Собака Баскервілів - Артур Конан Дойль

- То навіщо ж ви виставили чистити нові черевики?

- Вони були світло-коричневі й зовсім не блищали. Через те я виставив їх начистити.

- То виходить, що ви приїхали до Лондона й одразу вирушили купувати черевики?

- Я просто пішов оглянути тутешні крамниці. Зі мною був доктор Мортімер. Якщо вже мені судилося стати англійським сквайром, то і вдягатись маю відповідно, а я не дуже приглядався до одежі у Штатах. Серед інших речей я купив і ці коричневі черевики - шість доларів за пару! - а їх украли до того, як я встиг їх узути.

- Ця крадіжка видається занадто безглуздою,- мовив Шерлок Холмс.- Правду кажучи, я згоден з доктором Мортімером, що черевик ваш скоро знайдеться.

- А тепер, джентльмени,- рішуче сказав баронет,- мені здається, що годі вже балакати про те, чого я сам досі не знаю. Час вам дотримати своєї обіцянки й пояснити мені, що все це означає.

- Доречна вимога,- відповів Холмс.- Як на мене, докторе Мортімере, то ви повинні самі розповісти всю цю історію серу Генрі - так само, як розповідали її нам.

Підбадьорений цим проханням, наш учений друг дістав з кишені папери й слово в слово повторив свою вчорашню розповідь. Сер Генрі Баскервіль надзвичайно уважно слухав доктора, часом перериваючи його здивованими вигуками.

- Оце так спадщина мені дісталася,- сказав він, коли доктор Мортімер нарешті змовк.- Про того собаку я чув, звичайно, ще змалку. Цю історію полюбляли в нашій родині, хоча досі я про неї серйозно не думав. А щодо дядькової смерті, то в моїй голові усе так переплуталося, що я нічогісінько не можу зрозуміти. Та й самі ви, мабуть, не знаєте, до кого тут звертатись - чи до полісмена, чи до священика.

- Авжеж.

- Та ще й лист, якого я одержав у готелі. Мені здається, він теж має стосунок до всіх цих пригод.

- Так, схоже, ніби хтось краще за нас знає про те, що коїться на болотах,- мовив доктор Мортімер.

- І цей «хтось»,- додав Холмс,- очевидно, симпатизує вам, бо застерігає від небезпеки.

- А може, навпаки - йому вигідно залякати мене?

- Це теж, безперечно, можливо. Щиро дякую вам, докторе Мортімере, що ви запропонували мені таку цікаву, складну загадку. Але тепер, сер Генрі, нам треба вирішити остаточно, слід чи не слід вам їхати до Баскервіль-Холлу?

- А чому б мені туди не поїхати?

- Там начебто не дуже безпечно.

- Звідки ж іде ця небезпека - від нашого родинного страховиська чи від людей?

- Оце ми й повинні з’ясувати.

- Хай там як буде, я вирішив твердо. Нема такого чорта в пеклі, містере Холмсе, й такої людини на землі, які завадили б мені поїхати до маєтку моїх предків: це моє остаточне рішення.- Його чорні брови зімкнулись на переніссі, а смагляве лице почервоніло. Вперта вдача роду Баскервілів, схоже, не обминула й останнього з нащадків.- Урешті-решт,- провадив він,- я ще не встиг як слід подумати над тим, що ви мені тут розповіли. Не так легко одразу все це обміркувати й вирішити, як бути далі. Я хотів би залишитись із годину на самоті і спокійненько все обміркувати. Містере Холмсе, зараз пів на дванадцяту, і я вирушу просто до готелю. Може, ви з вашим другом, доктором Ватсоном, приїдете до мене на другу годину поснідати? Тоді я, сподіваюся, надумаю вже щось певне.

- Це підходить вам, Ватсоне?

- Цілком.

- Тоді чекайте на нас. Викликати вам кеб?

- Ні, я краще піду пішки, трохи оговтаюсь після цієї розмови.

- Я радо піду з вами,- відгукнувся його друг.

- Отже, зустрічаємось о другій. На все добре!

Ми почули кроки наших відвідувачів на сходах, відтак грюкнули парадні двері. Холмс умить змінився - з ледачкуватого мрійника він обернувся на людину дії.

- Беріть капелюх і черевики, Ватсоне, мерщій! Не марнуймо ані хвилини!

Він побіг у халаті до своєї кімнати й за мить вийшов звідти вже в сурдуті. Ми разом вибігли на вулицю. Доктор Мортімер з Баскервілем були вже ярдів за двісті: вони йшли в бік Оксфорд-стріт.

- Наздогнати й зупинити їх?

- В жодному разі, любий Ватсоне. Якщо вас задовольнить прогулянка зі мною, то мене - тим паче. Наші друзі мають рацію: для прогулянки ранок просто чудовий.

Холмс пішов хутчіш, і відстань між нами й нашими гостями поволі скоротилася наполовину. Дотримуючись цієї відстані, ми повернули за ними на Оксфорд-стріт, а потім на Риджент-стріт. Біля вітрини однієї з крамниць вони зупинились, і Холмс зробив те саме. За мить він задоволено скрикнув, і я, стежачи за його настороженим поглядом, помітив, що кеб із пасажиром по той бік вулиці поволі рушив уперед.

- Ось хто нам потрібен, Ватсоне! Ходімо! Спробуймо хоча б розгледіти цього чоловіка.

Тієї самої миті переді мною у віконці кеба майнула кошлата чорна борода, і пара очей підозріливо позирнула на нас. Відтак у кебі відчинилося горішнє віконце, пасажир щось крикнув візникові, й кеб шалено помчав по Риджент-стріт. Холмс озирнувся, чи немає вільного кеба, але, як на те, жодного вільного кеба поряд не було. Тоді він кинувся за кебом з пасажиром у самісіньку гущу вуличного руху, але не зміг його наздогнати.

- Шкода! - гірко зітхнув Холмс, виринувши з вуличного потоку блідий і невдоволений.- Цього разу нам не пощастило, еге ж? Ватсоне, Ватсоне! Якщо ви чесна людина, занотуйте цю помилку поряд з усіма моїми успіхами!

- Що це за один?

- Уявлення не маю.

- Нишпорка?

- Так, за Баскервілем, схоже, хтось стежить - від самісінького його приїзду до міста. Інакше звідки їм знати, що він зупиниться в готелі «Нортумберленд»? Я міркував так: якщо вони стежили за ним у перший день, то стежитимуть і надалі. Ви, напевно, помітили, що я двічі підходив до вікна, коли доктор Мортімер читав свою легенду?

- Так, пам’ятаю.