Правда Кобзаря - Барка Василь
В тому образі неодмінно було також поняття про особисту свободу, омріяну в ліриці. Наприклад, Пушкін прирівнює душу людини до "свобідної стихії" моря, з якою прощається.
Всі великі поети ставали речниками особистої свободи ,особливо в період романтизму, під час незчисленних і в'язких, мов баговиння, обмежень для неї в консервативному суспільстві. Крім згаданих імен, назвемо: Шіллер, Ґете, Шеллі, Міщсевич, Словацький, Лєрмонтов, Тютчев, Леопарді, Пе-тефі; ряд можна продовжувати набагато.
Але рідко хто збирав світло свого ідеалу особистої духовної свободи — в такому зосередженні одного віршу, як Шевченко: в одній алегоричній картині, з дивною пісенною звучністю і теплом народно-ліричних барв, на фоні всього видимого світу.
Відзначено в "Перебенді" розлад між співцем і оточенням, яке ще не збагне вертости особистої свободи думок для найвищої мети.
Тільки при вільному виборі дороги до Творця можлива справжня віра: ця ідея особистої свободи для ісповідного життя особливо розвинулася на Заході, починаючи з XVI століття. Вона ж дала народам духовну зброю великої могутности для боротьби за волю громадську проти всякого пригнічення силами егоїстичних кляс, завойовницьких націй, змовницьких тираній, чорних традицій тощо.
Дякуючи віроісповідній ідеї особистої свободи душі — від різновсякого гріховного насильства, на Заході відбувся величезний духовний поступ, в той час, коли Московщина і Російська імперія, зневаживши її, загальмували свій розвиток на цілі століття. Мусіли різницю надолужувати в поспіхах, з хворобливими потрясеннями і соціяльними каліцтвами.
Якщо автори резолюції та брошури, немилої Л. Новиченку, вказували на зв'язок між західнім поняттям особистої свободи і творчістю Шевченка, то мали рацію.
Особиста свобода, оспівана в "Кобзарі", повна, з волею думки і слова, сходиться з ідеалом захід-ніх поетів, як два сусідні колоски в ниві.
В передмові до "Гайдамаків" читаємо цілу дискусію про волю поетичного вислову. Поета картали за "мертву" мову і за героя "у постолах", нав'язуючи йому язик чужий і "султан, паркет, шпори", як предмети для прославлення (сьогодні цей добір нанесено з ідеологічного "двірця" партії). Відповідь поета: "кричіть собі, я слухать не буду... ".
Буде з мене, поки живу,
І мертвого слова,
Щоб виливать журбу, сльози.
Бувайте здорові!
От і є приклад: як відстоювати свою вільну думку в поезії — супроти владного крику, що збиває з дороги; ті, що з півночі кричать, можуть навчитися, бо поема перекладена їхньою мовою. Для полегшення подаємо вислів Шевченка про свободу думки, зрозумілий без перекладу: з поеми "Тризна".
И отходя, благословил Свободу мысли.
Погляди поета на свободу душевного життя, думок і почувань, і на зв'язок її з вічністю і славою Божою викладені в палаючих віршах вселюдського значення, що, мабуть, складають коронний вислів для цієї теми в світовій поезії XIX століття:
За горами гори, хмарою повиті. Засіяні горем, кровію политі.
Споконвіку Прометея
Там орел карає, Що день Божий довбе ребра Й серце розбиває. Розбиває, та не вип'є Живущої крови, — Воно знову оживає І сміється знову. Не вмирає душа наша, Не вмирає воля. І неситий не виоре На дні моря поле. Не скує душі живої І слова живого. Не понесе слави Бога, Великого Вога
Висловився "прометеїзм" християнської ери з апотеозою несмертної душі в її вірності правді і волі, супроти несвітського кривавого мучення. Над віками і світами поставлено образ страждальця, кров якого безперервно відроджується, як і душа — непереможна для розпинателів. Безсмертні і воля її і слово: тільки воно понесе славу Бога предвічного.
І тільки воно, на думку Шевченка, розбудить народ з неволі: огненне слово живої душі людської.
Орю
Свій переліг — убогу ниву! Та сію слово.
Та засійся, чорна ниво, Волею ясною!
Вийдуть люди жито жати ... Веселії жнива!..
В слові — незміренна сила душі, що вірує; вона ж і сама безмежно велика:
Як небо блакитне — нема йому краю, Так душі почину і краю немає.
Це порівняння (з передспіву до "Гайдамаків") в двох рядках містить всю західню концепцію душі, за висловом Тойнбі, "верховної цінности" в очах Божих. Тому свобода особистого душевного життя людини звеличена в "Кобзарі" як скарб над скарбами: для славлення її Творця. І саме слово славлення, це — ніби горіння і сяйво душі, з надмате-ріяльною силою, здібною відродити всі серця в неволі і розбити кайдани її.
На думку Шевченка, слово волі від її провісників, сповнившись полум'ям з їхнього серця, діє, мов грозова сила; опалює морок духовного рабства. Слово — ключ до волі всенародньої.
За таке вільне і правдиве слово сам поет віддавав життя. Від дитячих літ він почав відстоювати недоторканість скарбу своєї духовної волі. З "маленькою книжечкою", що її оздоблював "хрестами і візерунками з квітками", обводячи "кругом листочки", — ховався в буряти: списувати Сковороду або "Три царіє со дари".
Щоб не почув хто, не побачив, Виспівую та плачу.
З того дитячого передзначення виросла доля поета.
І довелося знов мені
Мережать книжечки, співати
На старість з віршами ховатись,
І плакати у бур'яні.
І тяжко плакаті".
Шевченко радив: не слухатись таких, як теоретик з "Літературної газети" і не зрікатися цього скарбу свободи особистих думок, супротивних насильству, а вчити дітей, коли хто з них виявиться з поетичною іскрою, — нехай сховає свої думки від злих очей, і подалі від них, в своєму куточку, "віршує й плаче..."
Щоб не довелося, брате,
І йому каратись,
Як я тепер у неволі
Караюся, брате. Неначе злодій, поза валами В неділю крадуся я в поле. Талами вийду понад Уралом На степ широкий, мов на волю.
І болящее, побите
Серце стрепенеться,
Мов рибонька над водою,
Тихо усміхнеться
І полине голубкою
Понад чужим полем, І я ніби оживаю На полі на волі. І на гору високую Виходжу, дивлюся, І згадую Україну...
Чудово потверджується, що патетичний опис кобзаревої думи з її орлиною волею, в поемі "Перебендя", ніяк не випадковий, але закономірний якнайбільше: і для поглядів, і для життєпису самого Шевченка. Бо тут поет і сам — стеменнісінько, як його перебендя. Серце його відроджується, перемагаючи свої рани, і вже пташиними крилами, як і в перебенді, мчить понад полем, волею втішаючися. Оживає він; з височини гірської ввижається рідна земля: голубі степи.
Але потім — лихо; чигає і мучить в полоні.
— Айда в казарми! Айда в неволю! —
Навіть і ця гіркота передвіщена в ранній поемі про кобзаря.
Досмертний вибір стежки кобзаря, співця і поборника волі, переслідуваного і караного тяжко, такий рішучий, обмислений, повністю зважений, що вже навіть застережено відступити від нього — на прикладах ганьби. Перед очі читачів Шевченко повторно ставив "віршомазів", що серця спродали "царям поганим". З гіркущою іронією окреслює піїтів, удаючи, що хочеться
Полазить трохи коло трона ... Пострижемося ж у лакеї
Та ревносно в новій лівреї Заходимось царів любить.
Потім враз зносить геть з уяви привиддя ганьби.
Шкода і оливо тупить. Бо де нема святої волі, Не буде там добра ніколи.
І мова тут — про власну, персональну долю поета: в часи царів.
Так що ж мені тепер робити З цими поганцями?
Побажання висловлено в починку поезії:
Бодай кати їх постинали, Отих царів, катів людських.
Вбили вони "святу волю", без якої ні народ, ні сам поет не побачать добра. Тому він, застерігаючи, що ждати добра без свободи — тільки дурити себе, заповідає кожному співцеві: повний і цілковитий відхід від всіх тиранічних верхів і поворот "наниз", до народу.
Ходімо в селища, там люди, А там, де люди, добре буде, Там будем жить, людей любить, Святого Господа хвалить.
Ідея свободи для поета-кобзаря, взагалі ідея особистої свободи людини, з такою законозначністю розвивається в концепції Шевченка, як поступ світила небесного в соняшкій системі. Весь час поновлюється обходами при нових прикладах, з пісенними супроводами і протиставністю оточення.
Немає гірше, як в иеволг
Про волю згадувать. А я
Про тебе, воленько жоя,
Оце нагадую. Школи
Ти не здавалася мені
Такою свіжо-жолодою
І прехорошою ігакото
Так, як тепер на чужині,
Та ще й в неволі. Доле! Доле!
Моя проспіваная воле!
Хоч глянь на мене з-за Дніпра,
Хоч усміхнися...
Якби всі переміяювачі білого на чорне і навпаки, які діяли від початку історії людства, зібралися вкупі і пробували довести вигадку "Літературної газети", ніби Шевченкові було "чуже" і "вороже" поняття особистої свободи, яке вироблене на Заході, себто поняття цілковитої волі думки і вислову, віри і сумління, — то спроба тих магіків закінчилася б повною поразкою. Вони кричатимуть день і ніч, що "ворожа" і "чужа" Шевченкові особиста воля людини, а весь хор заглушиться від його власного голосу, що з дужістю співучого океану славить особисту волю, "проспівану волю", звертаючись до неї в наступних рядках — так:
І ти, моя єдиная,
Встаєш із-за моря,
З-за туману, слухняная,
Рожевая зоре!
І ти, моя єдиная,
Ведеш за собою
ЛЬ)а мої молоді^
І передо мною
Ніби море заступають
Широкії села
З вишневими садочками
І люди веселі.
Все, що серцю найдорожче з коханої материзни, пресвітлими видивами в чистій рідкості відновлюється перед духовним зором: при світлі зірки-волі. . .
Свято моє! Єдинеє свято! Як оступлять тебе, доле, Діточки-дівчата Й защебечуть по своєму Доброму звичаю, Може, й мене ненароком Діточки згадають. Може, яка і про мене Скаже яке лихо. Усміхнися, моє серце, Тихесенько-тихо,
Щоб ніхто і не побачив ... Та й більше нічого. А я, доленько, в неволі Помолюся Богу.
Стан співця-невольника, що хоч думкою неско-ваною витає в любих просторах, спостерігаємо в "Кобзарі" весь час; висловилася незмінна втіха від самого вільного творення віршів.
Мені легшає в неволі, Як я їх складаю. З-за Дніпра мов далекого Слова прилітають І стеляться на папері, Плачучи, сміючись, Мов ті діти. І радують Одиноку душу Убогую. Любо мені, Любо мені з ними, Мов батькові багатому З дітками малими.
Що уявлення про саму свбоду в Шевченка неодмінно мало живий вигляд і життьовий зв'язок з найзаповіднішими прагненнями кожної особистости людської, — свідчить вірш "Хіба самому".
... Старий козак Верзеться грішному, усатий, З своєю волею мені На чорнім вороні-коні!
А більш нічого я не знаю, Хоч я за це і пропадаю Тепер в далекій стороні.
Свобода існує тільки з людиною, особою, наприклад — запорожцем, що примарюється, як виключний ідеал, ради якого прийнято кару на життя.
