Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті - Річард Докінз

Принцип використання й невикористання допомагає тваринам ставати кращими у справі виживання в їхньому світі, прогресивно кращими ще за їхнього життя внаслідок самого життя в цьому світі. У людей унаслідок прямого впливу сонячного світла чи його нестачі виробляється той колір шкіри, який сприяє кращому виживанню в умовах конкретної місцевості. Надлишок сонячного світла є небезпечним. У любителів засмаги з дуже світлою шкірою ризик захворіти на рак більший. Тимчасом брак сонячного світла призводить до дефіциту вітаміну D та розвитку рахіту, що іноді спостерігається в чорношкірих дітей, які мешкають у Скандинавії. Коричневий пігмент меланін, що синтезується під впливом сонячного світла, створює екран для захисту підшкірних тканин від шкідливих наслідків впливу сонячного світла в подальшому житті. Якщо засмагла людина переїде до менш сонячних країв, меланін з її шкіри зникне, і організм зможе максимально ефективно використовувати той мінімум сонця, що там є. Це можна представити як приклад принципу використання й невикористання: шкіра темнішає, коли «використовується», і світлішає аж до білого, коли «не використовується». Деякі тропічні народи, щоправда, успадковують щільний меланіновий екран незалежно від того, чи піддаються активному впливові сонячного світла окремі особини.

Тепер звернімося до другого основного принципу ламаркізму — ідеї, що набуті характеристики згодом успадковуються майбутніми поколіннями. Усі докази вказують на те, що ця ідея є просто хибною, але впродовж більшої частини своєї історії люди вірили в її правильність. Ламарк її не вигадував, а просто залучив народну мудрість свого часу. У деяких колах і досі в неї вірять. Моя мама колись мала пса, який час від часу прикидався кульгавим, підгинаючи задню лапу і шкандибаючи на інших трьох. А її сусідка мала старшого пса, який, на жаль, втратив задню лапу, потрапивши під машину. Так от, вона була переконана, що її пес має бути батьком пса моєї матері, що «наочно доводила» «успадкована» ним кульгавість. Усна народна творчість та байки рясніють аналогічними легендами. Багато людей або вже вірять, або готові повірити у спадковість набутих характеристик. Теорія спадковості аж до цього століття панувала і в середовищі серйозних біологів. У неї вірив сам Дарвін, але вона не стала частиною його теорії еволюції, тож його ім’я не пов’язане з нею в нашій свідомості.

Якщо поєднати ідею спадковості набутих характеристик із принципом використання й невикористання, то ми отримаємо щось схоже на непоганий рецепт еволюційного покращення. Саме цей рецепт зазвичай і сприймають як теорію еволюції Ламарка. Згідно з цією теорією, якщо люди послідовно підвищуватимуть жорсткість своїх підошов, ходячи босоніж по голій землі, то кожне наступне покоління матиме трохи жорсткішу шкіру, ніж була до нього. Кожне покоління матиме перевагу перед своїми попередниками. Зрештою немовлята почнуть народжуватись одразу з жорсткими підошвами (що, власне кажучи, вони й роблять, хоча і з інших причин, як ми побачимо нижче). Якщо покоління за поколінням насолоджуватимуться тропічним сонцем, то ставатимуть дедалі більш коричневими в міру того, як, згідно з теорією Ламарка, кожне наступне покоління успадковуватиме частку засмаги попереднього. З часом вони почнуть народжуватись уже чорними (що, знову-таки, вони вже роблять, але не з ламаркістських причин).

Легендарними прикладами є руки коваля та шия жирафа. У тих селах, де ковалі переймали свою справу від батьків, дідів і прадідів, вважалося, що вони успадковують заразом і добре треновані м’язи своїх предків. Причому не просто успадковують, а ще й розвивають їх власною працею, після чого передають ці покращення своїм синам. Предкові жирафи з короткими шиями мали нагальну потребу діставати листя високо на деревах. Вони щосили витягувалися вгору, тим самим розтягуючи м’язи та кістки шиї. У результаті кожне нове покоління отримувало трохи довшу шию, ніж його попередники, і передавало цю фору наступному поколінню. Згідно з теорією Ламарка в чистому вигляді, всі еволюційні вдосконалення дотримуються цієї схеми: тварина тягнеться до чогось, чого вона потребує. У результаті частини її тіла, які при цьому використовуються, стають більшими або змінюються у відповідному напрямку якимось іншим чином. Ця зміна успадковується наступним поколінням, а отже, процес триває. Перевага цієї теорії в тому, що вона є накопичувальною, а, як ми вже бачили, це є необхідним компонентом будь-якої теорії еволюції для виконання нею відповідної ролі у формуванні нашого світогляду.

Теорія Ламарка, схоже, має велику емоційну привабливість, причому не лише для дилетантів, а й для певного типу інтелектуалів. Якось до мене підійшов один колега, уславлений історик марксизму, людина надзвичайно культурна й начитана. Він сказав, що розуміє: всі факти, схоже, свідчать проти теорії Ламарка… Але чи справді немає жодної надії, що вона може виявитися правдою? Я відповів йому, що, на мою думку, її таки немає, і він сприйняв це зі щирим жалем, сказавши, що з ідеологічних міркувань йому б хотілося, аби ламаркізм був правдою. Адже це давало б велику надію на покращення людства. Джордж Бернард Шоу присвятив пристрасному захисту ідеї спадковості набутих характеристик одну зі своїх довжелезних передмов (у книжці «Назад до Мафусаїла»). Його аргументи базувалися не на знаннях з біології, яких, як він охоче визнав би, він не мав зовсім. Вони базувались на емоційній відразі до висновків дарвінізму, цього «непередбачуваного збігу обставин»:

…це здається простим, бо спершу ви не усвідомлюєте всього, що він передбачає. Але коли для вас прояснюється все його значення, в грудях розливається лунка порожнеча. Адже там прихований відразливий фаталізм, жахливе й огидне приниження краси та розуму, сили й волі, честі й прагнень.

Іншим видатним майстром слова, який не міг змиритися з тим, що він вважав висновками дарвінізму, був Артур Кестлер. Як сардонічно, але точно висловився Стівен Ґулд, упродовж усіх своїх останніх шести книжок Кестлер проводив «кампанію проти свого власного неправильного розуміння дарвінізму». Він шукав прихистку в альтернативі, у якій я ніколи не міг до пуття розібратися, але яку можна інтерпретувати як своєрідну розпливчасту версію ламаркізму.

Кестлер і Шоу були індивідуалістами, що думали лише про себе. Їхні ексцентричні погляди на еволюцію, мабуть, не були дуже впливовими (хоч я все ж пригадую, на свій сором, що моє власне сприйняття дарвінізму в підлітковому віці щонайменше рік стримувалося захопливою риторикою Шоу в книжці «Назад до Мафусаїла»). Часом же емоційна привабливість ламаркізму та супутня їй емоційна ворожість до дарвінізму мали згубніший вплив, особливо коли наукова думка підмінювалась потужною ідеологією. Згадаймо лиш Т. Д. Лисенка — такого собі другорядного селекціонера сільськогосподарських рослин без жодних талантів, окрім як у сфері політики. У більшості цивілізованих країн його антименделівський фанатизм і пристрасну, догматичну віру в спадковість набутих характеристик просто проігнорували б та й по всьому. На жаль, йому судилося жити в країні, де ідеологія ставилася вище за наукову істину. 1940 року його призначили директором Інституту генетики Радянського Союзу, і він став надзвичайно впливовим. Його безграмотні погляди на генетику стали єдиними, дозволеними для викладання в радянських школах, на ціле покоління. Радянському сільському господарству було завдано величезної шкоди. Багато видатних радянських генетиків зазнали утисків, заслань і ув’язнень. Наприклад, М. І. Вавилов, генетик зі світовим ім’ям, помер від недоїдання в тюремній камері без вікон