Золоті копита - Логвин Юрій

Добрий був — не сказати! Хто б чого не попросив, якщо в нього воно було, все віддасть! Не було в курені людини, якій би він чимось, та не допоміг… І з нами в лядську Галичину пішов, бо отаманового товариша болотяна пропасниця прихопила. А менше шести не можна виступати в мандрівку.

— А чого?

— Шість чоловік потрібні, щоб без перерви із самопалів бити… Господи милостивий, упокой його щедрую душу і відпусти йому, якщо грішив.

— Господи милостивий, упокой його щедрую душу і відпусти йому, якщо грішив!

— А оце, зіщулився, наче висох, то Іван Грак. Наш отаман! Господи, упокой його душу!

— Господи, упокой його душу!

— Бачиш, що смерть і татари з людини зробили? Він був найдебеліший із нас. У тілі був чоловік… А тепер?.. Був він і стрілець, і рибалка, і кіннотник вправний. Найголовніше не те — він був отаман! Як на якесь небезпечне чи важке діло йти, то він і найшвидше хлопців підмовить, і спорядить все найшвидше, і найбільшу здобич візьме… А добрий був, як і Кринка! За невільників завжди дбав, кого тільки можна, з неволі викупав чи вимінював. Завжди, завжди нам казав: "Хлопці-молодці! Не забивайте татарина, а хапайте. На невільників християнських міняйте!" І ось вже нема пана отамана… Господи, упокой його щирую душу!

— Господи, упокой його щирую душу!

— А оце з цього краю лежить козак Степан Хрін. Він нас привів на ярмарок, бо добре знав дорогу і вмів митниці обминати. Веселий був чоловік — і воювати вмів, і гуляти був гаразд! Міщанин, а бач — знаменитим козаком став. Всі в курені його знали. Як де яка небезпека — там він перший! І жодної рани не одержав! Таланило козакові.

— А вам, батьку?

— І мені таланило. Тільки по-іншому. Я від жодної рани не сконав… Отож… Гарячий був козак Степан Хрін. Господи, упокой його гарячу душу… Амінь.

Омелько постояв трохи мовчки, а тоді з якимось натиском і поволі проказав:

— А тепер, синку, ідіть отуди з конем і собакою, щоб на вас вітер не віяв моровим духом. Прогулюй отам Буланка, пса сюди не пускай.

Омелько одного заступа щосили загнав у землю і повісив на нього каптан і прихилив самопал. Другим заступом почав копати яму.

Копав і поглядав все на сонце, як воно починає хилитись, та однак пражило з такою ж силою, як і в полудень. І вітер повівав сильніше. І вітер ворушив клапті шкіри на мерцях. Омелька аж тіпало всього від того шерхотіння. Його тягло кинути заступ і заткнути вуха, щоб не чути того страшного шелесту. Але він вже не міг випустити заступ із рук і копав, копав, копав…

Та за якийсь час, чи то від страшної напруги, чи від трупного смороду, а тільки почав відчувати якусь навіть не втому, а млявість.

Вирішив на хвильку перепочити, подихати чистим повітрям. Прихилив заступ до стінки ями і, спершись однією рукою об край ями, важко вискочив нагору.

"Ще виберу на півліктя і поховаю. І зараз звір не дістане. Але для певності ще виберу…". Так розмірковуючи, Омелько підійшов до схилу пагорба, щоб подивитись, що там з малим і конем.

І йому аж вогнем бухнуло в тім'я!

За низькими чагарами, прикульгуючи, крався татарин. При повнім обладунку: сагайдак із луком та стрілами, шабля і нагай на правиці. Крався до його вірного коня, який по підніжжю горба вибирав собі якесь зілля в непотолоченій траві.

Омелько прикинув на око — від татарина до Буланка, так як від Омелька і до Буланка, і до татарина.

"Ах ти ж козолуп перекопський!" — Кляв Омелько і боковим зором шукав: а де ж хлопчик і пес?

Ось вони обоє, вмостившись в улоговинці під деревцем, зморено спали. Омелько вклякнув на коліна у високу, поруділу від спеки траву.

Викрешуючи вогонь для ноту, промовляв подумки: "Господи! Тільки нехай не прокинуться зараз ні малий, ні собака!" Козак підповзав до краю схилу, щоб якомога наблизитись до малого.

Татарин низом підкрадався до Буланка.

Козак добре бачив кожен рух татарина, бо сонце било йому в спину, а татарину навкіс у лице.

Ординець добре знав діло — жодного різкого, похапливого руху. Все плавно, м'яко, поволі. Коли зайда простяг руку вже до вуздечки, а кінь шарпонув головою і поводи заметелялись перед самими пальцями, татарин не втримався і щось буркнув.

І в ту ж мить чорний пес скочив без гавкоту і помчав до татарина.

Але й татарин, вловивши мить, схопив вуздечку. І тоді Омелько тихо свиснув: "Стояти!".

Буланко завмер.

На звук татарин обернув голову. Але що сонце било йому в очі, Омелька не вгледів. Та побачив, що до нього в диких стрибках пластає над землею чорний пес. Татарин якось незграбно боком видряпався в сідло. Правою ногою ніяк не попадав у стремено.

І Омелько збагнув, що таки нога в нього добре повереджена.

Тоді, з одною ногою в стремені, татарин вихопив лук і наклав на тятиву стрілу.

І от тоді вже Омелько щосили свиснув Буланкові: "Ставай дибки!".

Вірний козацький кінь на хазяйський свист став сторчма. Але татарин, вигнувшись, мов кіт, утримався на коні і зброї не згубив.

Тільки Буланко опустився на землю, татарин хльоснув його нагайкою.

Смикнув за повід, направляючи до броду.

Буланко від незвички до нагая, від незвичного болю, став, як укопаний. А пес вже поруч, підскакує, щоб дістати ногу вершника.

Татарин встиг висмикнути шаблю з піхв і сіконути пса. З відчайдушним лементом собака покотився у високу траву і замовк.

Омелько свиснув по-новому.

І Буланко пішов вибриком, по колу, по колу. Козак все підсвистував і наближався до татарина.

— Батьку! Батьку! Стріляйте його! — Волав хлопчик.

— Неси заступ! Швидше! — І собі закричав Омелько.

Що кінь ішов по колу, то татарин спритно вивернувся, попустив шаблю на темляку, напнув лука, щоб поцілити в Омелька.

Омелько коротко і дуже високо свиснув.

Вмить кінь збрикнув. І вже цього разу послаблена підпруга з'їхала набік, а за нею посунулось сідло. Але татарин, падаючи, все таки встиг спустити стрілу.

Стріла чиркнула по шапці козаку.

І зразу ж позаду почувся зойк малого.

Омелько підбіг, коли татарин, не зводячись із колін, намагався витягти стрілу із сагайдака.

Козак перехопив самопал за ствол і прикладом поткнув ворога в лице. Татарин навзнак гепнувся в траву.

Омелько видер у нього з лівиці лука, відкинув якомога далі вгору по схилу, здер із руки шаблю і сам затис її в лівиці.

Татарин, вмиваючись юшкою, почав зводитись. І в правиці він тримав кривий ніж.

Омелько плавно і швидко простяг лівою шаблю і гострою, мов бритва, єломанню вперся противнику в горло.

— Кинь ножа на землю!.. — Чітко наказав татарською мовою.

Від несподіванки ворог завмер. І в ту ж мить Омелько врізав йому носаком чобота межи ноги.

Татарин, хапаючи сірими вустами повітря, завалився на бік.

Цього разу Омелько обійшов його ззаду. Видер ніж із кулака ординця і запхав собі за халяву. Ще раз загатив ногою скоцюрбленого ворога. Тільки цього разу під здухвину.

Тільки тоді підняв голову і подивився на пагорб.

На середині схилу сидів хлопчик, рвав траву і прикладав до скроні. Уся права половина обличчя була в нього закривавлена.

— Ходити можеш? — Закричав йому Омелько.

— Не знаю… Я боюсь…

— Цього клятого козолупа?

— Ні! Крові боюсь. Він мені у череп голови пострілив!

— Тьху на тебе, таке вигадав! Нумо бігом до мене! — Малий підвівся, і, не відпускаючи руки від скривавленої голови, побіг униз.

Козак відхилив руку від голови.

— Ну, козаче, ти в сорочці народився. На півнігтя вниз — і в жилу б попало. Тоді справді тобі амінь — кров'ю зійшов би. А так — дурниця. Ну, велика подряпина. Полікуємо її, як я цього людолова спутаю. Ти дивися, навчайся, як бусурменів в'язати. Вони наших бранців хитро в'яжуть — не втечеш. Але мене ще хитріше один француз вчив. Хитрючий був чоловік і великий багатир. У нього корабель був на дві палуби. І на кожній палубі стояли гармати. Він і гішпанські кораблі лупив, і бусурменські. То він мене вчив корабельні вузли в'язати… Ну от, бачиш, і ми вміємо полонених в'язати… Нехай шолудивий пес полежить, а ми тобі подряпину промиємо оковитою… Не кривися… Сьогодні ти був у бою зі справжнім ворогом. Це війна, твоя перша війна! А хто був на війні, той має право і вухо собі проколоти, і сережку носити.

— А чому у вас, батьку, сережки немає?

— А мені не можна. Мене часом братство гінцем посилає. А чим менше гонець має прикмет, тим краще. Або послало мене братство кудись щось вивідати. Я вдягнусь у селянські лахи і піду кудись чи на ярмарок, чи на прощу. А панські пси побачать, що в мене вухо проколоте — зразу виявлять, що я козак. А пани і козаки — вороги!.. Тепер притрусимо подряпину порохом. Перев'яжемо хусткою. Добрий мені був дарунок. Ну, бублики ми з'їли, а хустина, бач, тобі згодилась… Тепер обшукаємо перекопського козолупа!… Дивися: багатий — і за другою халявою в нього ніж! Ану, що в капшуці в нього?.. Ах ти ж злодюга!… Рахуй — срібних хрестиків — десять, два разки коралів з дукачами, срібні перстені — аж п'ять… диви: угорський золотий… А оце, синку, два шахвіри. Дивися на них і запам'ятовуй: ціна їх незбагненна! Цей пес шолудивий десь їх із шатів іконних видер. Ах ти ж нужа бусурменська… Тепер ми його прив'яжемо і Буланко на аркані витягне його на пагорб. Тут я не можу його лишати — за ним треба око та око!

— Батьку, а мій собака?..

— Справді. Я й годі, що в нас собака є… Подивимось… Ще живий, дихає… Ота-ак, вухо йому відсік, ну й лоба повередив… Але кістка ціла… Для такого собаки й оковити не шкода. Промиємо, притрусимо з нашої вірної натруски. Сорочки не шкода? Тоді ріжемо один рукав і перев'яжемо собачу морду. Затягнемо його в затінок, щоб не спікся — сонце ще височенько. А ми пішли — час ховати хлопців. Хотів ще поглибити могилу, але чую: треба поспішати!

Козак зібрав докупи татарську зброю, засилив татаринові ноги арканом і прикрутив другий кінець до сідла.

— Ну, конику, пішов!

І вони поволочили татарина похилим боком горба до свіжої могили.

Татарин щось запаморочено скрикував, стогнав, але Омелькові на те й рисочка не здригнулась.

— Синку, стань отамо, щоб на тебе моровий дух не віяв.

Омелько вдяг каптан, вийняв з перемітної суми даровану вишиванку.

Розрізав її на шматки і прикрив ними спотворені козацькі обличчя.

— Синку, ходи-но сюди! Попрощаємося з моїми бойовими браттями. Ось вони, воїни справедливі, лежать перед нами бездиханнії і немає їм ніякої часті в ділі живих.