Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі - Автор невідомий - Народні казки

— А подай-но, Марусю, цівку!

Глянула Маруся, піднялась та й подала свекрусі цівку та ще й човник.

— Чи це робота, мамо? — питає.

— Робота, дочко, тільки дуже маленька.

Сіла свекруха полуднувати, а Марусі дала малесеньку скориночку хліба.

— Оце тобі за маленьку роботу.

Скориночка здалась Марусі дуже смачною.

Нічого смачнішого, здавалось їй, не їла вона в батьків.

От заходилась свекруха вечерю готувати. Запалила в печі, скип'ятила воду, засипала кашу варити. Та все Марусю погойдує. А тут корова прийшла з поля, кинулась свекруха її заганяти, а каша стала збігати.

Бачила Маруся, що мама вдома відставляла горщик від вогню та мішала ложкою. Злізла з печі і собі так зробила.

От приїхали з поля батько з сином, сіли до вечері.

— А я кашу відставила від вогню і замішала ложкою. Це робота, тату? — каже Маруся.

— Робота, дочко, тільки маленька. Дай їй, старенька, ложку каші.

Ніколи такої доброї каші не їла Маруся в батьків! Вранці, ледве зазоріло, схопилася Маруся та притьмом до свекрухи:

— Мамо, дайте мені велику роботу!

— Ось піди та принеси картоплі з льоху.

Маруся кинулась по картоплю.

— А це робота, мамо?

— Робота, дочко. А тепер почисть її ось так і помий.

– І це робота?

— Робота. Тепер поріж її, поклади в горщик, налий води, всип ложечку солі, покриши оцю цибулинку та й посунь до вогню.

– І це робота?

— Робота, тільки невеличка.

— Мамо! А де ж велика робота? Дайте мені велику роботу.

— Багато малих діл складають велику роботу, дочко, — каже мати.

Так свекруха навчила невістку обід готувати, і корову доїти, і птицю годувати, і хату прибирати, і на городі працювати. Маруся була дуже слухняною.

От якось і каже вона чоловікові:

— Несім колиску на горище, бо вона тільки заважає в хаті.

А свекрусі каже тепер часто Маруся:

— Ви, матусю, спочиньте, я й сама впораюсь. Хоч би ви і не робили, то ми вам дамо їсти. Малих і молодих треба вчити, а старих шанувати.

От в неділю прийшла Марусина мати в гості до сватів дочку провідати.

— Чи колисали ви, свашко, мою донечку? — питає мати.

— Колисали, свашко-любко.

— А де ж та колиска? Нехай же й я поколишу.

— Немає, мамо, колиски, — каже Маруся. — Вже мені не треба, бо велику роботу роблю. У нас так: хто не робить, той не їсть.

Так вони й досі і живуть, і хліб жують, і горя не знають.

Чужа наука

Мала мати одного сина, що називався Іван Навиворіт. Бо що б не робив, зробить навпаки. У селі не продавали голок, то мати його все позичала у сусідів. Уже так багато винна, що незручно йти до людей, і посилає сина купити:

— Йди до Устя, купи багато голок, аби я людям повід давала і собі мала. Лише сховай, щоб не загубив.

Накупив Івась цілий кулак голок і несе додому. А тут господар з сусіднього села везе сіно.

— Вуйку, візьміть на віз, бо мене ноги зболіли.

Взяв хлопця на сіно, привіз до села.

— Злізай!

А він щось шукає у сіні.

— Що ти там шукаєш?

— Та я сховав голки у сіно, аби не погубилися, а їх нема.

Господар хлопця батогом набив добре. Івась, плачучи, приходить додому. Мати питає:

— Чого ти, сину, плачеш?

— Я сховав голки у сіно та й не міг знайти, а господар мене за це баготом бив.

– Івасю, голки треба ховати у сорочку. Добре, що господар покарав тебе, бо як корова з'їсть голку, то згине.

На другий раз мати посилає Івася до міста порося купити. Купив Івась порося й пхає за сорочку, в пазуху. Порося сорочку продерло — утекло. Знову плаче.

Мати каже:

— Ти — дурний. Порося береться на мотузок за ногу і гониться.

Послала мати Івася за горнятами до міста. Івась накупив горнят та й на мотузок — жене додому, бо так мати вчила. З горнят — черепки, а він плаче.

Каже мати:

– Іванку, горнята беруться в мішок на плечі та ще соломою перекладаються, щоб не потовклися.

Посилає мати теличку купити.

Купив теличку, взяв на плечі, а вона вирвалася і втекла.

– Іванку, — каже мати, — теличка заганяється до стайні, дається їй файного сіна, присолюється, аби ліпше їла.

Посилає купити коника. Коника не купив, бо надійшла вродлива дівчина, а він уже був парубком. Вона моргнула, він узяв її за руку, обоє сміються, розмовляють. Привів дівчину до стайні, прип'яв до жолоба, дав сіна, присолив. Дівчина кричала в стайні на всі голоси. Мати сапала у городі й прибігла на той крик.

— Дурний ти, Іване. Дівчину треба було закликати до хати, дати пирогів, сметани…

Як дізналася, що коня не купив, посилає ще раз.

Купив Іван кобилу, загнав до хати за стіл, дає пирогів, сметани, як мати вчила. Кобила стіл перевернула, миски й горнята побила.

Іде він, а господар вишню рубає. Іван у нього — каменем. Господар наздогнав і б'є. Знову плаче.

Каже мати:

– Іване, треба було сказати, аби в ліс, у провали йшов рубати.

Іде Іван, а назустріч молодий з молодою до шлюбу йдуть.

А Іван кричить:

— Ти, дурний, не йдеш у ліс, в провали, а женишся!

Зловили гості Йвана — били.

Радить мати:

– Іване, треба було сказати: «Дай, Боже, щастя! Аби ви любилися, в згоді жили, аби між вами діти були».

Жене льоху господар до кнура. Іван зняв з голови шапку:

— Щасти вам, ґаздо! Аби ви любилися! Аби між вами діти були!

Господар розізлився — набив. Знову плаче. Говорить мати:

— Та не так треба казати. Скажи на другий раз: «Дай, Боже, щастя, аби не могли ви ні переносити, ні перевозити».

Несуть мертвого до гробу. Люди плачуть, а Іван каже:

— Дай, Боже, щастя! Аби не могли ви ні перевозити, ні переносити.

Знову били.

І вбили б Івана, якби не посватав ту дівчину, що приводив її до ясел і давав сіна в стайні їсти.

Був і я на тому весіллі. Так витанцьовував, що аж ноги мені відняло й тепер кульгаю.

Шепелява Марія

В одного багача з нашого села була донька Марія. Вона зрідка виходила на вулицю, а на вечорниці навіть не показувалася. І то не тому, що дуже гордилася, просто — шепеляла. Як розкриє рота, то парубки й дівчата повзали від реготу,