Українська література 17 століття - Автор невідомий

Бо не завше в обозі свіжая волина,

Добра з саламахою подчас кабанина.

Не маш там каплунов, ані тлустих кокошій,

Не маш ложок складаних, ні домов хороших.

0 напоях коштовних там не помишляй,

Але на воді, єсли рачиш, переставай.

Таким невчасом гетьман мусить навикати,

Которий з похвалою хочет воєвати.

1 не трудно такому войську о звитязство,

Що навикло терпіти такоє убозство.

Зась що хліба білого з маслом заживаєт,

Як німці, такоє внет з голоду вмираєт.

Що ся явно в той ,рочной войні показало,

Же їх по. всіх гостинцях много поздихало.

Бо і конь барзо тлустий прудко уста в а єт,

Кгди му жовнір оброку завше не додаєт.

Маєт тиж гетьман в войську міти справедливость, Добрих милувати, злих зась карать за їх злость. Філософ єдин грецький зданнє своє повів,

Що би о менжном. гетьмані розумів:

Рекл, .же ліпше єст міти льва над єленями Гетьманом, а ніжели єленя над львами.

Гетьман глупий сам згинет і войсько погубить,

Каждий то з вас признаєт, же автор не мутить. Гетьманства уряд так рок чомусь-те зложили З єдного, а другому його полецили?

Самі причину ліпше умієте дати,

Бо о вас шло, я на- тот час волю мовчати.

Тії цноти кгди кождий гетьман будет міти,

Может найбольшим войськом щасливе рядити.

Георгій Воронич

ДЕВ’ЯТИЙНАДЦЯТЬ

0 Запорозьком Войську хто письма читаєт,

Тот їм мензство і славу, хоть не рад, признаєт, Бо завше в нем такії рицері бивали,

Що менжне неприятелей ойчистих бивали,

1 жадноє рицерство в нас не єст так славно,

Як запорозькоє, і неприятелюм страшно.

Скутком самим, ах боже, не дай дознавати,

Без них, як многа войська лєгло, досить знати, В Волошєх, тими часи, за княжат і панов,

І аа самих вельможних коронних гетьманов. Многії там рицері на пляцу зостали,

Серця поганом против християн додали.

Бо і в так рочной войні бог вість, як би било,

Кгди би запорозькоє войсько не прибило, Котороє, з коронним войськом обок ставши,

Менжне поган разило, в помоч бога взявши. Одтоль відаймо, чого згода доказуєт,

Доми, панства і царства вцалє заховуєт.

Дай, боже, згоду межи всіми християни

І звитязство християнським царом над погани.

Карпо Михайлович

ЕПІЛОКГ

СМЕРТЮ ПОРАЖЕНОГО ДО ЖИВИХ

Ох, мні, нендзному, як то обжалувать маю,

Же в так великом добрі шкоду подиймаю:

Не хотів-єм помніти по всі мої часи На тії остатнії кола і невчаси,

Видав-єм часто інших, кгди їх погребано,

Землею і каміннєм в гробєх прикладано,

Але-м ся чужою не карав пригодою,

Тепер би то не било з моєю шкодою,

Слухав-єм злої ради моїх товаришов,

Для которої-м на гак барзо страшний пришов, Уфав-єм молодості, которая милить,

Ровно з старим под косу смерті ся хилить, Ледво оком мгнеш, алить внет голова спадет,

Кгди з своєю косою смерть на тя нападет.

Не боїть ся практика і Юстиніана

Самого посікла, хоть умів добре права,

Не дбаєт на бурмистри і на їх лавники,

Писаром і подписком поламуєт шики,

Не оглядаєт ся на сейм і трибунали,

Ані на їх декрета, ані кримінали,

Не даєт промайори і на мунімента,

Несподіване она шлет до Ахеронта 37,

Посікла премудрого она Соломона,

І оного сильного рицера Сампсона,

Не викупився Крезус од неї багатством,

І не оборонився їй Ксерксес воїнством,

Бо їй сам праводавця-бог тоє право дав,

Аби под її владзу каждий чловєк подлегав. Єноху з Ілією троха зфольгувала,

Єднак острую косу на них зготувала,

Бо їх помордуєт чловєк затрачення,

Взявши од бога з неба на то поручення. Косить она і княжат, споль з їх княгинями 39, Громадить каштелянов із воєводами, Подтинаєт твердії дуби васанськії,

І високії древа, кедри ліванськії.

В гуті Вулкановой 40 їй роблено сокири,

І стріли гартовано острії без міри.

Тими она трафляєт до свойого целю,

В серце чловєку, що венц биваєт в веселлю. Юж му в тот час не радить Кгален 41 з пікулками, Ані поможет мудрий доктор з сировками,

Юж прожноє лікаров всіх будет старанне,

Кгди смерть учинить межи гумори мішаннє. Юж в тот час скрині з талярами,

Ні шкатули важкії з портукгалами Нічого не помогуть чловєку смертному,

Єсли не били в добром шафунку живому.

Все згола чловєка при смерті опущаєт,

На що-кольвек ся он на том світі спущаєт, Только ідет житіє з ним богобойноє,

Котороє му чинить сумніннє вольноє.

Того ж всього на собі дознав (ох), мой пане,

Же вітром било моє на світі мешканнє. Тепер-єм познав, як на світі треба жити,

Хто по одестю з світа не хочет тужити,

Ледво мя по смерті і приятель мой милий Может стерпіти в дому до малої филі.

А єсли ся мя доткнет своєю рукою,

Внет її миєт, як од смердячого гною, Бридкость внет чуєт і хуть тратить до їдення,

Для самого по смерті трупього видення, Окропний лежить, сон му згола не смакуєт

І яко би одміну на здоров’ю чуєт.

І так не может бити, бідний, вспокоєний,

Аж кгди обачить мя, же-м юж в землю погрсбею Где надо мною вірний приятель заплачет,

А другий од радості по мні і поскачет.

І ледво мя по смерті до гробу, впровадять,

Алить ся виет о мою маєтность вадять.

Тіло зась в землі будет од червій точено,

Котороє розкошне тут било тучено.

Душа теж певне мусить міти нагороду,

Люб то в пеклі неволю, люб в небі свободу.;: Слухайте ж, ви, живії, умерлого мови,

А умирати в кождий час будьте готові.

Бо то розум, то мудрость — побожне тут жити, Хто ся хочет вічного царства дослужити,

До которого рач нас, Христе, домістити,

Би-сьми ся з тобою в нем могли веселити.

Симеон Шульга

С о ф р он їй ПОЧАСЬКИЙ

EYXAPI2THPI0N,

АЛЬБО ВДЯЧНОСТЬ. ЯСНЕ ПРЕВЕЛЕБНІЯШОМУ ВО ХРИСТІ ЙОГО милості госпо-ДИНУ ОТЦЮ КИР ПЕТРУ МОГИЛІ ВОЄВОДИЧУ ЗЕМЛІ) МОЛДАВСЬКИХ, ВЕЛИКОМУ АРХІМАНДРИТОВІ СВЯТОЇ ВЕЛИКОЇ ЛАВРИ ЧУДОТВОРНОЇ ПЕЧЕРСЬКОЇ київської, ВІРИ ПРАВОСЛАВНОЇ в ЦЕРКВІ СВЯТОЙ ВОСТОЧНОЙ ПРОМОТОРОВІ ПОБОЖНОМУ 1 НЕСМЕРТЕЛЬНОЇ СЛАВИ ГОДНОМУ ОБОРОНЦІ. ОД СПУДЕЙОВ ГІМНАЗІУМ 2 ЙОГО МИЛОСТІ З ШКОЛИ РИТОРИКИ 3, ЗА ГОЙНІЇ ДОБРОДІЙСТВА, СОБІ І ЦЕРКВІ ПРАВО-СЛАВНОЙ, В ФУНДОВАННЮ ШКОЛ ПОКАЗАНІЇ. ПРИ ВІНШОВАННЮ СВЯТ ХВАЛЕБНИХ ВОСКРЕСЕНІЯ ХРИСТОВА* СПАСИТЕЛЯ МИР.У, ПОВИННЕ А УПРЕЙМЕ ОДДАНАЯ.

СТЕММА ЯСНЕВЕЛЬМОЖНИХ МОГИЛОВ 5

О орле, то ж високо наддер вилітаєш,

Гди на герб цних Могилов корони вкладаєш,

Не только того світа знак владзи монархов,

Але теж і духовних оздобу