Острів забуття - Сушинський Богдан

– Не бійся, він усе зрозуміє. Він тебе простить. Це не твій гріх, Лесько! Не твій, не бійся! І взагалі, він сам винен.

— Бог?!

— Так.

— Невже навіть Бог – і той перед нами… в чомусь провинився?! – й обличчя Леськи перетворюється на маску жаху. – Що ти таке кажеш, Ігоре?! Побійся Бога! У чому ж його провина?

— А в тому... Якщо на цьому світі справді існує Бог, то чому в цьому ж світі з'явилося стільки безбожників?!

— Як ти сказав? "Безбожників"?

— Це що, якесь дуже погане слово? – знічуюсь я. – Тоді я просто не знав. Саме так, "безбожниками" називає усіх нас мій дід

— Не кажи так більше, Ігоре! — перелякано махає на мене руками Леська.

— Що ж це за Бог? Чому ми, учні повинні молитися Богові, якщо навіть вчителі ніяк не можуть збагнути: є він, насправді, той Бог, чи його нема й ніколи не було?!

* * *

До хати Майдичів ми добігли мокрі і наскрізь промерзлі. Особливо дісталося мені, безбожникові.

На щастя, в печі ще палахкотів жар, і ми з Леською поспішливо здираємо з мене одяг, взуття, шкарпетки. Потім, швидко перезувшись, вона біжить за дровами, а я скидаю з себе геть усе й закутуюся у тітчин халатик, якого залишила мені Леська.

Підкинувши в піч дров, Леська наказує мені підсісти до самих дверцят, де тепліше, а потім, дещо повагавшись, бере в руки ікону.

— Обсихайте разом, — тицяє мені в руки Бога, попередньо обтерши його рушником від води та водоростей. – Поки мати повернеться, обидва повинні бути сухими. Щоб вона ні про що не здогадалася.

— Доб-б-ре, — тремтячи усім тілом, обіцяю дівчині, й, обійнявшись із Богом, мало не втискаюся у дверцята пічки.

— І не надумайте проговоритись, — наказує нам обом, мені і Богові, Леська. – А я приготую вам чай. На обох. Десь тут має бути настоянка калини; мати тримає її спеціально для мене, від застуди.

— Звідки ти взявся на мою голову? – бурчу я, зручніше вмощуючись разом із Богом на низенькому стільчику, та припадаючи плечима до теплої стінки печі. — Все ж таки було б добре, якби тебе справді не було.

… І так, удвох, тремтячи й цокочучи зубами, гріємося, чекаючи рятівного Лесьчиного чаю з калини.

22

… Знову цей кульок цукерок!

Я ж добре бачу, як, затиснувши його під пахвою і покаянно схиливши голову, Леська приречено бреде стежиною шкільного парку. І сам теж скрадаюсь слідом, поза кущами живоплоту, що оперізує парк.

Там, наприкінці, між двома пожовклими соснинами, на Леську, як завжди, чатує Галепа. Вона стоїть, войовничо виставивши вперед ногу та взявшись у боки. Й аж пританцьовує з нетерпіння, чекаючи, поки Майдич нарешті наблизиться.

— Ти, помазанице божа, скільки можна чекати?! Ти ж повинна була принести його ще позавчора! – грізно каже Поглиначка Цукерок, так і не помітивши, що я вже причаївся неподалік неї.

— Повинна, — стиха каже Леська, — боязко зупинившись за два кроки від Поглиначки, та так і не наважившись підвести голови. — Але не було за що купити.

— А мені наплювати: було чи не було, — по-хлоп'ячому спльовує вбік Лізка. — Домовилися?! От і носи. Гроші вимолюй у свого придуркуватого Бога. Він же в тебе всемогутній! Адже всемогутній, га?! – злосливо вищиряється вона — От і вимолюй.

Усе ще не підводячи голови, Леська тримає кульок у витягнутій руці, побоюючись хоч трішечки ближче підступитися до Поглиначки. Але й вона теж не поспішає підступати до жаданого кулька; їй приємно відчути свою зверхність над дівчиною, хоч трішечки познущатись над нею. Вона немов би смакує оцю Лесьчину покору, оцю її беззахисність …

— Ми з тобою як домовлялися, ти, корівко божа!? Скільки кульків на місяць ти маєш приносити мені? Чого мовчиш? Хочеш, щоб язика розв'язала? Я це можу!

Леська ще більше знічується, вбирає голову в плечі і щось там бурмоче у відповідь, але розчути її слів я не можу. Зате добре чую, як Галепа повторює:

— Отож бо, по кульку щотижня. А ти приносиш один на місяць. Я ще й милостива: інша примусила б носити щодня. Ось так, святеннице, свята й безгрішна.

Леська не витримує, кладе кульок на землю і, затуливши руками обличчя, біжить геть. Вона продирається через живопліт за якихось три кроки від мене, проте сховку мого не помічає, а виявити себе мені бракує сили.

Я бачу, як вона кидається до дерева, як обхоплює його, і як конвульсійно здригаються її плечі. Схлипувань Леськи я не чую, але видно, як вона здригається всім тілом, і все тісніше й тісніше притискається до вкритого ожеледдю клена, немовби шукає захисту, або прагне врости в нього, розчинитися між коренем і кроною, між землею і сонцем, холодним осіннім сонцем...

Я, дійсно, все це бачу, але бракує сили підвестися, то так і сиджу навпочіпки, скоцюрбившись під кущем горобини... І відчуваю, що на губи мені стікають такі ж солонувато-гіркі сльози, як і на губи Леськи.

— He забудь помолитися за доброту мою, святеннице! — насмішкувато гукає Галепа, піднімає кульок з цукерками і повільно, з почуттям власної гідності, чвалає до школи. — А я, грішна, їстиму твої божі солодощі! Як це у вас там називається? Спокутуватиму, чи щось таке…

23

Поглиначка зникає за рогом шкільної майстерні, а я підвожуся й, обережно ступаючи, йду до Леськи. Наближаюся нечутно, наче скрадаюся. Бо й справді боюся, що помітить мене і втече.

— Лесько... – ледь торкаючись гладжу її волосся. Проте обличчя не бачу: однією щокою вона притулилася до дерева, другу закривають комір і густе чорне волосся. Мені соромно, що все це сталося на моїх очах; соромно, що не зміг захистити Леську. Хоча... як я міг захистити її від Поглиначки? Що я міг зробити такого, щоб вона змушена була попросити в Леськи пробачення? Щоб ця істота схаменулася і в ній прокинулося б щось суто людське? Галепа збила б мене з ніг, розчавила б і втоптала в землю… — Навіщо ж ти знову?.. Адже я просив тебе!.. 3авіщо ти носиш їй ці прокляті цукерки? Ти ж принижуєшся перед нею, Лесько!

— Знаю …— крізь сльози мовить Леська. — Принижуюся. Але що я можу вдіяти? Мабуть, у кожному селі, в кожній школі і кожному класі існують люди, яких можна принижувати. Без них просто неможливо. Тому що всюди є люди, які не можуть жити, не принижуючи..

— Ч-чому н-не можуть?

— У них така душевна потреба: знущатися і принижувати. А ми... Ми безсилі проти них, — схлипуючи, каже вона, і раптом, різко крутнувшись, тикається обличчям мені в груди. — Розумієш, це ж не моя мати... Це ж зовсім чужа, не моя, — схлипує Леська, і тепер я вже боюся навіть торкнутися її волосся. — Вона взяла мене з дитячого притулку. Коли я була ще зовсім маленькою. Але й досі приховує це від мене...

Я остаточно розгублююся, уяви не маючи, що повинен робити, коли Леська ось так притискається до моїх грудей і що казати, чуючи від неї таке.

Обійнявшись, неподалік нас проходить парочка закоханих старшокласників. Дівчина поблажливо всміхається і показує на нас пальцем: "Ого! Он що вона, теперішня малеча, витворяє!"

На щастя, вголос старшокласниця цього не каже. А Леська їх не бачить.

Здається, я плачу разом із нею, і не можу стримати сліз. Втім, оця, що сміється і показує на нас пальцем, все одно сліз наших не бачить. Вона думає, що це в нас таке кохання, як у них, старшокласників, коли вони безсоромно обіймаються на великій перерві в альтанці, або на лавці, за кущами акації, наївно вважаючи, що ніхто цього не помічає.

— А чому вона приховує це від тебе? — запитую Майдич, відчуваючи, що й сам починаю схлипувати.

— Боїться. Вона боїться, що я дізнаюся і не вважатиму її рідною. А своїх дітей вона мати не може. Я вже це знаю. Розумієш, своїх, рідних, у неї не може бути. Хоча вона й молиться. Вона багато просила про це Бога, але чомусь...

— Але ж вона в тебе хороша? Ну, хоча б вона — хороша: не кривдить тебе, не ображає?

— Вона? — перепитує Леська, і чомусь замовкає. – Вона — так... Тільки дуже нещаслива. Може, тільки тому й нещаслива, що хороша... Ні. Ти не думай... Я справді ставлюся до неї, як до рідної... Невже б я могла?.. Тільки весь час мушу вдавати, що не здогадуюся, хто я їй, що ми з нею не рідні. — Аж тепер Леська, здається, зрозуміла, що ми опинилися мало не в обіймах одне одного, і злякано відштовхнула мене руками. Проте я не ображаюся. Раптом хтось із наших побачить, що ми стоїмо ось так, наче старшокласники...

— Чому ж вона так боїться, щоб ти не дізналася правду? Колись же ти все одно повинна була б дізнатись.

— Не знаю, — стиха каже Леська, відвертаючись і втираючи сльози вже геть змокрілими рукавичками. – Мабуть, цього бояться всі матері, в яких діти... ну, розумієш, в яких діти — не їхні, не рідні, "дитбудинківські"... У містечку, де ми раніше жили, сусідки якимось дивом вивідали, що рідна мати підкинула мене, залишивши на ганку дитячого притулку, й почали пліткувати. Вони чомусь не любили мою матір, тому пліткували про що завгодно. Мене не соромилися, навпаки... Проте мати, ну, ця, моя, теперішня, не знає, що мені вже все відомо. Давно-давно... відомо. Щоправда, я теж винна...

— Чому винна? Треба було втекти від неї?

— Як це: "втекти"? — нажахано дивиться на мене Леська. Щоки в неї заплакані, розчервонілі і, водночас, замурзані. Замурзана, вона здається мені такою кумедною, що, якби в мене вистачило сили волі, напевне, розсміявся б. — Ти що?! Хіба ж можна? Вона б не витримала цього. У неї ж, крім мене, геть нікого. Жодної живої душі. Хоча й не дитбудинківська. Просто, мені треба було одразу ж зізнатися, що давно розкрила її таємницю.. Її і свою. Треба було б — а не наважилася. От мати й змушена була переїхати сюди, де нас ніхто не знає.

— Ну а Лізка Галепа, ота наша Бізониха-Поглиначка? Ти що, сама їй усе розповіла?

— Сама?! Та ти що?! Ніколи!.. Улітку Лізка побувала в нашому містечку. Там у неї родичі. Через них і розпитала. Не знаю, чому ми так зацікавили її, одначе ж розпитала, зрозуміла, що саме примусило нас переїхати сюди, до села, і відтоді почалось... Ні, поки що Лізка мовчить. Здається, навіть матері своїй не розповіла. Але що буде, коли й далі мовчати вона не захоче? Знову розмови, розмови...

— А про те, що мати твоя — сектантка, та й ти теж іноді?.. — вимовити слово "молишся" я так і не наважився, вважаючи, що скривджу ним Леську.

— І про це — теж... Я вже казала тобі: в містечку мене дражнили "Сектанткою", "Богомазкою", "Святою дуриндою" ...