Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм - Єва Томпсон
Карнавальні пустощі і глузливі вшановування здавалися смішними мешканцям середньовічних міст, тому що вони означали тимчасове звільнення від правил, перекидали світ догори ногами, нібито руйнували все, що люди вважали справжнім порядком речей. Як зазачив Ернст Куртіус (Ernst Curtius), у середньовічній Європі існував топос «перевернутого світу», який був одним із головних інструментів середньовічного гумору 12. Цей топос був джерелом сміху з причин, яким пізніше дав визначення Кант у своїх роздумах про гумор як про раптове перетворення напруженого очікування в ніщо 13.
З таких традицій народився і твір Франсуа Рабле «Ґарґантюа і Пантаґрюель». Ця книжка наповнена прикладами середньовічного гумористичного топосу перевернутого догори ногами світу: обставини та події, що супроводжують народження й навчання Ґарґантюа й Пантаґрюеля, поїздку Пантаґрюеля до землі Сатін та заснування Телемського абатства. Це абатство є повною протилежністю середньовічного уявлення про монастир. У ньому можуть перебувати як чоловіки, так і жінки (єдиною вимогою до яких є те, що вони мають бути молоді й гарні з себе), кожен може приходити і йти, коли йому забажається, і керуватися у своїх вчинках можливостями та щасливими нагодами, які йому трапляються. Головне правило цього монастиря — «роби все, що хочеш». Такі оповідки сприймаються читачами Рабле як смішні, бо вони описують перевернутий світ, і людина, яка сміється, не сприймає його серйозно, тому що він управляється правилами, що суперечать тим, які загалом вважаються правильними. Якщо ми погодимося із міркуваннями Канта про гумор, то з цього випливає, що поняття закону мало бути міцно закоріненим у поглядах середньовічних європейців і схвалюватися ними, оскільки відхилення від звичайного порядку речей здавалося нереальним і тому смішним. Потрібно ще раз підкреслити, що ці середньовічні забави не ставали підставою для розслідувань інквізицією можливої схильності їх учасників до єресі, незважаючи навіть на те, що, на перший погляд, у їхніх вчинках був серйозний замах на панівну доктрину. Це, своєю чергою, є свідченням значної довіри середньовічної влади до звичайних чоловіків і жінок того часу. Страх, що таке зневажання стану, який вважався правильним, може призвести до відмови від нього, очевидно, не був настільки сильним, щоб змусити владу до намагань викорінити карнавальні звичаї та ігри уяви, якими вони супроводжувалися. Саме такого погляду підсвідомо дотримується Ернст Куртіус, показуючи Weltanschauung (світосприйняття) типових чоловіків і жінок середньовічної Європи.
Киньмо тепер погляд на давньоросійські гумористичні твори XVII століття, щоб з’ясувати, чи вони відображають аналогічні процеси. Чи топос перевернутого догори ногами світу, який відігравав таку велику роль у середньовічному західноєвропейському гуморі, викликає сміх у Москві? Згідно із словами Лихачова, оповідь «Калязінська петиція» [ «Калязинская челобитная»] є типовим зразком гумору московитів. У ній викладається історія архімандрита Гаврила, який запровадив у своєму монастирі «незвичайні» правила: він наказав, щоб його ченці рано вставали, йшли до церкви та молилися; він змусив їх поститися і скромно вдягатися, а також, замість того, щоб витратити гроші на їжу та напої, витратив їх на ладан і свічки. Ченці поскаржилися на ці нововведення єпископові і звернулися з петицією про встановлення попередніх звичаїв.
«Калязінська петиція», подібно до опису Телемського абатства, має бути смішною. Та якщо в разі абатства ми мали сміятися над відхиленням від правил, то в разі «Петиції» ми змушені сміятися фактично над правилами. У тоні «Петиції» немає ворожості чи засудження шахраюватих ченців. Єдиною мораллю, яку можна відшукати в цій розповіді, є висновок, що коли хтось має можливість ухилитися від виконання правил, то він повинен це зробити. Якби ми мали оцінювати гумор московитів сімнадцятого століття за цією оповіддю, то нам слід було б сказати, що в давній Московії гумор був пов’язаний з нехтуванням верховенства права. Сміючись із когось, хто, згідно з правилами, був цілком добрим і розумним настоятелем, читачі «Петиції» виявляли настрої, які принижували правила та «світ, який мав би бути» (згідно з нормами Середньовіччя) і приймали за норму «світ догори ногами». У «Калязінській петиції» об’єктом насміхання є світ, що відповідає правилам, — ідеальний світ.
Подивімось, чи гумористичний топос такого роду зустрічається ще десь у давній російській літературі. Оповідь «Історія про розкішне й веселе життя» [ «Сказание о роскошном житии и веселии»] є описом ідеального світу повного достатку, в якому течуть молочно-медові річки. Вона є, коротше кажучи, російським варіантом «Aurea prima sata est aetas, que vindice nullo, / Sponte sua, sine lege fidem rectumque colebat» (Спочатку був вік Золотий, Чесність і Правду всюди без примусу, з власної волі в той час шанували») Овідія. Однак на відміну від Овідієвого опису Золотого віку «Історія» була задумана як гумористичний твір. На це вказують наведені в її кінці неправдиві «напрямки доріг»:
«А проста дорога до тих веселощів від Кракова до Аршави і на Мозовшу, а звідти на Ригу і Ливлянд, звідти на Київ і Подолецьк, звідти на Стекольню і на Корелу, звідти на Юр’їв і до Бресті, звідти до Бихова і в Чернігів, в Переяславль і в Черкаську, в Чигирин і Кафимську. А кого перевезуть Дунай, той додому і не думай» 14.
Нереальність цих напрямків доріг посилюється і розмовними формами назв міст і реґіонів (Аршава, Мозовша, Подолецьк, Корела) та безглуздо римованими фразами (а кого перевезуть Дунай). Знову ж таки, в око впадає те, що роль гумористичного топосу відіграє радше Золотий вік, ніж неправильні і спотворені слова. Хороше й заможне життя є чимось, що змушує сміятися, замість того, щоб прагнути до нього. Життя, кероване законами, є об’єктом насміхання, тоді як світ без законів сприймається як норма. З цих двох оповідей вимальовується вкрай цинічне світосприйняття.
