Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм - Єва Томпсон
ЯК РОСІЯ ІНТЕРПРЕТУВАЛА СЕБЕ В РОКИ УКЛАДЕННЯ Й ДІЇ ПАКТУ СТАЛІНА — ГІТЛЕРА
Шкловський і Лихачов належали до будівничих Російської імперії і використовували своє красномовство для творення привабливої картини віддаленого минулого цієї імперії. Головна мета цих літературних критиків полягала в тому, щоб зробити минуле корисним для сьогодення. Однак російська комуністична держава, в якій вони жили й працювали, була нетерплячою, коли йшлося про сучасну історію, і для того, щоб легітимізувати свої інституції і владу та щоб укорінити потрібні їй переконання й норми поведінки, потребувала послуг менш учених осіб. У часи стрімких змін, спричинених воєнними вторгненнями, російській владі були потрібні негайні коментарі для закріплення в колективній пам’яті певних, визначених державою, поглядів на події. До них належали, зокрема, знеславлення ворога та возвеличення переможних «совєтів» за допомогою різноманітних літературних засобів. Швидке впровадження нової ідеології вимагало літераторів, які не були такими гуманістами, як Шкловський та Лихачов. Маючи в цей момент перевагу над переможеним ворогом і не обмежуючи себе в публікаціях неправди, численні російські інтелектуали та журналісти дружно працювали над цілями радянської імперії. Радянська влада постійно використовувала літературні кампанії для посилення результатів своїх імперських перемог. Яскравим прикладом такої стратегії може бути російська радянська преса часів радянсько-нацистської дружби 1939–1941 років. Тоді багато газет і журналів писали про народи й держави, підкорені СРСР після укладення 23 серпня 1939 р. нацистсько-радянського пакту про ненапад (відомого також як пакт Молотова — Ріббентропа або пакт Сталіна — Гітлера), яким країни Центральної та Східної Європи було поділено між нацистською Німеччиною і радянською Росією.
Слід підкреслити, що в американській інтерпретації цього періоду російської історії переважно уникають питань колоніалізму та націоналізму. Радянська окупація трьох прибалтійських республік, частин Фінляндії (зрештою приєднаних до Російської Федерації), Західної України та Західної Білорусії, які входили до складу Польщі (а також частин етнічної Польщі) та частин Румунії (румунська Бессарабія була зрештою анексована СРСР) не розглядалася в категоріях колоніалізму; її вважали радше діями комуністичної держави, яка прагнула поширити комунізм поза свої кордони. Вважається, що питання російського імперіалізму відігравало в цьому процесі мінімальну роль (або й не відігравало жодної ролі взагалі). Адам Улам (Adam Ulam) пише щодо цього:
«Основним чинником рішень 1939 р. був не націоналізм у справжньому значенні цього слова, хоча внаслідок своїх дій Радянський Союз отримав більшу частину територій, втрачених після Першої світової війни, вперше в російській історії приєднав українців Галичини та зробив менш успішну спробу повернути назад царську спадщину у Фінляндії й реалізувати традиційні російські прагнення у Босфорській протоці. Це рішення не можна класифікувати також як різкий відступ від ідеологічних положень комунізму…. Націоналістичні прагнення та аналітична база комунізму були підпорядковані інтересам тоталітарного режиму» 27.
Подібно до Улама, Александер Даллін (Alexander Dallin) оминає питання колоніалізму та націоналізму у своїй відомій статті «Радянська закордонна і внутрішня політика: основні положення для аналізу»; так само їх іґнорує Стівен Коен (Stephen Cohen) у своєму не зовсім своєчасному (воно було опубліковане в 1985 р.) дослідженні чинників, які роблять радянське суспільство сильним 28. Мерль Фейнсод (Merle Fainsod) у більш ранній праці, яка поєднувала «тоталітарний» та «історичний» підходи, доводила, що за часів правління Сталіна партія, незважаючи на тиск із боку російського шовінізму та місцевих націоналізмів, намагалася дотримуватися політики, яку можна було характеризувати, користуючись сталінським визначенням, як національну за формою та комуністичну за змістом. Фейнсод зауважила, що «Сталін малював у своїй уяві багатонаціональну державу, яка залишалася, по суті, комуністичним монолітом» 29. Це означало, що на практиці цілісність націй визнавалася і навіть заохочувалася, якщо вона слугувала для дозвілля і проявляла себе в народному мистецтві, танцях і музиці; однак аспект націоналізму, який загострював увагу на відмінностях між націями, засуджувався незалежно від його джерела. Фейнсод доводить, що найбільш суворо каралися будь-які спроби використати національну ідентичність як мобілізуючу силу в процесі визволення від імперії.
Безперечно, комуністична ідеологія відігравала певну роль у політиці радянської держави в 1930-х і 1940-х роках, однак це зовсім не виключає інших впливів. Узагальнюючи, можна сказати, що інтерпретації, у фокусі яких перебуває комуністична ідеологія, недооцінюють проблеми колоніалізму, зумовленого прагненням до величі, і зосереджують основну увагу на поточній ситуації. У таких інтерпретаціях підкреслюються зміни, хоча націю (як зв’язну сукупність) можна сформувати, опираючись змінам; з цього випливає, що інтерпретація, яка ґрунтується на історизмі та тримає в центрі уваги комуністичну ідеологію, неспроможна аналізувати колоніальні завоювання з погляду історичної пам’яті. Щоб продемонструвати неадекватність суто історичного підходу, я пропоную розглянути національну політику Радянського Союзу протягом періоду радянсько-нацистської дружби, що тривав від серпня 1939 р. до червня 1941 р. Ми намагатимемось з’ясувати, чи різні аспекти тогочасної ідеологічної поведінки відповідали завданню розбудови імперії, чи були зумовлені лише прагненням принести комунізм усій Європі. Я намагатимусь довести, що, незважаючи на наявність комуністичного компонента, російська радянська держава у своїх колоніальних прагненнях була спадкоємицею царської імперії, колоніальна політика якої трансформувалася в радянські ідеологічні розробки. За період 1939–1941 років відбулося безпрецедентне посилення націоналістичної пропаганди в пресі, що вказує на те, що питання національної ідентичності та підпорядкованість народів, завойованих протягом цього періоду, належали до головних у порядку денному творців радянської політики 30. Ці роки характеризувалися розквітом аґресивного російського націоналізму, тоді як пізніше, під час війни з Гітлером, спостерігалося толерантне ставлення до інших форм націоналізму і навіть їх підтримка.
Існує явна невідповідність між наповненістю подіями періоду радянської історії 1939–1941 років і порівняно слабкою увагою до цього періоду як в американських дослідженнях Радянського Союзу, так і в дослідженнях посткомуністичної Росії. Ніколи раніше Радянський Союз не розширював так успішно своєї території і не приєднував цілих народів і держав і ніколи пізніше він не досягав таких вражаючих успіхів. На відміну від нацистської Німеччини, яка була змушена відмовитися від своїх територій, надбаних під час війни, Радянський Союз зберіг більшу частину своїх завоювань. Упродовж періоду 1939–1941 років відбулися найбільш успішні колоніальні придбання за всю історію Росії. Унаслідок здійснених у той час анексій було утворено п’ять нових союзних республік: Молдавську, Карело-Фінську (яку в 1956 р. було понижено
