Діти капітана Гранта - Жуль Верн

- В усякому разі слід поквапитись; коли глина підсохне, нам стане ще важче,- мовив Джон Манглс.

- Поспішаймо,- озвався Айртон.

Гленарван, обидва матроси, Джон Манглс і Айртон пішли по коні до лісу, де їх залишено на ніч. Цей високий камедний ліс мав дуже похмурий вигляд. На чималій відстані одне від одного стояли висхлі дерева з голими споконвіку стовбурами, чи, точніше, дерева, з котрих здерли кору, як з коркових дубів під час здирання корка. На двісті футів над землею вони простягали своє убоге безлисте верховіття. Жодного пташиного гнізда не виднілося на цих лісних кістяках, жоден лист не тремтів на сухих гілляках, котрі, черкаючись одна об одну, стукотіли, немов суглоби. Яке лихо спричинюється до того, що в Австралії часто-густо, наче від якоїсь пошесті, цілі ліси вигибають отак,- ніхто не знає. Ані найстаріші тубільці, ані їхні пращури, що давно вже спочивають у священних гаях смерті, ніколи не бачили цих лісів у буянні зелені.

Йдучи лісом, Гленарван вдивлявся в сіре небо, де чітко вимальовувались, наче вирізьблені, найтонші галузки. Айртон дуже дивувався, не знайшовши коней і биків там, куди він одвів їх напередодні, адже стриножені тварини не могли відійти далеко.

Їх шукали в лісі, але надаремно. Здивований Айртон попрямував на берег Снові, зарослий чудовими мімозами, й почав кликати биків. Але тварини не озивалися. Боцман здавався вельми занепокоєним, його супутники стурбовано дивились один на одного.

Година минула в марних розшуках, і Гленарван хотів уже повернутися до фургона, від якого вони відійшли на добру милю, коли раптом почулося кінське іржання. Слідом долинув рев бика.

- Онде вони! - вигукнув Джон Манглс і кинувся в зарості гастролобіума, такі високі, що в них вільно схоронилася б і ціла череда.

Гленарван, Мюльреді й Айртон побігли вслід за ним і остовпіли; двоє биків і троє коней лежали простягшись на землі, немов уражені громом, як ті, що загинули раніше. Їхні трупи вже задубіли, і зграя голодних круків, крякаючи в гущавині мімоз, уже чигала на цю несподівану здобич.

Гленарван і його супутники перезирнулись, а Вільсон не втримався від міцної лайки, що мимоволі випорснула йому з язика.

- Нічого не поробиш, Вільсоне,- сказав, насилу опанувавши себе, Гленарван.- Айртоне, відведіть коня й бика, котрі ще залишилися. Тепер їм удвох доведеться рятувати нас.

- Коли б фургон не загруз,- мовив Джон Манглс,- то ця пара, бик і кінь, спромоглись би помаленьку дотягти його до узбережжя. Треба за всяку ціну визволити цей проклятий фургон.

- Ми спробуємо це зробити, Джоне,- відказав Гленарван.- А тепер ходімо до табору, там, певно, наша тривала відсутність всіх уже стурбувала.

Айртон зняв пута з бика, а Мюльреді - з коня, і всі рушили звивистим берегом річки до табору.

За півгодини Паганель і Мак-Наббс, Гелена й Мері Грант дізналися про останні події.

- Слово честі,- вихопилось у майора,- дуже прикро, Айртоне, що вам не спало на думку підбити всім нашим коням нові підкови, коли ми переходили Вімерру.

- Чому це, сер? - спитав Айртон.

- Бо ж лишився цілий тільки той кінь, якого підкував ваш коваль!

- Маєте слушність,- сказав Джон Манглс.- Вельми дивно!

- Це просто випадковість,- відповів боцман, пильно глянувши на майора.

Мак-Наббс стиснув уста, немов хотів затримати слова, які вже ладні були в нього вихопитися. Гленарван, Джон Манглс, Гелена чекали від майора пояснень, але він мовчки повернувся й пішов до фургона, котрий оглядав Айртон.

- Що він мав на увазі? - запитав Гленарван у Джона Манглса.

- Не знаю,- відповів той.- Але майор не така людина, щоб говорити безпідставно.

- І я так гадаю, Джоне,- сказала Гелена.- Майор в чомусь підозрює Айртона.

- Підозрює? - Паганель знизав плечима.

- В чому ж саме? - мовив Гленарван.- Підозрює, ніби він здатний вигубити наших коней і биків? Але навіщо? Хіба Айртонові інтереси не збігаються з нашими?

- Справедливо кажете, мій любий Едварде,- сказала Гелена,- і я додам: від початку нашої подорожі боцман не раз доводив нам свою відданість.

- Безперечно,- озвався Джон Манглс,- і все ж таки, що хотів сказати майор? Я мушу про це дізнатися.

- Може, він вважає, що боцман у змові з каторжниками? - необережно прохопився Паганель.

- Якими каторжниками? - здивовано спитала Мері Грант.

- Пан Паганель помилився на слові,- квапливо відповів Джон Манглс.- Він чудово знає - в провінції Вікторія немає ніяких каторжників.

- Далебі, це правда! - вигукнув Паганель, котрий радо взяв би назад свої слова.- І що це мені вроїлося в голову? Які каторжники? Про них ніколи ніхто не чув в Австралії! До того ж досить їм лише висісти на берег, як вони перетворюються на порядних людей. Підсоння! Знаєте, міс Мері, підсоння перевиховує...

Невдаха-вчений, намагаючись виправити свій огріх, загрузав, як фургон, дедалі глибше й глибше. Пильний погляд Гелени позбавляв його рівноваги. Аби не бентежити географа ще дужче, Гелена повела Мері до намету, де містер Олбінет готував сніданок за всіма правилами свого мистецтва.

- Це мене слід заслати на каторгу,- жалібно мовив Паганель.

- І я такої думки,- відповів йому Гленарван.

По цих словах, які своїм незворушно-серйозним тоном ще дужче пригнітили поважного географа, Гленарван укупі з Манглсом подались до фургона.

Айртон і обидва матроси силкувались витягти фургон із глибокої западини. Бик і кінь, запряжені один побіч одного, напружували всі свої сили; посторонки ледве не рвалися, хомути, здавалось, ось-ось тріснуть. Вільсон і Мюльреді підштовхували колеса, а боцман вигуками й палицею підганяв свою непаристу запряжку. Але важкий повіз не рухався. Висохла глина тримала фургон, наче його вмуровано в цемент.

Джон Манглс наказав полити глину водою, щоб вона пом’якшала. Даремно: фургон не зрушив з місця. Після нових так само марних зусиль люди й коні мусили зупинитися. Визволити фургон можна було, тільки розібравши його на частини, але потрібного струменту бракувало. Однак Айртон не відступався, він хотів будь-що подолати цю перепону