Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм - Єва Томпсон

не було відокремлено від держави). Поведінка, що відповідала закону, осміювалася, і вона здавалася смішною людям, які слухали ці «демократично-сатиричні» повісті. За таких обставин гумористичні твори радше висміювали, ніж підтримували закон. У латинізованій Європі можна побачити протилежну тенденцію: базою для середньовічного гумору було переконання, що смішним є явне відхилення від закону. Розвиток Московії, очевидно, пов’язаний з візантійською традицією, яка, на відміну від західної, що дозволяла жарти, смішні вчинки й тимчасові та контрольовані відступи від закону, була цілковито позбавлена гумору. Візантійське християнство ставилося до гумору й веселощів значно суворіше, ніж західна Церква. Два шановані святі російської православної церкви, Йоан Хризостом і Ефраїм із Сирії, писали настанови проти сміху та веселощів. Хоча повчання Ефраїма призначалися радше ченцям, ніж світським особам, їх сприймали так, ніби вони були адресовані і першим, і другим 19. Мандрівників, які бували в Московії, вражала відсутність веселощів у повсякденному житті тієї країни 20. Ймовірно, Ефраїм був непрямою причиною безрадісного стилю життя, рекомендованого «Домостроем» — книжкою про правила ведення домашнього господарства, написаною у XVI столітті. У цій книжці вказується, що гра на «бандурі», сміх і танці неухильно ведуть до пекла. Вона радить батькам не посміхатися своїм синам, а, натомість, спілкуватися з ними із суворим і похмурим виразом обличчя 21. На відміну від цього, святі, які були популярні на Заході, зазвичай толерували й навіть прихильно ставилися до веселощів: Бенедикт мовчазно дозволяв поміркований сміх, дискурс Антонія урізноманітнювався благочестивою дотепністю, а Мартин нерідко розповідав сповнені релігійності жарти. Схоласти так само здебільшого висловлювалися на підтримку сміху й жартів 22.

Указаний візантійський аскетизм був однією з причин ворожого ставлення до сміху, характерного для суспільних звичаїв Московії. З часом ці звичаї були кодифіковані в законах. У 1648 р. юний цар Олексій Михайлович видав кілька указів, якими особам, що прилюдно або в усамітненні сміялися, жартували чи співали пісень, або ж які грали в карти, шахи чи інші групові ігри чи навіть просто гойдалися на гойдалці, загрожувало тілесне покарання («кнут») 23. Ці укази були спрямовані не тільки проти мандрівних акторів і музикантів («скоморохів»), а й проти приватних осіб. У 1672 р. цар Олексій, порушуючи власні укази, попросив московського священика Ґотфріда Григорія організувати театральну трупу для розваги двору. Григорій це прохання виконав і організував перший придворний театр у Московії, який виконував при московському дворі дуже стилізовані п’єси на біблейські та історичні теми. Олексій так турбувався, аби не зашкодити своїй душі, що радився із своїм духівником, який негайно звільнив царя від його власних наказів. Московський театр проіснував тільки чотири роки: його закрив після смерті Олексія новий цар — Федір.

У виданому в 1551 р. збірнику церковних правил, «Стоглаві», засудженню розваг, пов’язаних із виставами скоморохів, було присвячено спеціальний розділ. «Стоглав» різко критикував запрошення мандрівних артистів на весілля або до церков. У ньому з жалем говориться про терпимість окремих священиків, які дозволяли артистам супроводжувати весільні процесії до церкви і він забороняє таку практику 24. У своєму дослідженні цього питання Расселл Згута (Russell Zguta) вказав, що як церква, так і державні власті ставилися до цих московських менестрелів з більш чи менш прихованою ворожістю 25. Здається, що така ворожість поширювалася й на інші форми розваг.

Виконання вказівок «Стоглава» зберігалося до середини XVII століття, коли скоморохів практично усунули з московського життя. Цар Олексій заборонив їх своїми указами в 1648 p., а церква відлучила в 1657 р.

Веселощі й розваги засуджували також і старовіри. Голова старовірів, Авакум, у історії свого життя пише, що раз зустрів групу мандрівних «скоморохів» і став ламати їхні інструменти та відпустив їхніх ведмедів на волю. Безперечно, це був добрий вчинок стосовно ведмедів, але аж ніяк не щодо «скоморохів».

Характерно, що в останні роки правління Івана Грозного, які позначалися особливим насильством і деспотизмом, цар проводив багато часу в товаристві «скоморохів» 26. Одного разу він змусив архієпископа Пимена йти через місто у супроводі «веселих людей» (ще одна назва цих менестрелів). Асоціація тиранії та веселощів, очевидно, ще більше зміцнила суспільну думку, яка в певний спосіб пов’язувала гріх і веселощі.

Схоже, що цей погляд, згідно з яким гумор і очорнення «світу, який мав би бути» є двома сторонами однієї медалі, справив вирішальний вплив на гумористичну літературу давньої Росії, і через це вона відрізнялася від гумористичної літератури Західної та Центральної Європи. Ідея гріховності сміху як такого ніколи не вкорінювалася в західних суспільствах із їхніми щорічними карнавалами та давньою традицією спонтанних веселощів, з якими ні церква, ні держава не вели енергійної боротьби. Внаслідок такої ситуації в Московії розвинулася гумористична література, в якій осміювалися закони та «світ, що живе згідно з правилами». Гумор набув тут смаку забороненого плоду і став асоціюватися із порушенням законів. Саме тому осміювання «світу, яким він мав би бути» та паплюження «світу, який живе за правилами» або «ідеального світу» стало топосом, який постійно зустрічається в давній московській гумористичній літературі. Це була помста автора гумористичного твору правилам і звичаям, які відмовляли йому в праві відкрито робити свою справу. Він повставав проти всіх законів загалом, не розрізняючи їх, і висміював усіх, хто не намагався їх обійти.

Здається, що гумор і веселощі належать до основних потреб і форм поведінки людей. Формування асоціацій між ними і беззаконням перешкоджало розвитку в Московії пошани до законності як такої і, можливо, сприяло толерантному ставленню суспільства до автократії та до законів, що стосувалися тільки певних ситуацій. Крім того, правителів ставили вище від державного права. Гумористична література давньої Московії дає підстави зробити висновок, що єдиним способом досягти привілейованого становища (крім випадків, коли воно давалося вже самим народженням) було порушення законів.

На підставі розгляду цього конкретного питання можна сказати, що між літературами Московії та середньовічної Європи була принципова різниця. Література Заходу, сміючись над правилами, щоразу їх підтверджувала, тоді як московська література очорнювала правила і звертала на них увагу тільки для того, щоб посміятися з них. Отож література давньої Московії та середньовічна література Заходу належать до різних категорій у загальносвітовій гумористичній літературі. Спроба Лихачова представити їх як породжених однаковими суспільними традиціями є одним із прикладів розбудови престижу своєї держави, і ця розбудова була завданням, що його російські інтелектуали виконували в різні епохи та застосовуючи різноманітні методи. Хоча такою діяльністю займалися всі імперії, особливістю Росії було те, що виразники її ідей рідко почувалися настільки впевнено, щоб припинити спроби дорівнятися до своїх суперників у боротьбі за культурне лідерство. Лихачов визнавав