Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті - Річард Докінз

так, що отримує задоволення від ушкоджень і вважає болісними стимули на кшталт смаку поживної їжі, що провіщають добро для їхнього виживання. Насправді ми не бачимо таких тварин-мазохістів у світі лише з тієї дарвіністської причини, що мазохістські предки з очевидних причин не дожили до того, щоб залишити нащадків, які успадкували б їхній мазохізм. Можливо, за допомогою штучного відбору в оббитих повстю клітках, у тепличних умовах, де виживання забезпечують цілі команди ветеринарів і доглядачів, нам і вдалося б вивести родину спадкових мазохістів. Але в природі такі мазохісти не вижили б, і це є фундаментальною причиною того, що зміни, які ми називаємо навчанням, зазвичай будуть покращеннями, а не навпаки. Ми знову дійшли висновку, що має існувати дарвінівський підмурок, який гарантуватиме, що набуті характеристики будуть корисними.

Звернімося тепер до принципу використання й невикористання. Для деяких аспектів набутих покращень цей принцип, схоже, працює доволі добре. Існує ж загальне правило, що не залежить від конкретних деталей: «Будь-яка частина тіла, що часто використовується, має вирости більшою, а будь-яка частина, що не використовується, має стати меншою, якщо взагалі не атрофуватися». Оскільки можна очікувати, що загалом збільшити корисні (а отже, очевидно використовувані) частини тіла буде вигідно, тоді як непотрібних (а отже, очевидно невикористовуваних) частин мог­ло б узагалі не бути, це правило, схоже, має деякий сенс. Тим не менше з принципом використання й невикористання пов’я­зана велика проблема: навіть якби щодо нього не було жодних інших заперечень, він є занадто грубим інструментом для створення надзвичайно витончених адаптацій, які ми фактично бачимо у тварин і рослин.

Раніше приклад ока вже ставав нам у пригоді, то чому б не скористатися ним знову? Подумайте про складні взаємодії всіх цих робочих частин: кришталика з його надзвичайною прозорістю, корекцією кольору та сферичного викривлення; м’язів, що здатні миттєво фокусувати кришталик на будь-якій цілі від кількох дюймів до безкінечності; ірисової діафрагми чи механізму затемнення, що безперервно тонко налаштовує апертуру ока на кшталт камери із вбудованим експонометром і швидким спеціальним комп’ютером; сітківки з її 125 мільйонами фотоклітин кодування кольору; тонкої мережі кровоносних судин, що живлять кожну деталь цієї машини; ще тоншої мережі нервів — еквівалента з’єднувальних провідків і електронних чипів. А тепер, тримаючи в голові всю цю ювелірну складність організації, спитайте себе, чи могла вона бути зведена разом за допомогою принципу використання й невикористання. Відповідь, як на мене, є очевидно заперечною.

Кришталик є прозорим і відкоригованим проти сферичної та хроматичної аберації. Чи могли такі властивості виникнути виключно завдяки використанню? Чи може кришталик промитися до прозорості потоками фотонів, що крізь нього ллються? Чи стане він кращим через те, що використовується, лише з тієї причини, що крізь нього проходить світло? Звісно ж ні. З якого б дива йому це робити? Чи розсортуються клітини сітківки на три кольорочутливі класи лише тому, що їх бомбардує світло різних кольорів? Знову ж таки, з якого б то дива їм це робити? Коли м’язи для фокусування кришталика вже існують, тренування справді змушує їх ставати дедалі більшими й сильнішими; але саме по собі це не змусить зображення ввійти в точніший фокус. Правда в тому, що принцип використання й невикористання не здатен сформувати нічого, крім найгрубіших і найменш разючих адаптацій.

Дарвінівський відбір, з іншого боку, не має жодних проблем із поясненням кожної крихітної детальки. Наявність гарного зору, точного й достовірного до найменших дрібниць, може бути для тварини питанням життя і смерті. Кришталик, належним чином сфокусований і відкоригований проти аберації, може бути для швидкокрилого птаха на кшталт стрижа головним чинником, що дає йому змогу зловити муху, а не вліпитись у скелю. Добре змодульована ірисова діафрагма, що швидко затемнює кришталик, коли виходить сонце, може бути тим, що допомагає вчасно побачити хижака, щоб утекти, а не бути засліпленим на якусь фатальну мить. Будь-яке покращення ефективності ока, хоч яким би незначним і глибоко захованим у внутрішніх тканинах воно було, може посприяти виживанню та репродуктивному успіхові тварини, а отже, поширенню генів, що обумовлюють це покращення. Таким чином, дарвінівський відбір здатен пояснити еволюцію покращень. Теорія Дарвіна пояснює еволюцію успішного апарату виживання як прямий наслідок самого його успіху. Взаємозв’язок між поясненням і тим, що треба пояснити, є прямим і детальним.

Теорія ж Ламарка, з іншого боку, покладається на хитке й дуже непевне правило: усе, що активно використовується, виграло б, якби стало більшим. Усе зводиться до покладання на кореляцію між розміром того чи іншого органа і його ефективністю. Якщо така кореляція й існує, то вона, безумовно, є надзвичайно слабкою. Дарвінівська теорія, по суті, покладається на кореляцію між продуктивністю того чи іншого органа і його ефективністю — кореляцію просто ідеальну! Ця слабкість теорії Ламарка не залежить від детальних фактів про конкретні форми життя, які ми бачимо на цій планеті. Це загальна слабкість, що стосується будь-якого типу адаптивної складності, і я думаю, що вона має стосуватися життя в будь-якому місці Всесвіту, хоч якими б чужими й дивними були його особливості.

Отже, наше спростування ламаркізму вийшло доволі спустошливим. По-перше, його ключове припущення про спадковість набутих характеристик, схоже, є хибним для всіх відомих нам життєвих форм. По-друге, воно не лише є хибним, а й має бути хибним для будь-якої життєвої форми, що покладається на епігенетичний («рецепт»), а не преформістський («креслення») тип ембріології, і це стосується всіх досліджених життєвих форм. По-третє, навіть якби припущення теорії Ламарка було правдою, ця теорія в принципі, причому з двох зовсім різних причин, не здатна пояснити еволюцію серйозної адаптивної складності, і не лише на нашій Землі, а й у будь-якому місці Всесвіту. Таким чином, не можна сказати, що ламаркізм є теорією, конкурентною дарвінівській, що виявилася хибною. Ламаркізм взагалі не є конкурентом дарвінізму. Він навіть не є серйозним кандидатом на роль пояснення еволюції адаптивної складності. Як потенційний конкурент дарвінізму він був приречений із самого початку.

Існує також кілька інших теорій, що пропонувались (і навіть час від часу досі пропонуються) як альтернативи дарвінівському відбору. І знову я покажу, що насправді вони не є серйозними альтернативами взагалі. Я продемонструю (це насправді очевидно), що всі ці «альтернативи» — «нейтралізм», «мутаціонізм» і т. ін. — можуть відповідати чи не відповідати за якусь частину помітних еволюційних змін, але вони не можуть відповідати за адаптивні еволюційні зміни в напрямку створення вдосконалених пристосувань для виживання, таких як очі, вуха, ліктьові суглоби та інструменти ехолокації. Звісно, значна кількість еволюційних змін можуть бути неадаптивними, і в такому випадку ці альтернативні теорії цілком можуть мати важливе значення в деяких аспектах еволюції, але лише в нецікавих, а не в пов’язаних із особливостями, що відрізняють життя від нежиття. Зокрема, це помітно у випадку нейтралістської теорії еволюції. Вона має довгу історію, але найзрозумілішою є у своєму сучасному, молекулярному вигляді, в якому її активно просуває видатний японський генетик Мотоо Кімура, чий стиль викладу англійською, до речі, може присоромити багатьох носіїв цієї мови.

Із нейтралістською теорією ми вже побіжно зустрічалися. Її суть, як ви пам’ятаєте, полягає в тому, що різні версії однієї молекули, наприклад молекули гемоглобіну, що відрізняються нюансами амінокислотної послідовності, працюють однаково добре. Це означає, що з погляду природного відбору мутації від однієї альтернативної версії гемоглобіну до іншої є нейтральними. Нейтралісти вважають, що переважна більшість еволюційних змін на рівні молекулярної генетики є нейтральними — випадковими щодо природного відбору. Представники ж альтернативної школи