Смаки раю - Вольфґанґ Шивельбуш
Про те, якими незвичними для смакового сприйняття, вихованого на повсюдності пива, мали видаватися гарячі напої, добре й виразно свідчить фрагмент із листування герцогині Єлизавети-Шарлоти Орлеанської. Ця герцогиня німецького походження, відоміша під іменем Лізелота фон Пфальц, нарікає на смак трьох новомодних напоїв при Версальському дворі: «Чай видається мені гнилим сіном, кава — кіптявою або насінням люпину, а шоколад мені засолодкий, тож я їх не витримую, від шоколаду в мене болить шлунок. Чого мені кортить — то це доброго кухля холодного пива або доброго пивного супу, від яких у мене немає болів у шлунку».
Поряд із харчовою саме ритуальна функція алкоголю є тією, що, на нашу думку, спричинилась до його надмірного споживання в доіндустріальних суспільствах. Ритуали пиття й досі надзвичайно стійкі. Пити до когось, пити за чиєсь здоров’я, зобов’язання відповісти келихом на келих, пиття на брудершафт, змагання, хто кого переп’є, тощо — усе ще є тими діями та зобов’язаннями, яких невимовно складно уникнути. Незрівнянно обов’язковіші вони були в раніших суспільствах. Пияки доводили себе до стану цілковитого сп’яніння, що не тільки був наслідком вжитого алкоголю, а й мав психічну природу: шал перепити один одного в товаристві.
Раз почавшись, пиття зазвичай закінчується, коли його учасники доходять до безтямності. Кожне раніше переривання тлумачать або як образу товаришів по чарці, або як визнання слабкості того, хто «зламався». Те, що в VI столітті на германській учті спостерігав пізньоримський письменник Венанцій Фортунат, а саме, що бенкетники, «п’ючи наввипередки, пропивали своє здоров’я, як шаленці» і що «можна було справді вважати себе щасливим, вийшовши звідти живим», великою мірою справджується і для Середньовіччя, а у випадку Німеччини — аж до XVI віку. Змагання в питті, аж до втрати свідомості, яке сьогодні спостерігаємо в нечисленних соціальних лаштунках (сільські весілля, жовтневі народні гуляння, студентські братства тощо), належить до звичних явищ доіндустріального світу.
Єлизавета-Шарлота Орлеанська (портрет пензля Гіацинта Риґо)
Відома ще й під іменем Лізелота фон Пфальц (1652–1722), а також знана листами із Версаля до Німеччини. Серед інших новомодних штучок при дворі Людовіка XIV вона нарікала й на смак нових напоїв — кави, чаю та шоколаду.
Як мало змінилося в Німеччині за тисячу років між давньогерманським суспільством і німецьким суспільством XVI століття, засвідчує звіт про таке пиття наввипередки з 1599 року: «Попивали не вдовольняються тим, аби насититися вином, що стоїть перед ними, а воюють один із одним питним начинням, мов списами чи якою зброєю. Спочатку найповажніший із них зачинає пиття, спричиняючи тим кругову чашу. За короткий час він п’є навперехрест. Інші невдовзі зусібіч приєднуються зі своїми склянками та кубками. Іще за малий час гості та ярижники самі заходять одні на одних, муж на мужа, два на два: тут слід випити то по півкубка, то цілком, одним духом, одним цмулом, без посопування і витирання бороди… І як двоє воїв стоять один навпроти одного, оці теж змагаються в питті. А хто геройськи переможе й збереже своє місце, тому дістанеться винагорода. Тим, хто найбільше вижлуктить, належать почесті й нагороди».
Щоправда, вже в XVI столітті такі питні звичаї зазнають щораз більшої критики. Цитований щойно звіт, що його подав тюбінґенський професор Йоган Ґеорґ Зиґварт, уже сам собою є виразом цієї нової поміркованості, що виявляється у зливі листівок, карикатур, проповідей і книжок. Якщо буквально сприймати картини, змальовані в цій пропагандистській літературі, довелося б припустити, що в XVI сторіччі в Європі зненацька вибухає пошесть ненаситного пияцтва й обжерли- вости. «коли замикають міські брами і мешканці передмість полишають місто, вони хилитаються з боку в бік, шпортаються, падають у багно й так розчепірюють ноги, ніби між ними має проїхати віз». До таких описів слід ставитися обережно. Вони подають не так дійсність, як радше погляд, видаваний за дійсність. Інакше кажучи, в XVI столітті змінилося радше не фактичне споживання алкоголю (яке вже й раніше було таке велике, таке насичене, що бодай якесь зростання вже ледве чи було можливе), а бачення пиття.
Це нове бачення викристалізовується за доби Реформації. Його головними представниками і прихильниками є провідні реформатори, передусім сам Лютер. Реформація, яка по-новому, а саме персонально трактує стосунок між індивідом і Господом, водночас є першою спробою перерегламентувати стосунок людини до алкоголю. І в обох випадках реформація закладає підвалини капіталістичних тенденцій, що будуть її наслідками.
Утім, реформаційний рух за поміркованість не може похвалитися якимись більш-менш сталими успіхами. Численні заборони, якими хотіли наввипередки викоренити пиття як явище, доводилося знов і знов поновлювати, тож вони, очевидно, не мали бажаних наслідків. Та й самі апостоли поміркованості ще не були тими пуританами, якими їх починаючи від XVII століття сформує кальвіністсько-реформована церква в Голландії та Англії. Середньовічна життєрадісність і протестантська етика в XVI сторіччі ще нерозривно поєднані в такій постаті, як Лютер, що не втомлюється гнівно проповідувати проти «пияцького чорта» (означення алкоголізму в XVI столітті) та водночас формулює славетний вислів про «вино, жінок і пісню», без яких чоловік усеньке життя залишається дурнем.
Отож скидається на те, що умовини XVI століття ще не визріли були для справжньої зміни питних звичаїв. Аби проклясти «пияцького чорта», замало було самої пуританської ідеології; потрібна була ще й матеріальна база, яка б це уможливила. Цією базою, з одного боку, стали розвиненіші суспільство й економіка, більші речові примуси, вища дисципліна, з другого натомість — і новий ансамбль напоїв, що зміг заступити старі. Бо без замінника надійне і випробуване ніколи так просто не поступається. Проте цей замінник старого мусить бути в якийсь новий спосіб привабливим, тобто вдовольняти якісь нові потреби. Інакше його не приймуть. І саме цим вимогам відповідають нові гарячі напої, що в XVII столітті потрапляють до Європи, і передусім кава.
Фронтиспіс із широко відомої діатриби Себастіана Франка «Про гидотний порок пияцтва». Карикатури на ненажерливість і пияцтво
Унаслідок Реформації усталені середньовічні звичаї споживання їжі та напоїв потрапили під вогонь критики. Ринула справжнісінька лавина трактатів, сатиричних творів і карикатур, особливо проти непомірного пияцтва. П’яниць зазвичай зображували у вигляді тварини з мавпячою, віслючою чи свинячою головою, а також із пташиними пазурами й іншими подібними оздобами.
Не менш популярним було зображення миті, коли пияк починав блювати. Незрідка над подібними сценами підноситься «пияцький чорт», якого тоді вважали причиною та втіленням цього зла.
