Острів забуття - Сушинський Богдан

Може, колись, на річку чи озеро йдучи, згадаєте його". Він так і вважав, що то останній. Та оце минулої весни я прийшов з ним сюди, до майстерні, і питаю: "Важко збудувати справжнього великого човна?" А він каже: "Довго. І важко. Але якщо хочеш, будуватимемо вдвох. Батько твій до столярної справи не охочий, за будівництво не візьметься. Йому – аби на сейнера, та в море ... А ти спробуй. Сам бачиш: виходить так, що після мене жодного майстра-човняра в селі не лишається. Якщо повчишся, станеш і рибалкою, і човнярем... – а, трішечки помовчавши, випростався на весь свій велетенський зріст і гордовито, поважно додав: — Майже таким самим човнярем, як твій дід". Щоправда, рибалкою він так і не став. Кілька разів йому пропонували вийти з артіллю на човнах, запрошували навіть на сейнер, що рибалив у морі, але дід тільки один сезон попрацював з артіллю, та двічі виходив у гирло і в море на сейнері, аби "скуштувати рибальського хліба". У душі ж він не був ні моряком, ні рибалкою; він завжди був тільки ... веслярем.

— І ти теж навчишся будувати човни? Великі і справжні, як оцей?

— Може, й навчусь, — невпевнено поводжу плечима. Не можу ж я сказати Лесьці, що для мене це занадто нудно: все життя своє збути в такій ось комірчині-"човнярні". На човнах, або на сейнері — все ж таки цікавіше: корабель, море...

— Обов'язково зумій, чуєш? – просить мене Леська, і я знову вражаюсь тому, які в неї сяйливі і добрі-добрі очі. — І добудуйте цього човна. Як будуватимеш наступного, тоді я теж допомагатиму. Не віриш? Я навчуся всього, що вмітимеш ти: стругати дошки, прибивати їх... Що тут ще треба робити? Ага, так, фарбуватиму... А знаєш, ось тут, — показала на корму, — можна зробити невеличку надбудову, ніби хатинку. Щоб ховатися від дощу і вітру.

— Це називається "каютою".

— От у ній ми й житимемо, в каюті.

— Все життя?

— Звичайно ж, усе! Тільки згодом у нас буде великий човен, майже як корабель. І така ж велика каюта. Там буде тепло і затишно. Це і буде нашим домом. Щоліта ми обходитимемо на ньому все гирло, і все озеро. Не хвилюйся, я варитиму юшку, кашу, та що завгодно...

— Навіть рибальську юшку? – необачно перепитую, пригадавши, як старанно чаклує над "потрійною юшкою" дід Весляр, наче, як каже моя мама, не юшку варить, а чаклунське зілля.

— Ну, чесно кажучи...— знічується Леська, — рибальську я ще не пробувала: ні варити, ні їсти. Але ж обов'язково навчуся. Хто в селі варить її найкраще?

— Це ж усі знають: мій дід Весляр.

— Який же в тебе талановитий дід! – сплескує руками Леська. – Якби ж ти хоч трішечки вдався у нього!

— Саме в нього я і вдався, — спантеличено запевняю Леську, але й сам розумію, що звучить все це непереконливо.

— Справді?! – ще раз артистично сплескує руками Леська, але я так і не зрозумів: підсміюється вона, чи говорить серйозно. – Якби ж хто знав, як мені на тебе пощастило!

9

Дід з'являється несподівано. Високий, кремезний, у куценькому кожушку наопашки, і без шапки, він видається значно молодшим за свої сімдесят, а зараз, у цій майстерні, біля човна, ще й скидається на полярного зимівника, або шкіпера шхуни, що загинула в крижаному полоні; а ми, всі троє, — останні з її екіпажу. Тож човен, якого маємо збудувати під час зимівлі, з решток корабля, – остання наша надія. Навесні, щойно море очиститься від криги, ми залишимо цю хатинку, розпрощаємося з непривітним, але рятівним острівцем, і рушимо до Великої Землі.

Але, здається, я знову замріявся. Зі мною це буває.

Дід і справді поводиться так, ніби часу в нас обмаль, а ми ще й бездумно гайнуємо його.

— Чого байдики б'ємо, майстри? – на ходу запитує він, й одразу ж підступає до стапеля. Наша поява в човнярні анітрішечки не здивувала його. Навіть з Леською не привітався, наче вони вже бачилися, а він оце на кілька хвилин відлучався. — Ти, мала, бери оте зелененьке скельце і "причісуй" он те кострубате весло, аж поки не стане гладеньким. Втямиш?

— Втямлю, — стиха відповідає Леська, ввібравши голову в плечі і ... переможно дивиться на мене.

— Ти, діду, — він завжди називав мене "дідом", та й не лише мене — до всіх так звертався, — берися за метрівку, і наміряй, які нам потрібні дощечки на сидіння. Сьогодні й наріжемо. А я поки що потанцюю з рубанком.

Через кілька хвилин ми вже займаємося кожен своєю справою. За вікном кружляють перші, ще несміливі, осінні сніжинки, в майстерні прохолодно, але, захоплені роботою, ми намагаємося не помічати цього. Зима пролетить швидко, а навесні треба вирушити в дорогу..

— Тепер це якийсь особливий човен, правда? — прошепотіла Леська, влучивши момент.

— Чому "особливий"? – бурчу я, тому що вже знудився своєю роботою. — Човен як човен.

— Нічого ти не розумієшся на цьому, — ще утаємниченіше втокмачує мені Леська. — Це всі інші – "човни як човни", а цей — наш. Тільки наш. Ми ж самі будуємо його. Та й саме тaкoгo човна ще ніколи і ні в кого не було.

— Такого – ні, — підтверджую я, щиро вірячи в те, що кажу. Бо все, до чого тільки прилучається Леська, одразу ж набуває якоїсь дивовижної утаємниченості, стає "особливим, не таким, як у всіх".

10

Через годину, коли весло вже трішечки "причесане", а

дошки для сидіння нарізані, дід змилостивлюється над нами і відпускає. Хоч як це цікаво — будувати човен, але, почувши, що вільнi, ми з Леською негайно вискакуємо з майстерні і, побоюючись, що він раптом передумає та знову примусить взятися за скельце й ножівку, біжимо до річки, до плавнів, аж туди, де чекає не дочекається нас безіменний Лесьчин острівець.

— Очеретяний! – на всі плавні вигукую я, пропонуючи його назву.

— Очеретяний?! — на ходу перепитує Леська, і хоча нічого на це не каже, я вже починаю розуміти, що назва їй не подобається.

— Таємничий!

— Таємничий – краще! А може, Лебединий?

— Лелечиний! – наполягаю я, нібито й не відкидаючи її назви. Дуже вже хочеться, щоб назву все ж таки придумав я. Вона відкрила цей острів, а я – придумав назву! – Лелечиний хіба погано?

— Або Зоряний! Зоряний – ще краще.

— Острів Ярославни! Пам'ятаєш, як цікаво вчителька ... про княгиню Ярославну. Яка ось тут, у нас, на Дунаї... .

— Чому обов'язково Ярославни? – несподівано холодно зустрічає цю мою пропозицію Леська. — Острів – жіночим іменем? Навіть, якщо це княгиня? Краще вже нехай буде Лелечиним, — гонорово поводить вона головою. Хоча я не зрозумів, чому жіночим іменем острівець називати не можна, і взагалі, чому їй так не подобаються жіночі імена.

— Тоді назвемо його Піратським – і досить з нього.

— Ну, звідки тут пірати, Ігоре?! Але назвати все ж таки якось треба. .

— І щоб незвично. Ну хоча б … Санта-Карамбо!

— Сам ти "Санта-Карамбо"! — сміється Леська.,

— Як знаєш, а я все життя називатиму його – "Лесьчин Острів"!

На цьому суперечка мала б припинитися, проте Леська сповільнює біг і, нарешті, зовсім зупиняється.

— Я так не хочу. Воно, правду кажучи, приємно, що твоїм іменем називають цілий острів. Але тепер це не тільки мій, але й твій…

І ось тут я вже безпорадно розводжу руками. Як каже в таких випадках батько: "Жінки!.. Їм ніколи не вгодиш!".

— А знаєш, я оце читав, що індіанці Латинської Америки називають острови, річки, селища довгими-довгими назвами, які складаються з кількох слів, одначе пишуться й вимовляються разом. Якщо хочеш, так само можемо назвати й цей, наш.

— Може, й хочу. Але як саме?

–Острівякийвідкрилалеськаіякийбувїїтаємницею. Га, як тобі така назва? Хай-но хтось вимовить з першого разу, і щоб одним словом! Зате в ній усе сказано.

— Навіщо такому малесенькому острівцеві така довжелезна назва? І взагалі, давай називатимемо його щоразу по-іншому. Скільки разів буватимемо, стільки й даватимемо назв.

— Я тяжко зітхаю! Батько все ж таки правий: жінки!.. Хіба їх збагнеш?

11

… Ось, нарешті, й він, Лесьчин острів. Ріка обміліла, і протока, що відділяє його від берега, стала зовсім вузенькою, на п'ять-шість кроків. До того ж, через неї можна пройти по кризі. Нас це одразу стривожує, адже тепер острівець стає доступним для будь-кого. А це значить, що кожен, кому заманеться, може ступити на нього, навіть не замочивши ніг. Якщо тільки, звичайно, розшукає його. Єдина надія: що розшукати зуміє не кожен.

Тим часом я з подивом помічаю: острівець збільшився! Й аж ніби трішечки підріс. Ще й з'явилися дві продовгуваті коси-півострівці. Цими півострівцями я ступав з якимось особливим хвилюванням, ніби мені належало прожити на цій тверді земній багато років, отож мусив дорожити кожним її клаптиком .

А коли Леська помітила неподалік острова, біля очеретяної купини, щось схоже на розтрощений пліт чи уламок сільського причалу, ми обоє були в захваті. Підремонтувавши цей пліт, ми могли добутися до сусідніх острівців. А саму купину з'єднаємо з нашим острівцем насипом із мулу. Утвориться плавнева карликова держава, володарями якої станемо тільки ми з Леською.

Ми все помічали, усьому дивувалися, над усім замислювалися, щиро вважаючи, що все це гирло ріки — з його островами, плавнями, напівзатопленими гайками; старезним, давно зруйнованим млином і потрощеними кладками; з човнами, мулистими косами та пташиними гніздами, — давно і назавжди належатиме нам і тільки нам.

І ми вже мріяли, як наступної весни ( хіба ж я міг припустити, що навесні Майдичі несподівано виїдуть кудись із хутора, покинувши хату напризволяще, і я вже ніколи більше не побачу Леськи?!) посадимо на острівці кілька верб — адже вони приймаються найлегше, з будь-якого прутика; та збудуємо невеличкий курінь…

Тут ми, щасливі своїм дитячим щастям, розповідали одне одному про своє життя, сповідалися у своїх мріях і зaбаганках, тут я вперше по-справжньому відчув, які рідні мені і ріка, і весь цей край. Тут я учився тішитися всьому тому, чому втішалася Леська, і потерпaти від усього, що її засмучувало.

Тож не дивно, що я так боляче сприйняв те, свідком чого випадково став під час однієї зі шкільних перерв...

12

Якось я помітив, що Леська зайшла до шкільного буфету, купила великий кульок цукерок і вийшла з ним на подвір'я.

Не знаю, чому, але я подався слідом, непоміченим вислизнув за нею і заховався за товстим стовбуром дерева, неподалік якого, окремо від гурту, стояла Галепа. Поки Леська повільно, дуже повільно йшла доріжкою, я інстинктивно відчував, що Галепа тут невипадково, що саме на Леську вона і чатує.

А Леська, й справді, несміливо підійшла до неї.

— Отак би й давно, — майже по-хлоп'ячому пробасила Галепа, манірно, лише двома пальчиками, приймаючи від неї кульок, — і пам'ятай мою доброту.