Українська література 17 століття - Автор невідомий
Білим головам пребраним, паном і особливим,
Бо там юж сплощ бито, а снать не смотрено — Камнем ли, обухом кого ударено,
Ні за що там бив дар божий і приготованії,
Хоч з вимовкою, як звичай, яйця фарбованії.
Чим так свої одіння сродзе пошпетили,
А в оном замішанню нікого не познали.
Зачим, сами ж задавши до гніву причину,
Єще на них, небожат, свою ж власную вину Вскладають, вензенням їх сродзє обтяживши, Малжонки з дітками оних розлучивши.
Єще другим аж дотоля смерть приражають
На тих, которії стратили, снать не досить мають. Але би на тоє прийшло, же би і тих стратили,
На которії ся з порадою єще забавили,
Якоє би теж з оних прийшло доконання?
Тут потреба міти судіям доброє розезнання.
Кгди ж ту лацно невиннії на суд злий скаровати,
Але кгди перед божий прийдет апелювати,
Так ся оная невинность на той час покажет,
Кгди пан будет, в о [н] час неправих на віки покараєт. Чого їх, невинних, рач заховать, пане,
І тим істикгатором дай упам’ятання,
Аби ся в своїх справах добре огляділи,
А ім’я твоє з оними спольне хвалили;
Боже, которий з оковок в’язнів розказуєш І оних над надію свободою даруєш!
Вибав і той остаток в’язнєв утрапенних,
Рач їх тішити в фрасунках їх неутуленних,
Не дай всім загинути і стережи їх до конця,
Потіхо і надіє, єдиний оборонця!
Придаток Замкнення той же матерії
Срокго, тирансько на світі повстали, Которії нині явне показали Несподіване нещасних острожанов
Трвога по трвозі, трудность по трудності, Жалость припала на них по жалості,
Яко нікгдись на Давида цного,
Мужа побожного.
Которого власний син пренаслідовав,
Пред которим в темних яскинях ся ховав, Світла не видячи очима своїми Пред людьми злими.
Заровно той справі і нині ся стало,
Кгди ж свої ж члонки, як би власноє тіло,
Як ся тоє стало, о боже всемоцний,
В місті Острогу на день великоночннй, Гди в понедєлок всі виступили,
Бога хвалили,
Та ся споткали з панею міста того,
Не маючи на серцю гніву жадного, Але ж найперше їм причину дали, Зступити казали.
Оце нікоторії того докладають І такії слова повідають,
Якоби кульку послов присилано,
Жеби почекано.
Єдин мещанин обкрався зухвалий,
А для єдного вшиткі винні зостали,
Же ся на посла панського замірив,
Снать го ударив.
Такії новини о том повідали Люде, которії на той див смотріли,
Але ся в мові своїй не згажають,
Розно бають.
Єднак, як ся на мості споткали,
З замку вийшовши, внет ся замішали,
Коли возниця почав їх бичовати,
Казав вступовати.
Що видячи, онії люде нещасливії,
Будучи з того барзо жалосливії,
З попудливості всі ся порвали,
Киї побрали.
Слуги тої панеї і всі дворяне,
Видячи, же не жарт, кинулися на них єдностайне Щабель добивши, внет же по собі,
То мні, то тобі.
На той час її милость в кареті сиділа, «Перестаньте!» — з обох сторон вшитких гамовала Аби тої звади больше понехали,
Далі їхали.
Леч трудно било: барзо заюшили,
З обох сторон битих, ранних начинили,
Єдні з перестрахов в вал з мосту падали,
Шиї ламали.
Хто ж що несл в руках, того не жаловали:
Яйця фарбованії тим шати смаровали,
Не смотрено того, вара кого замірив,
Биле би ударив.
Виділа тоє пані, поцтивая матрона,
Же єсть з дворяни своїми зелжона,
Над звичай панський на цвинтар утікаєт, Битва ся розмножаєт.
В том замішанню а знат не без того,
Бо приходило близько коло того,
Же ся в той зваді і самой достало,
Да й ся золгало.
Там на цвинтару плачливе вздихала,
До Христа-пана, где крижем лежала,
Аби тую зваду успокоїти рачив,
Бись обачив.
Наконець там же панянка поцтивая,
Цорка мещанськая, в цноті особливая, Хотячи ся вивиляти з тумулту оного До дому свого ~~
Єден служалець, а що відати який,
Єсли бив зацний альбо лядя-який,
Тяв її в лоб шаблею, аж упала,
Тканка їй спала.
В том її з убьоров слинних обнажили,
А на полиумерлую там же зоставили,
А мати нещасливая, гди до неї гірибіжала, Горко плакала.
А других зася сродзє посічоно,
Кийми побито, нікчемне золжено,
Чого за них, ах не стуйте ж, пане!
Трудноє зезнання.
По том, заледве гди ся укоїли,
Кр^вє людської гди ся спольне наситили, По малу-малу почали одходити,
Додому входити.
В том ксянжа пришли, панюю подвигнули, Вельце смутливую упоминати почали,
Аби фрасунку того понехала,
В замок їхала.
А она в жалю праве омдлівала,
Абовім в тих трг.мінах нікгди не бивала,
Пресвятой богородиці себе полецаючи,
Оной ся оддаючи.
Там же з цвинтару оного повставши,
Всіла в карету, слєзами ся облявши,
Мовлячи: «На якії прихожу зневаження ганебнії През свої подданії!»
На заутріє рано раду учинили,
Вшитких до суду зособно водили,
Питаючи: «Которий бив би причиною того? Ставте винного!»
Они в той способ так одповідали:
«Ми своїх духовних в туй мірі слухали,
Кгди би ся они до церкви вернули,
А ми би були».
А в том і попов призвати розказано,
І в тії теж слова власне запитано:
«Для чого з процесією не уступали,
Гди їм казали?»
Єден пресвітер на то одповідив:
«Мосці панове! би то кождий видів,
Єсли вам ідет о свої зелживості,
Нам теж о святості.
Для того вам з дороги не уступили,
Бо сьмо ся били на тоє спорядили,
Жеби поцтивость впрод богу оддали,
Ви не витрвали».
Внет мещан зацних в колоду посажано,
А найубогших в темницю загнано,
Аби розправи до часу чекали І горло дали.
Хотіли духовнії в тую справу вложити,
А на їх здоров’я горло своє положити,
Але їм слова на то рещи не дано,
Преч їм казано.
Под час юрмарку, нікгдись славного,
А тепер, реку, юж занедбаного,
На самую взгарду звести їх казано,
Жеби стинано.
Там кільку мещан мечем прикро стято, Четвертому уші і носа утято,
А онії трупи ховать заказали,
Псом торгати дали.
А других єще дано на поруку,
Радячи, що їм дадуть за муку;
Только потаємне звади якіїсь кнують,
Що їм готують.
Больше убогий там єст виноватий І предше згинет, ніжли багатий,
Хто зась ліпше пінязьми заложить,
Той ся не трвожить.
Німаш ся як розмовити з сусідами,
Бо потаємної здради повно завсігди,
Там под окіїами і в ночі слухають,
Що розмовляють.
О ти Острогу, місто справедливоє!
В тобі бивали мешканці цнотливії,
Не єден тепер твоєї пригоди плачет,—
Єст
