Ревізор - Микола Гоголь

Х л е с т а к о в (вклоняється). Моє шанування.

Г о р о д н и ч и й. Вибачте.

Х л е с т а к о в. Нічого...

Г о р о д н и ч и й. Обов'язок мій, як градоначальника тутешнього міста, дбати про те, щоб проїжджим і всім благородним людям ніяких утисків...

Х л е с т а к о в (спочатку трохи заїкується, але накінець говорить голосно). Та що ж робити?.. Я не винен... Я, їй-богу, сплачу... Мені пришлють із села. (Бобчинський виглядає з дверей). Він більше винен: яловичину мені подає таку тверду, як колода; а суп — він чорт знає, чого хлюпнув туди, я мусив вилити його за вікно. Він мене морить голодом ці дні... чай такий химерний: смердить рибою, а не чаєм. За що ж я... От новина!

Г о р о д н и ч и й (торопіючи). Вибачте, я, бігме, не винен. На базарі в мене яловичина завжди добра. Привозять холмогорські купці, люди тверезі й поведінки хорошої. Я вже й не знаю, звідки він бере таку. А коли що не так, то... Дозвольте мені запропонувати вам переїхати зо мною на іншу квартиру.

Х л е с т а к о в. Ні, не хочу! Я знаю, що значить на іншу квартиру: тобто — в тюрму. Та яке ви маєте право? Та як ви смієте?.. Та ось я... Я служу в Петербурзі. (Бадьориться). Я, я, я...

Г о р о д н и ч и й (набік). О, господи ти боже, який сердитий! Про все дізнався, все розказали прокляті купці!

Х л е с т а к о в (хоробрячись). Та от ви хоч тут з усією своєю командою — не піду. Я просто до міністра! (Стукає кулаком по столу). Що ви? що ви?

Г о р о д н и ч и й (виструнчившись і тремтячи всім тілом). Згляньтесь, не занапастіть! Жінка, діти маленькі... не зробіть нещасною людину.

Х л е с т а к о в. Ні, я не хочу. От іще! мені яке діло? Через те, що у вас жінка й діти, я повинен іти в тюрму, от прекрасно! (Бобчинський виглядає в двері й злякано ховається). Ні, дякую красно, не хочу.

Г о р о д н и ч и й (тремтячи). Через недосвідченість, їй-богу, через недосвідченість. Недостатність статків... Самі з вашої ласки поміркуйте: казенної платні не вистачає давіть на чай та цукор. Якщо ж і були які хабарі, то тільки дрібниця: до столу чого-небудь, та на пару одягу. Щождо унтер-офіцерської вдови, яка живе з купецтва, яку я нібито вибив, то це наклеп, їй-богу, наклеп. Це вигадали лиходії мої; це такий народ, що на життя моє ладні замах учинити.

Х л е с т а к о в. Та що? мені нема ніякого діла до них... (У роздумі). Я не знаю, однак, навіщо ви говорите про лиходіїв або про якусь унтер-офіцерську вдову... Унтер-офіцерська жінка зовсім інше, а мене ви не смієте висікти, до цього вам далеко... От іще! дивись ти який!.. Я сплачу, сплачу гроші, але в мене тепер нема... Я тому й сиджу тут, що в мене нема ні копійки.

Г о р о д н и ч и й (набік). О, тонка штука! Ач, куди метнув! якого туману напустив! розбери, хто хоче! Не знаєш, з якого боку і взятися. Ну, та вже спробувати, хай там що! Хай буде, що буде, спробувати на щастя. (Вголос). Якщо ви справді маєте потребу в грошах, або в чому іншому, то я готовий служити цю хвилину. Мій обов'язок допомагати проїжджим.

Х л е с т а к о в. Дайте, дайте мені позичково! Я зараз-таки розплачусь із трактирником. Мені б тільки карбованців із двісті, або хоч навіть і менше.

Г о р о д н и ч и й (підносячи папірці). Рівно двісті карбованців, хоч і не трудіться лічити.

Х л е с т а к о в (беручи гроші). Найщиріше дякую. Я вам ту ж мить пришлю їх із села... у мене це враз... Я бачу, ви благородна людина... Тепер інша справа.

Г о р о д н и ч и й (набік). Ну, слава богу! гроші взяв. Діло, здається, піде тепер гаразд. Я таки йому, замість двохсот, чотириста всунув.

X л е с т а к о в. Гей, Осипе! (Осип входить). Поклич сюди трактирного слугу! (До городничого і Добчинського). А чого ж ви стоїте? Зробіть ласку, сідайте. (До Добчинського). Сідайте, прошу вас.

Г о р о д н и ч и й. Нічого, ми й так постоїмо.

Х л е с т а к о в. Зробіть ласку, сідайте. Я тепер бачу цілковиту одвертість вашої вдачі й привітність; а то, скажу вам, я вже думав, що ви прийшли для того, щоб мене... (До Добчинського). Сідайте! (Городничий і Добчинський сідають. Бобчинський виглядає в двері й прислухається).

Г о р о д н и ч и й (набік). Треба бути сміливішим. Він хоче, щоб вважали його інкогнітом. Гаразд, підпустимо й ми баляндрасів, прикинемось, ніби зовсім і не знаємо, що він за людина. (Вголос). Ми, проходжуючись у справах службових, от з Петром Івановичем Добчинським, тутешнім поміщиком, зайшли навмисне до гостиниці, щоб дізнатися, чи добре тут утримують проїжджих, бо я не так, як інший городничий, якому ні до чого діла нема; ні, я, крім служби, ще з християнської чоловіколюбності хочу, щоб усякого смертного добре приймали,— і от наче в нагороду випадок дав таке приємне знайомство.

Х л е с т а к о в. Я теж сам дуже радий. Без вас я, скажу по правді, довго б просидів тут: зовсім не