Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі - Автор невідомий - Народні казки

Коли стемніло, Штефан виїхав на толоку, де цигани звикли розкладати шатра. Переночували там на фірі. А вранці знову журиться — куди їхати? Але діти бігали зарінком попід верби і пужали жаб. Раптом один із хлопчиків гукнув:

— Адіть, як щось там блискає!..

Штефан подивився: з-під землі насправді засвітилося. Взяв рискаль, почав копати. Копає, копає — і викопав цілу гелетку золота. Висипав те золото в мішок і копає далі, аж чуприна мокріє. Викопав гелетку діамантів. Висипав у мішок і далі увихається. Але за третім разом не викопав нічого.

— Доста й того! — сказав Штефан жінці.

Сіли на фіру — і в село. А там перезвідують:

— Не знаєте, хто продає хату? Але файну і з великим садом?

— Ота, що під бляхою, якраз продається, — сказали їм люди.

Штефан купив будинок і зажив з родиною щасливо: придбав корівку, кілька овець, порося і все, що потрібно було для господарки.

Живе русин, не журиться.

А якось пан із села почув про Штефана і захотів знати, як той розбагатів. Одного дня приїхав до чоловіка в гості. Та коли сів до столу — їв як не своїм ротом. Нарешті озвався:

— Ти говорив, Штефане, що як нема орання зрання, то пополудні вже не сподівання. Звідки в тебе такі гаразди?

— Вони мені приснилися, — хитрує чоловік. — Потім вичитав…

— Як? Де?

— Та, ади, як їхати до нашого села, є одна стара верба. У вербі є дупло, а в дуплі — пушка з тютюном і там такий папірчик.

Панові не треба було більше. Він схопився з лавиці й гукнув візникові:

— Вйо, до старої верби!

Коні, раз-два, примчали туди. Панисько рушив до дупла і — хап табакерку. Отворив її, а звідти Штефанова Біда скік йому на шию!

— Тепер ти вже, паночку, будеш мене носити до самої смерті.

Пан із Бідою сів на фіру і тільки надувся, як воша на морозі. Проїхали кілька кроків, а кінь геп на землю, здох. Проїхали ще трохи — і другий кінь упав. Якось дотеліпався пан додому і нараз ліг на ліжко. Ледве задрімав, як розбудив його страшний крик:

— Горимо! Пожежа!

Панський палац і все господарство згоріло дотла.

Панисько вийшов на вулицю з Бідою на шиї. Відай, носить її і донині, коли не здох, як і його коні.

Що пан, що прикажчик — все одно

Був такий пан ще за кріпацтва і жив одиноко, нежонатий, значить, а скупий такий, що не доведи господи! Був у нього прикажчик — собака, звісно, ніхто його не любив, люди, значить, не любили, а пан так і душі в нього не чув. Бо, як кажу, був вельми скупий і на світі такого не було, а прикажчик знав це добре, та як і не знати? — всі знали! І так було робить: пошле його пан купити що-небудь, от він заплатить там злот, чи що, і вже всякому видно, що злот стоїть, і самому панові, от же він йому ще й здачі копійок дві чи три дасть, і так в усьому! Своє хазяйство нищить, а йому догоджа, видно, що вже була в нього якась думка. От і добре, проходить так, може, років з п'ятнадцять чи й більше, а він все догоджа, а пан все більше й більше любить його, більше йому довіряється. Дійшло до того, що все своє хазяйство на руки йому звалив, усе довірив. От і приходить раз прикажчик той до пана: так і так, розказує йому, те так зробив, а з тим так поступив. А пану як маслечком по душі, так-то йому любо все те слухати. Так ото ж вислухав пан та й каже:

— Знаєш, що, Іване чи Петре? — як там назвав його. — Ти в мене найвірніший і найрідніший чоловік, бо рідні в мене нема, знайомі добра не зичать, люди все норовлять тільки для себе, один ти в мене найкращий, я вже з тобою вік не розстанусь і тепер хочу, щоб ти зі мною і чай пив, і обідав.

А прикажчик йому в пояс:

— Дякую, — каже, — за вашу велику ласку, тільки спасибі, не можу я з вами чай пити і обідати.

— Чому? — питає пан.

— Не їм я, — каже прикажчик, — і не п'ю зроду.

Здивувався пан, не вірилось йому. А прикажчик все своє: «Не їм і не п'ю зроду!»

Пройшло там кілька часу, думає пан про прикажчика, розпитав би і людей, щоб увіритись, та знає, що ніхто правди не скаже. Пробував по дню, по два з очей не спускати прикажчика, а прикажчику байдуже, не їсть, не п'є та все старається. Ввірився пан і в цьому.

— Як же ти так живеш? — питає якось прикажчика. — Умерти ж можна.

— Чого ж тут умирати? — каже прикажчик. — Я таку штуку знаю, що всякий може одвикнути пити й їсти.

— Справді?! — зрадів пан. — Так одучи і мене, коли можна, а то як подумаю я, скільки-то воно виходить на ту їжу, трохи не карбованець у день, а як іноді гостей нанесе, то й трьома не обійдешся!

— Що ж, — каже, — я навчу, аби тільки захотіли.

— Та як же не хотіти, помилуй! — каже пан. — Коли ж ти мене одучиш? — питає.

— Коли завгодно, — каже прикажчик, — хоч і завтра почнем.

Діждали завтрього, запряг прикажчик бідку, узяв вірьовку, під'їхав до крилечка.

— Як же ти мене одучиш? — питає пан.

Отак і отак, розказує прикажчик, та й поїхали з паном на тій бідці. А там, бачите, верстов за три-чотири та було провалля, і таке глибоке, що й дна йому не видно було, і вилізти з нього без допомоги ніякими силами не можна. От і приїхали вони до того провалля.

— Посидьте, — каже прикажчик, — днів три чи чотири у цьому проваллі і їсти більше не схочеться ніколи.

Радіє пан, що менше розходу буде, та скоріше приказує опустити його, а хто запитає, де, мов, пан, скажи, що поїхав у Київ абощо.

Опустив прикажчик пана по вірьовці у те провалля та й поїхав собі додому. На другий день, аж увечері, приїздить до того провалля:

— А що, пане, їсти хочете? — питає.

— Хочу, брат, — одмовляє пан.

— Нічого, паночку, це воно так зразу, — одказав прикажчик та й знову поїхав собі додому.

Приїздить знову на другий день.

— А що паночку, їсти хочете?

— Хочу, брат, сильно! — аж ніби з серцем проказав пан.

— Нічого, нічого паночку, — каже прикажчик та й знову поїхав.