Витязь у тигровій шкурі - Шота Руставелі

Тут спинись один, без мене, і назустріч не лети,-

Я ж піду туди, і, може, схоче бог допомогти -

Сонцелику, стрункостанну дасть тобі він осягти».

Автанділ, цей лев, спинився, розіп'явши тут намет;

Нестан-Джар сіяла поруч, сонце, звільнене з лабет,-

Тріпотіли вії, наче теплодайний вітру лет.

Вдаль помчався цар індійський, їхав збуджено вперед.

З ним Фрідон так само рушив - мчали вдвох широким ланом.

Цар його впізнав: «Он їде Таріел, колише станом».

Перед левом він вклонився, хоч царським пишався саном,

Наче батько, став ласкаво перед цим індійським паном.

Таріел також вклонився, повен шани і загоди.

Цілувався цар, щоб губи скуштували насолоди,

І вродливцю мовив щиро він, дивуючись із вроди:

«Ти - мов сонце, тьму нагониш, покидаючи народи».

Царські очі дивувала врода левня, постать мила,

Спритність рук його могутніх, поведінка горда й сміла.

Привітав Фрідон владику, річ промовивши до діла,

Та владар жагуче прагнув знов побачить Автанділа.

Таріел казав цареві, що смутнів, як од хвороби:

«Ось моє вам серце, царю, та посмів гадати хто би,

Що потішитесь ласкаво із моєї ви подоби?

Автанділ - ваш син, хто може бути ще вам до вподоби?

Не дивуйтесь, що немає тут його, що він сховався!

Сядьмо, царю мій! Погляньте - луг зелений скрізь прослався.

Я насмілюсь вам сказати, в чім його скорбота зла вся,

Та мені пробачте, царю, щоб казать я не вагався».

Вдвох вони отам присіли, де галява лісова.

Мов лампада, виблиск сонця лик сміливця осява,-

Від його краси в присутніх закрутилась голова,

І царю він став казати мудро вибрані слова:

«О владарю, я не годен отаке казати вам,

Та молю вас, щоб пощаду ви дали його ділам.

Випромінний, наче сонце, він про це благає сам,

Він, що є моїм світанком, що знайшов мені бальзам.

Вдвох ми смієм вас благати дати ласку нам в наділ,-

Біль пізнавши мій, зневажив болем власним Автанділ.

Вас не стану турбувати я переказом всіх діл,

Та й пригоди наші довгі розказать - забракне сил.

Ваші діти закохались, діва в нього, він - у діву.

Я пригадую, як в тузі сльози він точив, мов зливу,

І благаю вас уклінно не піддатись більше гніву:

Міцнорукому сміливцю дать дочку свою щасливу.

Вам щось інше, окрім цього, я сказати не здолію!»

І тоді він витяг хустку, пов'язав її на шию,

На коліна впав, благавши, наче в батька, про надію.

Дивувались всі присутні, як узріли цю подію.

Розгубився цар, узрівши на колінах силая,

Відступив назад, і слізна полилася течія.

Цар сказав: «У цю хвилину радість серця втратив я,

Бо в приниженні твоєму є провина і моя.

Хто б, коли чогось ти просиш, не волів тобі годити?

Не пожалую я доньки, хоч її хотів би вбити

Чи рабинею зробити. Небеса пройди усі ти,-

Навіть там не зможеш рівних Автанділові зустріти!

Бог послав нам Автанділа,- звідки прийде кращий зять?

Вже віддав дочці я царство, їй належить владу взять,-

Хай цвіте тепер троянда, мій вогонь почав згасать.

Чи перечити я можу, їх бажання зневажать?

Хоч рабу якомусь доньку ти віддав би,- не перечу;

Лиш безумний занедбав би волю вашу молодечу!

Я кохаю Автанділа, тяжко зніс його я втечу,-

Бог для мене свідком,- бачив він журбу мою старечу!»

Таріел, цю річ почувши, до царевих ніг схилився,

В шанобливому поклоні ниць на землю повалився.

Цар тоді ласкаво знову Таріелу поклонився,

І були взаємно вдячні, і ніхто з них не лютився.

На коні Фрідон, як вісник, враз помчав до Автанділа,-

Радістю за побратима в нього теж душа раділа.

Взяв тужливця він з собою, але їхав той несміло,

Бо від сорому змаліла витязівська в нього сила.

Цар йому назустріч звівся - витязь зліз з коня повільно,

Хустку витягнув і нею затулив обличчя щільно;

Сонце крилось в хмарах, вітер на троянду дмухав сильно,

Та краси не заховати, і вона сіяла вільно!

Цар хотів своїм цілунком втерти сльози каяття -

Автанділ припав уклінно до царевого взуття.

Цар сказав: «Зведись! Ти гідно мужнє виявив чуття!

Нащо сором цей? Відданий ти мені на все життя».

Цар, його поцілувавши, висушив ридань сліди:

«Ти згасив мій пал пекучий свіжим струменем води.

З тою, що зімкнула щільно, мов агати, вій ряди,

Я тебе з'єднаю. Леве, поспішай, до сонця йди».

Цар і витязь цілувались, обіймались, наче рідні,-

Сівши поруч, цар до лева мовив речі відповідні:

Тінатін і всю державу він віддасть у руки гідні.

Той сповна відчує радість, хто пройшов крізь горе й злидні.

«Я сказать щось інше хочу! - витязь вимовив поштивний.-

Чом не хочеш ти побачить лик індійської царівни?

Вирушай на