Хто зважиться — вогняним наречеться - Бердник Олесь
Підвівши голову, побачила хлопця, підхопилася з ґанку.
— Прийшов-таки?
— А хіба я міг не прийти? — щасливо осміхаючись, тихо запитав її Славко.
— Тоді ходімо в ліс… погуляємо…
— А снідати? — озвалася баба Одарка. — Ти ж, мо’, й не їла нічого сьогодні? Бачу — не варите, не готуєте. Ні ти, ні бабуся твоя! Як же так можна? І вклякнеш з голоду…
— Не турбуйся, бабусю, — лагідно мовила Катя. — Я не голодна.
Вона взяла Славка за руку, глянула у очі.
— Були неприємності?
— Що мені до того? — запаленів він. — Я бачу тебе… і мені гарно…
Вона поблідла, але в очах її спалахнули сині іскри, на вустах з’явилася щаслива посмішка.
— Ти думав про мене?
— Всю ніч. Нам так багато треба з тобою поговорити.
— Може, й не багато, — загадково сказала дівчинка. — Зайві слова віддаляють від правд, від розуміння. Головне приходить у мовчанні, в тиші. Ходімо до лісу.
— А де ж бабуся? — запитав Славко, коли вони вийшли на стежку між високими соснами.
— Там, у хаті, — неохоче відповіла Катя. — Вона зараз квіткою стала, як я вчора…
— Навіщо так? — вражено запитав хлопець.
— Ми повинні частину життя на Землі бути такими, як там, у себе. Як ваші водолази — скільки б не були під водою, а треба колись скидати скафандри. Збагнув?
— Починаю розуміти, — збентежився Славко. — А де це — у вас, Катю? Ти ще й досі не сказала…
— На Планеті Квітів, у Краю Казки…
— Розкажи мені про неї, — загорівся хлопець.
Вони йшли між величними соснами, взявшись за руки. Глухо шумів ліс, у небі, між віттям, багрянились пухнасті хмари, здалека долинали журливі крики журавлів.
— Мені важко розповісти про це так, щоб навіть ти збагнув. У вас інший погляд на світ, ніж у нас…
— Як це так? — запитав Славко. — Не збагну!..
— Люди Землі в усі віки створювали могутні казки, легенди, — вела Катя натхненну оповідь. — В тих казках діяли сильні, незламні герої, звитяжці, лицарі, їхні кохані, веселі діти, дракони і могутні вороги, трудящі оратаї і садівники, мудрі тварини і небачені птахи. І думки людські летіли у Всесвіт, розносячи у безмір вість про дивовижну планету Землю, де мислячі істоти живуть з такою повнотою у видимому світі і в світах чуття та думки. Так ваша казка проникла Сонячним Шляхом до нашої планети — до Планети Квітів…
— Як ти сказала? Сонячний Шлях? Що це таке?
— Я не скажу більше, — тихо одвітила Катя. — Я й так сказала багато. Слухай далі. Ми завжди були квітами, жили ніби у сні. А коли прийшла ваша казка, перед нами відкрився неймовірно прегарний обшир діяння, бачення життя. Так почав творитися Райдужний Міст між: світами. Та потім… пізніше… вже кілька століть тому, почало згасати наше сонце. Славку, це було тяжко, дуже тяжко. Я тобі ще не можу всього відкрити…
— Чому, Катю? Чому?
— Не знаю, як ти сприймеш. Ще невідомо, що скаже твоє серце, коли перед тобою постане прірва, яку треба подолати! У нас сталося лихо, і його може відвернути лише Земля. Зажди! Я знаю, що ти хочеш сказати: розповісти вчителям, вченим, дорослим людям! Так? О ні! Це не допоможе. Тут потрібне чисте дитяче серце.
— Катю, — несміливо попросив Славко, — от якби ти показала мені якісь малюнки Країни Казки… або фотографії…
— Навіщо ж малюнки? — ласкаво відповіла Катя. — Я можу відкрити тобі вікно у той світ.
— А коли, Катю?
— А хоч би й сьогодні. Ввечері. Перед тим як я стану квіточкою…
— Чудо-цвітом, — задумливо, мовив Славко. — Так назвала казкову квітку моя баба…
— Гарно назвала, — кивнула вона.
— Катю, а чому б нам не зустрітися з Максимом Івановичем? З нашим астрономом?
— А нащо?
— Він щира людина, хороша і ніжна. Він збагне, бо все життя живе мрією. Все б йому про зорі говорити, про небо… про далекі світи… А в нього є багато вчених знайомих. Розумієш? Якби його переконати, щоб він повірив, тоді було б легше. Тоді б ти відкрила свою таємницю, і люди Землі помогли б вам…
— Не знаю, — похиливши голову, прошепотіла Катя. — Щось тривожно мені. Не віриться, що він збагне.
— Я домовлюся з ним. Ось зараз піду в школу, побачу і домовлюся, щоб він чекав нас.
— Ну, гаразд, — зважилася Катя. — Я піду. Ждатиму тебе тут, на горбах…
ДВА СВІТИ
В напівтемному павільйоні шкільної обсерваторії було прохолодно, тихо. Катя повільно ввійшла туди вслід за Славком, зупинилася, зацікавлено оглянула приміщення. Побачила телескоп, усміхнулася.
— Це — щоб вивчати небо?
— Телескоп, — пояснив хлопець. — Збільшує в тисячу разів.
— А це багато? — наївно поцікавилася Катя.
— Є ще більше. В кілька тисяч разів…
— Ти гадаєш, що це допоможе краще знати світ?
— Знову твої дивні запитання. Поговори про це з Максимом Івановичем. Він зараз прийде….
У коридорі почувся стукіт милиці. До павільйону зайшов Максим Іванович. Він різко зупинився, пильно глянув на дівчину. Нахмурився, ніби був незадоволений собою. Мовчки показав на ослінчик під стіною, сам сів у крісло біля телескопа. Коли Катя й Славко сіли, він скупо всміхнувся.
— Оце і є твоя таємнича незнайомка? Наробила вона шуму, наробила… Ну, що ж ви мені хотіли сказати?
Хлопець хвилювався, не знав, куди подіти руки.
— Пам’ятаєте, в кінці серпня впали метеорити в Чортовій Долині? Ви послали нас шукати їх?
— Ну? — пожвавішав Максим Іванович, гостро глянувши на хлопця. До чого це ти?
— А до того, що я знайшов…
— Що? — крикнув учитель. — Знайшов метеорит? І не сказав? Чи вигадуєш?
— Та не метеорит, а людей у долині знайшов! Ось її — Катю, бабусю стареньку. Відтоді все й почалося.
Максим Іванович провів долонею по спітнілому чолу, покрутив головою.
— Ти часом не захворів, Славку?
— Та ні, — тремтячим голосом відповів хлопець. — Все, все правда. Я побачив хатинку, а в ній баба старенька. Стіни світилися, і на покуті була чарівна квітка, а потім з’явився вогняний клубочок. А потім…
— Ти що — жартуєш зі мною?
Катя сумно глянула на хлопця, зробила непомітний знак.
— Я сама скажу, Славку. Скажу, хто ми й звідки.
— Оце інша справа, — схвально одвітив учитель. — Без вигадок…
— Моя оповідь вам здаватиметься ще більшою вигадкою, — зітхнувши, сказала Катя. — Славко правду сказав. Він зустрів нас у долині, в лісі. Після грози. Все те сталося після нашого перельоту…
— Якого перельоту? — збентежився Максим Іванович, спантеличено дивлячись на дівчину.
— Ми не з вашої планети, — якомога спокійніше сказала дівчина. — Ми — жителі іншого світу. Бабуся моя вже була на Землі, а я — перший раз…
Максим Іванович скочив з крісла, його милиця дрібно застукотіла довкола телескопа. Він вийняв хустинку з кишені, витер спітнілі руки, зупинився.
— Гаразд, гаразд, — нервово усміхаючись, мовив він. — Хай я повірю вам… на якусь хвильку повірю…
— Не треба на хвильку, — заперечила Катя, щиро дивлячись йому в очі. — Прийміть так, як воно є…
— Добре, добре! — вже з якоюсь шаленою веселістю вигукнув учитель. — Старий дурень має честь розмовляти з космонавтом, з водієм літаючої тарілочки. Інтерв’ю з істотою далеких світів…
Славко з острахом дивився на свого вчителя. Він ще ніколи не бачив астронома в такому збудженому стані. Що з ним діється? Максим Іванович помітив погляд хлопця, трохи заспокоївся, але вираз обличчя в нього залишився їдучий, скептичний.
— Що ж, продовжимо розмову. Де ж ваш зореліт, апарат?
— У нас нема апаратів, — серйозно відповіла дівчинка. — Ми інакше долаємо простір…
— Як же?
— Безпосередній контакт з простором. Як у казці. Захотів, проявив волю — і полетів. Енергія твого єства стає потужним згустком енергії, ніби кулястою блискавицею, намічає шлях, напрям і долає відстань. Немає могутнішої сили, ніж казкова воля істоти. Ви бачили тієї ночі падіння двох таких згустків енергії — грозових куль. То прибули ми. А потім набули форми людей, щоб діяти на Землі…
— Ловко, — засміявся астроном. — Начитана дівчина, нічого не скажеш. Мабуть, простудіювала всю фантастику, "Еврику" читаєш — є таке видання популярне, плюс безліч казок! Гм! А де ж ваша — з дозволу сказати — планета? Як ви зволите називати її? Точніше, як вона називається у нас, на Землі? Марс, Венера чи, може, Юпітер? Чи, може, ви з Меркурія? Ха-ха! Так там свинець розтоплюється… Чи, можливо, з Урана? Тоді я не заздрю вашим жителям — там суцільна крига, холодище!
— Ми не з цієї системи, — сказала дівчинка. — Точніше, з цієї, але з такої частини, яку ви ще не знаєте. Мені тяжко говорити. Пробачте. У нас єднання з іншими істотами — радість. А у вашому серці я читаю збентеження, іронію, страх. Чому? Ви — гарна людина. Прийміть мої слова просто, щиро. Тоді все буде добре. Інакше ми не зрозуміємо одне одного.
— Чудово, чудово, — стримуючись, сказав Максим Іванович, силоміць усміхнувся. — Ти слушно мовила. Я погарячкував. Слухаю тебе. Як же це воно — поясни. З цієї системи, не з цієї системи. Що за шарада?
— Земна наука не знає про нашу планету. Ваші телескопи неспроможні її побачити…
— Угу. Вона так далеко? В іншій галактиці?
— І далеко, і близько. Залежно від того, хто який шлях обирає…
— Так, так. І який же це шлях?
— Шлях казки. Шлях небувалого. Бо й планета наша зветься Краєм Казки. Я вже розповіла про це Славкові…
— О, це інша справа, — повеселів Максим Іванович. — Це — ближче до істини. Казка. В це я повірю. Ти живеш у казці…
— Правда, — полегшено зітхнула дівчина. — Нарешті ви збагнули…
— Та я давно збагнув, — іронічно мовив учитель, погладжуючи долонею трубу телескопа. — Тільки до чого тут, Славку, я? Може, вам краще звернутися до фольклористів? Або навіть до лікаря…
— Чому до лікаря? — жалібно запитав хлопець. — Максиме Йвановичу, невже ви…
— Славку, зажди, — перебила його Катя. — Я не можу виправдатися. Я не вмію цього робити. Коли я мовила слово "казка", то це не означало — вигадка. Я не сиджу у лісі, не мрію про далекі світи, як ви подумали. Я справді народилася і жила в Краю Казки, на Планеті Квітів…
— Красно говориш, — сказав учитель. — З тебе вийшов би чудовий казкар. Пробач, дівчинко, але я реаліст. Я хочу фактів…
— Хіба казка потребує доказів? — здивувалася Катя. — Або її приймають, або не приймають. Доказана казка — вже не казка.
— Що ж казка? — скептично усміхнувся астроном. — Казка — марево. Казка може обманути, якщо вона не стане фактом.
— У нас — на Планеті Квітів — нема обману, — палко заперечила Катя. — І тому нема потреби доводити щось.
