Діти капітана Гранта - Жуль Верн

- Ніколи, пані,- відповів Мішель.

- А як, на вашу думку, могли поводитися австралійці з капітаном Грантом, своїм полоненим?

- Австралійці не жорстокі, пані,- відповів Мішель Патерсон,- і міс Грант немає чого турбуватися. Маємо багато прикладів, що свідчать про лагідність їхньої вдачі. Багатьом європейцям доводилось довго жити поміж дикунів, і вони ніколи не скаржились на грубість австралійців.

- Наприклад, Кінг,- сказав Паганель,- єдиний, хто залишився живий поміж учасників експедиції Берка.

- Не тільки цей хоробрий дослідник,- зауважив Сенді Петерсон,- але також і англійський солдат, на ймення Баклі, котрий втік у 1803 році з Порт-Філіппа, ставши дезертиром, але потрапив до тубільців і прожив з ними аж тридцять три роки.

- А нещодавно «Австралійська газета» повідомляла,- додав Мішель Патерсон,- що якийсь Моріл повернувся на батьківщину після шістнадцятилітнього полону. Його доля схожа на долю капітана Гранта - він так само одразу після загибелі судна «Перуанка» 1846 року опинився в полоні у тубільців. Отож я гадаю - вам ні в якому разі не слід втрачати надії.

Ці слова вельми потішили мандрівників, бо стверджували те, що казали Паганель і Айртон.

Коли леді Гелена й Мері Грант вийшли з-за столу, чоловіки завели розмову про каторжників-утікачів. Патерсони знали про катастрофу Кемден-Бріджа, але зграя злочинців, яка нишпорила десь поблизу, анітрохи їх не турбувала. Грабіжники зроду не наважаться напасти на маєток, де живе понад сто чоловіків. До того ж навряд чи злочинці забредуть аж у пустелі Муррею, де їм немає ніякого поживку; не ризикуватимуть вони й пробратися до колонії Нового Південного Уельсу, там по всіх дорогах - пильна сторожа. Так думав і Айртон.

Гленарван не зміг одмовити своїм люб’язним господарям і погодився прогостювати цілий день у маєтку. Ці дванадцять годин затримки стали часом приємного відпочинку, а бикам і коням залишилось тільки підживлятися, розкошуючи в просторих зручних стайнях.

Отож питання було погоджено, і господарі запропонували гостям проект денних розваг, на котрий ті охоче пристали.

Опівдні семеро баских коней нетерпляче били копитами об землю перед будинком. Зграбна коляска, запряжена цугом, призначалася для дам. Попереду рушили мисливці; вершники, озброєні чудовими рушницями на полювання, скакали по боках, і зарості сповнились радісним гавканням мисливських собак.

За чотири години кавалькада виїздила геть усі алеї й дороги парку, який не поступався за розмірами перед маленькою німецькою державою,- вона могла б цілком вміститися в його межах. Та коли мешканців жило тут обмаль, зате баранів кишіло, як мурашні. Дичини ж було сила, ціла армія облавників не спромоглась би нагнати її більше під постріли мисливців. Тому вони й лунали безперестанку, полохаючи мирних мешканців лук і лісів. Малий Роберт, котрий полював поруч з Мак-Наббсом, такого утинав, що всі аж дивом дивувались. Відважний хлопчина, невважаючи на сестрині вмовляння, мчав попереду всіх і стріляв перший. Та Джон Манглс узявся назирати його, і Мері Грант заспокоїлась.

Забили декілька місцевих тварин, яких навіть Паганель знав тільки за назвою. Поміж них трапилися вомбат і бандикут.

Вомбат, що риє собі лігво, мов борсук, проте травоїдна тварина, завбільшки з великого барана; його м’ясо дуже смачне. Бандикут - звір з породи сумчастих, хитрющий, мов європейський лис, зугарний ще й повчити його, як чинити бешкет в курниках. Це створіння завдовжки півтора метра, досить бридке на вигляд, підстрелив Паганель і, з мисливської пихи, оголосив чарівним.

Роберт, поміж іншої добрячої звірини, спритно забив схожу на лисичку волохатохвосту істоту з чорним у білі плями хутром, не гіршим, ніж у куниці, і пару двоутробок, що ховалися в гущавині.

Але серед усіх славних мисливських перемог найзахватніше було, безперечно, полювання на кенгуру. Десь о четвертій пополудні собаки сполохнули цілий табунець цих цікавих своєрідних тварин. Малеча миттю позалазила в материні сумки, і вся зграя, вишикувавшись низкою, помчала геть. Величезні стрибки кенгуру - справжня дивоглядь: задні лапи в них удвоє довші за передні і розтягуються, наче пружина.

На чолі табунця стрибав старий ватажок-самець у п’ять футів заввишки, чудовий взірець велетня-кенгуру.

Гнали кенгуру чотири або й п’ять миль. Вони невтомно бігли усе вперед, а собаки боялись до них наблизитися, страхаючись дужих лап кенгуру з гострими пазурами. Нарешті вкрай знебулі тварини зупинились, і ватажок, притулившись до стовбура якогось дерева, приготувався захищатися. Один пойнтер, розігнавшись, наскочив на нього, але тої ж миті бідолашний пес злетів у повітря й впав на землю з розпоротим черевом. Видно, й усім собакам було не до снаги подолати могутніх тварин. Доводилось пускати в діло рушниці - лише кулі могли їх звалити.

В цю хвилину Роберт мало не став жертвою своєї необачності. Щоб краще поцілити, він необережно наблизився до кенгуру, і той кинувся на нього дужим стрибком. Роберт упав, розітнувся крик. Мері Грант, що сиділа в колясці, заціпеніла з жаху; не в силі вимовити ані слова, вона простягла руки до брата. Жодний мисливець не наважувався взятися за рушницю, аби не влучити в хлопчика. Та раптом Джон Манглс, вихопивши свого мисливського ножа, кинувся, ризикуючи життям, на кенгуру і вразив його у самісіньке серце. Кенгуру звалився, Роберт підвівся цілий-цілісінький. За мить він був уже в обіймах сестри.

- Дякую, містере Джоне, дякую,- сказала Мері Грант, простягаючи руку молодому капітанові.

- Я відповідав за нього,- мовив той, потискуючи тремтливі пальці дівчини.

Цією пригодою завершилось полювання. Кенгуру кинулися врозтіч після загибелі свого ватажка, тушу котрого забрали до маєтку. Повернулися о шостій. На мисливців чекав розкішний обід. Найбільш припав усім до вподоби бульйон з хвоста кенгуру, виготовлений за тубільними рецептами.

Після морозива й шербету гості перейшли до вітальні. Вечір присвятили музиці. Леді Гелена, прекрасна піаністка, запропонувала акомпанувати молодим господарям, і ті з тонким артистичним почуттям виконали уривки з найновіших музикальних творів Гуно, Віктора Массе, Фелісьєна Давида й навіть незбагненного генія Ріхарда Вагнера.

Об одинадцятій годині подали чай, сервірувавши його з властивою англійцям вишуканістю. Але Паганель зажадав поласувати австралійським чаєм, і йому принесли темну, немов чорнило, рідину. За місцевим способом, півфунта чаю варять у літрі води протягом чотирьох годин. Паганель хоч і кривився, проте виголосив, що напій - пречудовий.

Опівночі гостей відвели до вигідних прохолодних покоїв, і легкі сни продовжили приємні враження цього дня.

Уранці, на зорі, вони попрощались з молодими господарями й, щиро подякувавши їм, узяли обіцянку відвідати у Європі замок