Острів забуття - Сушинський Богдан
От тільки Леськи зі мною не було. Я, звичайно, гукав її, просив перебрести, але вона так і не наважилась. І, напевне, правильно зробила. У південних краях наших в середині вересня ще купаються. От тільки нинішня осінь чомусь видалась занадто ранньою і холодною, і якби Леська застудилась, я б собі цього не пробачив.
Повертаючись назад, я почав шукати ще мілкішого броду і, після довгих блукань, натрапив-таки на підводну косу, по якій, поклавши кілька камінців, можна було перебратися до острівця.
Отож наступного дня, після школи, ми вже добулися до того клаптика тверді земної удвох. Тепер на ньому було сухіше і привітніше. Та й у небі сяяло тепле, лагідне сонце, наче осінь змилостивилася над нами і відступила. Ще ми помітили, що на пагорочку, біля струхлявілого пня, пробивається тонесенький паросточок верби, а на схилах де-не-де зеленавіє травичка.
— Правда ж, ти ніколи не бачив такого таємничого острівця? – запитує мене Леська.
— Такого – ні.
— І травичка тут якась особлива: не така, як усюди.
— Не така, зовсім не така.
Минуло ще три дні. Небо стало крицево-суворим, холодним, а повітря пройнялося крижаною вологістю.
— А ти помітив, — сміється Леська, — що, пролітаючи над нашим острівцем, птахи ніби зависають у небі? Напевне, він їм дуже подобається, отож мріють звити на ньому гнізда.
— Звичайно ж, мріють, — відповідаю, дивлячись на небо, де й справді побачив якусь птаху, що безтурботно ширяла у високості. — Це ж чудовий острів, і на ньому ще ніхто не звив жодного гнізда.
-А коли виростеш, ти повернешся сюди? — раптом стривожено запитує Леська. — Де б не був, із будь-яких світів – повернешся?
— Ну, я не впевнений... Мабуть, вступатиму до морехідного училища, а моряки, сама знаєш...
— Ти обов'язково повинен повернутися, — перебиває мене Леська. — Адже тут – наш острівець, і наша річка. Мені чомусь здається, що і село, в якому я народилася, теж знаходилося десь тут, на березі цієї ріки.
— Хіба насправді ти не знаєш, де саме воно знаходиться – село, в якому народилася?! – зупиняюся і здивовано дивлюся на Леську.
Дівчина затинається на півслові і, не кліпаючи очима, сповненими сліз, одчайдушно вдивляється вже навіть не в очі мої, а в саму душу.
— Я взагалі не знаю, де я народилася, — проказує вона, так і не відводячи очей. Але в мене вже не вистачає мужності запитати, як це могло статися. Я лише недоумкувато дивлюся на неї, і так само недоумкувато мовчу.
— Я повернуся сюди, Лесько, — виринаю з глибини своєї недоумкуватості.
— Зате тепер ти знаєш мою таємницю, — думає про щось своє Леська, — І це вже наша спільна таємниця. Правда, ти казав, що і в тебе теж є, якась своя...
— Я вже давно забув про неї, Лесько! – бездумно гарцюю поміж промерзлими купинами, раз по раз б'ючи руками по очеретинах. Вкриті блакитною ожеледдю, вони торкаються одна одної, видзвонюючи при цьому, наче струни розстроєних цимбалів. – Зовсім забув.! – охоплює мене хвиля радісної безтурботності. – Але нічого, сьогодні ж підемо до дідової майстерні, і я все покажу тобі.
— Обов'язково підемо, і геть усе побачимо, — поступово проймається моєю легковажністю Леська, сміючись і навіть злегка підстрибуючи. Хоча, зазвичай, поводилася доволі стримано.
— Звичайно ж, після твого острівця – це вже ніяка не таємниця! — врізаюся в гущавину очерету, ніби криголам – в арктичні тороси, і він негайно вибухає передзвоном стебел, шерхотом закрижанілих косиць та приглушеним вибухом-злетом наполоханої горобиної зграї.
– Просто ти ще не знаєш, яка вона насправді.
— … Зате у дідовій майстерні, в його "човнярні" справді цікаво! Хочеш, підемо туди разом? Тільки ні про що заздалегідь не розпитуй, ні про що, чуєш?
7
... Це мій човен!
Дід будує його тільки для мене!
Одначе досі про це знали тільки він та я. Відтепер знатиме й Леська. Лише вона — і ніхто більше!
Навіть батько, який не раз навідувався до дідової майстерні, вважає його просто човном, гадаючи, що то дід будує для рибалок. І нічого дивного: завжди так і було. Майже все своє життя дід пропрацював теслею рибгоспу, будуючи каюки – такі великі човни, на яких наші рибалки й досі, як і сто років назад, виходять під вітрилами в лиман та на поближнє озеро, і секрет сотворіння яких зберігається тільки в нашому селі. А ще він ладнає човни, яких потрощило десь у плавнях, під час шторму, бо вітри в нашому гирлі дійсно-таки зриваються часто і несподівано, а шторми не поступаються морським.
Тобто так воно завжди велося ... Але цього разу дід "вимудровує" човна не для когось там чужого, а для мене.
— Старію, — сказав він якось, відчувши, що після кількох змахів сокири рука його підступно заніміла. — Це ж до чого ми з тобою доживемося: відійду, — а для тебе й човна "вимудрувати" буде нікому. Жодного човняра на селі не лишилося, і вчити нікого – всі по містах порозбігалися.
Мабуть, він чекав, що скажу: "А ти вчи мене на… човняра". Хоча задля учня човняра я ще замалий, все одно він утішився б. Але я цього не сказав. Дід знає, що збираюсь стати капітаном сейнера, як батько, і з ним треба бути правдивим. Ходити на човнах мені подобається, але майструвати їх ... через тиждень помру з нудьги.
... А наступного дня дід заклав на стапелі нового човна. "Останнього-найостаннішого", як він пояснив, та ще й спеціально для мене.
Хоча дід і вважав себе майстром-човнярем, насправді ж він найбільше полюбляв витесувати весла, які замовляли йому рибалки з поближніх, і навіть із деяких віддалених, сіл.
Коли б я не зазирнув до майстерні, під стелею її, на канатних підвісах, завжди чорніло кілька грубо обтесаних жердин, що обрисами своїми трішечки нагадували весла. Це з тих, які дід ще тільки "викрешував", — оці слівця: "викрешувати", "вимудровувати" дід, напевне, сам і вигадує, тож, крім мене та батька, навряд чи хто й розуміє його, коли він каже: "А таки викресав ще одне весло. Якби ж то вистачило здоров'я вимудрувати доладного каюка."
Тільки-но з рибгоспівського тартака йому привозили більш-менш придатні обаполи, він одразу ж "викрешував" з них щось подібне до весел. З геть усіх. А тоді, якщо це було влітку, закидав на плаский дах майстерні, аби "вигрівалися" на сонці, або підвішував, як оце зараз, під стелею, і кілька днів до майстерні не навідувався.
У ці дні він сидів на дамбі, що оберігала село від повені, й, обклавшись вудочками, дрімав. Або розпитував кожного, хто трапиться йому поблизу, про те, що діється у світі, хоча так само, як і вони, дивився телевізор та слухав радіо. Просто дід володів дивовижною здатністю розворушувати наймовчазніших людей, випитуючи при цьому все, що заманеться.
І навіть якщо йому переповідали те, що сам він добре знав, все одно щиро дивувався цій розповіді, раз у раз проказуючи "Ото такий світ ... і піди збагни його!" Здається, він так і прожив усе своє життя, прагнучи збагнути цей світ та дивуючись його незбагненності.
Одначе минав час, дід знову з'являвся у своїй човнярні, знімав один з обаполів і починав довго й старанно витесувати весло: спочатку сокирою, як він казав, "нагрубо"; далі стругав рубанком, а наостанку зачищав скельцем, тобто "натонко". Для цього й зібрано було в човнярні десятків зо два великих і маленьких, товстих і зовсім тонюсіньких, білих, зелених, коричневих, червонястих, блакитних і ще бозна-яких скелець, які дід оберігав од мене, як найцінніший скарб.
Він дозволяв мені брати в майстерні все, що заманеться, крім цих, понад берегом визбираних, з усього світу в краї наші занесених, скелець, акуратно розкладених по сотах припасованої до стіни, навпроти величезного вікна, полички. Від ранку й до полудня, поки сонце било у вікно, скельця так вигравали всіма кольорами веселки, що й самі здавалися невеличкими, пощербленими сонечками.
Отож, по-справжньому діда приваблювали лише весла, хоча й доводилося йому як рибгоспівському теслі, і човни лагодити, і міняти настили на причалах, і "доводити до розуму" рибні бочки та ящики, а ще – перекривати покуйовджені вітрами дахи рибальських хатин; тобто він взагалі брався за все, що тільки потребувало його рук, — а все одно прозивали його тільки так – Веслярем. І це через нього, і батька, й мене, теж почали звати Веслярами, вже й забуваючи, що справжнє наше прізвище Гордаші. Та ми й не ображаємося: Веслярі – то й Веслярі! В селі кожен має своє прізвисько, тож наше ще й не найгірше.
8
У човнярні діда не було, проте я знайшов у сховку ключ, відчинив двері, і вражена Леська побачила на саморобному стапелі-риштуванні ... човна. Майже готового, "вимудруваного", – бракувало хіба що верхніх дощечок на бортах та лавок для сидіння.
Минає час, а ми все ще стоїмо і мовчки дивимось на цей витвір. Проймаючись Лесьчиним захопленням, я і сам сприймаю його так, нібито бачу вперше.
Красуючись на саморобних стапелях, човен здавався великим і загадковим, як човен вікінгів чи каравела Магеллана. І якби спустити його на воду, та приладнати щоглу і вітрила ...
— Він що, справді буде твоїм? – обережно цікавиться Леська, обходячи стапелі та погладжуючи борти човна.
— Дід Весляр обіцяв; а якщо вже він щось обіцяє ...
— Зовсім-зовсім твоїм? – ще ніжніше погладжує рапаті, нефарбовані дошки.
— Дід казав, що сам він для такого човна вже застарий. А в батька – велика заводська моторка.
— І можна буде поплисти на ньому до нашого острівця?
— Це ж дуже просто.
— І до багатьох інших островів – теж ... – замріяно мовить Леська, і, заплющивши очі, похитує головою, мабуть, уявляючи себе під вітрилами.
— Навіть до Татарського, що біля самого моря. Таких каюків, як у нас, не будують уже ніде в світі – щоб такі великі, глибокі, й аж на дві щогли ... Про це навіть у газеті писали. І на промисел під вітрилами виходять тепер тільки наші рибалки. Всі інші — на моторках. Але на рака треба йти повільно, і сіті тягти по дну. Моторки для цього не годяться, бо заслабкі...
— Зрозуміла: ти теж будеш рибалкою! — всміхається ще одному відкриттю Леська; проворно залізає на стапель і всідається у ще недобудованому човні.— Ти давно так вирішив, тому дід і взявся вимудрувати для тебе такого величезного човна.
— Останнього він збудував три роки тому. Передаючи його рибалкам, сказав: "Ото він і є — останній човен діда Весляра.
