Сестри Річинські (книга перша) - Вільде Ірина
Вернімося ще раз до націоналістів. Ви таки ніяк не хочете вірити, що вони за вашими спинами продають навіть своїх, от, скажімо, таких наївних, як ви? Адже коли б до вас, я тільки так для прикладу кажу, прийшов Романик і сказав, що для неньки України, пробачте, — я ж просив пробачення чи не просив? — сказав би, що для організації, це буде конкретніше, потрібно, щоб ви віддали свій браслет, — ви б, не вагаючись, зробили це.
— Можливо. Не перечу. Мене змалку виховували так. Але чекайте, при чому тут такі, як Романик, і те, що нас продають? Мене ще ніхто не продавав. А коли ви хочете мене переконати, що вони співробітничають з польським урядом, то з цього нічого не вийде, бо це нелогічно, смішно. От і все!
— "От і все"! В політичній полеміці це аж ніяк не аргумент, панно Олю.
— Ні, бо ви тільки подумайте: націоналістичні боївки[188] роблять терористичні замахи на польських діячів. Так?
— Так, і за це їх арештовують, засуджують на довгі роки ув'язнення, а то й до смертної кари.
— Ви кажете "так" і поряд з цим твердите, що вони співробітничають з польським урядом? Де ж тут логіка?
Ольга зраділа, що нарешті впіймала його, засяяла вся і, мабуть, у такому вигляді подобалася Завадці, бо він з неприхованим захопленням якусь хвилину дивився на неї. "Сташка, — майнуло в голові, ніби птах пролетів перед самими очима і на хвильку затьмарив Бронкові світ, — я хочу тільки тебе одну любити". І, тільки помітивши, що Ольга знітилася під його відкритим поглядом, відвів від неї очі.
— А ви вже подумали, що впіймали мене і зраділи? А між іншим, вам дуже до лиця, коли ви чимсь збуджені… Ну, не буду, не буду… Ви кажете, де тут логіка? Логіка тут є, панно Олю, і то не одна. По-перше, як я уже згадував, сама ОУН складається з двох, якщо висловлюватись по-вченому, елементів: з низів і верхівки. Серед низових членів, — це говорю я, їх політичний ворог, тож можете мені вірити, — є чимало чесних, так, панно Річинська, чесних, чуйних, прекрасних, — розпалювався він щораз більше, — хлопців і дівчат, які сьогодні готові життя своє віддати за справу. Їм, розумієте, здається, що вони йдуть єдино правильним шляхом. От як Маркіян Івашків, той, що замішаний у вбивстві куратора, скоро процес повинен бути… А коли вони дізнаються, — а що така пора наступить, я даю вам свою голову на відріз, — як їх ганебно обдурили, їм стане соромно за себе, і вони з прокляттям, клянусь вам, з прокляттям і бажанням лютої помсти відвернуться від тих, яким сьогодні вірять. Вам і в голову не прийде, що провід ОУН може ссати дві корови зразу… тобто однією рукою брати гроші з Варшави, а другою — з Берліна.
— Я вас не це питала. Я просила вас пояснити, як це так, що націоналісти і замахи роблять на польських діячів, і гроші беруть від польського уряду?
— Ви забігаєте… — "От чорт, хотів сказати "поперед батька в пекло", але, на щастя, впору втримався!" — Ви не даєте мені докінчити. А не припускаєте ви, панно Олю, що серед низів, власне, тих збаламучених юнаків, можуть бути одиниці, не вигідні і для самого проводу, і для одних чи других хазяїнів? От вам один з ідейних мотивів їхніх терористичних актів. Засліплених, дурних фанатиків посилають на роботу, от як Івашкова, а про змову заздалегідь повідомляють кого слід, змовників арештовують; а намічена жертва лишається неушкодженою, живе собі далі і хвалить спренжистосць[189] поліції…
— І тут ви не об'єктивні… Адже бувають випадки, ну, хоч би цей останній з убивством куратора, що ті терористичні акти досягають мети? Що ви на це скажете? Які ж це тоді союзники, коли одні одних винищують?
— Та в цьому й полягає тонка гра політики, що права не знає, що робить ліва! Так, маєте рацію. Бувають випадки, коли оунівські молодчики висилають у лоно Авраама декого і з польських дзялачи[190]. Буває так, панно Олю. Проти факту не попреш. А ви думаєте, серед польських політичних партій і угруповань панує ідеальна згода? Ви тільки дивіться, що там діється! Обуз з'єдноченя народовего[191] з шкіри лізе, щоб уподобитись гітлерівській системі. Не припускаєте ви часом, що серед тих дзялачи можуть бути одиниці, не вигідні як для Берліна… так і для теперішнього польського уряду? Не всі ж за таку відкриту фашизацію країни, як її з благословення уряду почав Адам Коц. Ех, красна панно, у політиці діються речі, про які й філософам не снилось!
Ользі заболіли ноги. Вона давно вже не робила таких довгих мандрівок. До того ж та розмова про політику набридла їй до того, що вона ладна була визнати себе переможеною, аби тільки перемінити тему. Замість продовжувати цю політичну дискусію, яка їй вже надоїла, Ольга з приємністю лягла б горілиць там на горбочку, на оті присохлі покоси отави. Лежати б отак, як у дитинстві, і дивитися в небо, доки в очах не затуманиться. А потім перекинутись ниць до землі, щокою до трави і прислухатись, як там щось шарудить і цвірчить…
— Про що ви так думаєте, панно Олю?
— Не можу вам сказати, бо ви були б ще більш поганої думки про мене…
— А я про вас не думаю погано. Я думаю, навпаки, що гарна рибка, та в поганий ставок попала.
— Господи, куди ми зайшли! І що я скажу дома, коли мене спитають, де я була?
— Тоді вже, як вам це не прикро, мусите збрехати! — потер від задоволення руки Завадка. — Так, панно Олю, бо чей же не скажете своїм: причепився до мене той, з друкарні Філіпчука, умовив мене, і я пішла з ним за місто на шпацер? Знаєте, що я вам пораджу? Давайте для всякого випадку придумайте собі серію брехеньок, — ви чуєте, я не кажу "брехонь", а "брехеньок", — і користуйтесь ними в міру потреби. Бо я не можу присягати вам тут, що я не приступлю до вас…
— Пробачте, але мене не вчили брехати, — сухо промовила Ольга. Вона не знала, як дати йому зрозуміти, що в їх домі навіть саме звучання слова "брехня" вважалося непристойним.
— Я вам вірю, — весело засміявся Завадка, — вас не вчили брехати. Ви маєте рацію. Вам тільки ніколи правди не говорили.
— Які ви маєте підстави так думати?
— Хо-хо, я знаю, що воно так. З книжок знаю, — додав з іронією. — Бігме, читав не раз про це в книжках, — чи ви, може, не припускаєте, що я читаю? — що у вас ніколи не подають на стіл голої правди, а завжди з підливою якоїсь фальші…
"Коли йдеться про Безбородька, то він правий. І це страшне, що такий "тип" має рацію".
— Не дивіться на мене таким злим оком, бо це вам нітрохи не пасує. Ось я чув, що ваша найстарша сестра забирає вас усіх до себе. Ви думаєте, що це з великих родинних почуттів?
— Я вас не розумію. Ми говоримо на різних мовах…
— А я хіба не говорю, що вам не можна подавати правди без підливи? І чого ви так лякаєтесь називати речі своїми іменами? Слухайте, ви направду не розумієте, що сестра ваша забирає вас усіх тільки тому, щоб разом з вами забрати все, що є в хаті? А по-друге, вона не хоче псувати собі репутацію! Вона щойно входить у світ як пані докторова, і добра репутація потрібна їй, як шевцеві дратва…
Ольга скривилася. Порівняння з дратвою вийшло грубе, через те й несмачне.
Завадка помітив, що Ользі не сподобався його вислів.
— Я перепрошую… за ту дратву. Коли ми будемо частіше зустрічатись, то я постараюсь навчитись висловлюватись при вас так, щоб ви ковтали й перетравлювали кожне моє слово. Ну, от ваша сестра забере і вас до себе. Навіщо ви їй? Не знаю, як для вас, а для мене ясно, що вона буде зацікавлена в тому, щоб чимскоріш позбутись вас з хати, і, очевидно, без тієї часточки, що припадає вам у спадок. Вона не зможе довго тримати вас у себе, бо, по-перше, це коштуватиме їй, по-друге, вона боятиметься, що ви постарієте і їй буде важче випхнути вас заміж, а по-третє, вона зможе вас приревнувати до свого чоловіка… А потім — ви мусите здати собі справу з того, що по смерті вашого батька ваші акції полетіли вниз. За вами вже не стоїть його авторитет. Там порожнє місце. Ви стоїте сама така, яка ви є. На вас деякі ваші знайомі, особливо ті, що могли бути вашими женихами, — чого ви знову так подивились на мене? Чи вважаєте, що слово "жених" непристойне? — от я вам скажу, що частина ваших кавалерів тепер буде дивитись на вас, як на таку собі картину, з якої зняли дорогі позолочені рами…
"А все ж таки він дуже неотесаний. Що це за манера порівнювати панну до такої собі картини?"
— Я вам скажу — чому. Більшість ваших кавалерів гониться за грішми. І я їм не дивуюся. Тепер, самі знаєте, диплом ще не посада, а жити й їсти треба, і тому й ведуться такі шалені лови за жінкою з посагом. Якщо не вдасться йому знайти роботи, то він за жінчині гроші зможе стати пайщиком в якому-небудь рентабельному підприємстві. І тому кожний з ваших кавалерів дивиться тепер на жінку як на надійне джерело утримання. А ви, на жаль, перестали для них бути тим джерелом.
— А кохання? — вирвалося в Ольги, як голос розпуки. — Ви зовсім відкидаєте цей фактор, — але, побоявшись, що він зможе не зрозуміти це чуже слово, додала: — Кохання — це найперша умова взаємовідносин між двома людьми. Як ви можете це не признавати! Чи, може, ваші, — з притиском підкреслила, — не визнають кохання?
— Визнають, панно Річинська, і ще як визнають! В даному випадку ми говоримо не про нас, а про вас. Кохання, панно Олю, добра річ, але у вас навіть воно перетворилося на торгівлю, яка тільки те й робить, що обчислює всі "за" і "проти"… От ви, молода, здорова, гарна, — я вважаю, що дуже гарна, дуже жіночна, — хіба вас не можна любити? Та задля вас можна голову стратити, а не то просто любити! Я не повинен висловлювати свої думки так відверто? Це вас так збентежило? Так збентежило?
Рум'янець обпік Олі шию, розлився, по трикутнику декольте й обличчі негарними лапчастими плямами.
— Але що з того? Той, що вас полюбить, буде так само у безвихідному матеріальному становищі, як ви самі, або… — він замовк, а коли вона, здивована, спитала його очима, що це має означати, додав: — Або з інших причин, скажім, не відповідатиме вам своїм становищем чи походженням, з причин соціального характеру не матиме доступу до вас. А заміж ви повинні вийти, бо треба якось жити. І от ваша сестра почне вас сватати. За кого зможе вона в наш час висватати дівчину з освітою, але без грошей? Хіба що за вдівця з купою дітей… І тут почнеться трагічне непорозуміння.
