Витязь у тигровій шкурі - Шота Руставелі
Щоб по власній вольній волі дав тобі царівни руку.
Шлюб увінчує кохання, нащо ж зносити розлуку?
Одне одного прикрасьте і забудьте геть про муку!»
Автанділ, коли побачив, що перечити не в змозі,
Теж погодився, хоч серце затремтіло у тривозі.
Дав Фрідон людей добірних, щоб служили їм в дорозі,
Рушив сам із ними вкупі, як укупі був і досі.
ТАРІЕЛ ЗНОВУ ІДЕ ДО ПЕЧЕРИ ТА БАЧИТЬ СКАРБИДівноса премудрим словом нам розкрита таємниця:
Бог не творить зла, лиш добре людям шле його десниця;
Доброта є вічна, миттю є злодумність темна й ниця.
Вдосконалюючись, в бозі досконала суть ясниться.
Втрьох три леви, втрьох три сонця край Фрідона залишили -
Щоб побачить сонцелику, вслід за ними всі спішили.
Кришталевий лик дівочий коси воронові вкрили,
І рубіни бадахшанські ніжні риси розцвітили.
Так ішли сміливці, сонце в паланкіні несучи,
По дорозі полювали,- крові ринули ключі.
По яких не йшли країнах,- скрізь раділи глядачі
І дари препишні несли, їм назустріч ідучи.
Наче з місяцями сонце пропливало в небесах,-
Так звитяжці мандрували, й радість грала в їх очах.
Йшли багато день у хащах, і безлюдний слався шлях,
І прийшли до скель, де в тузі Таріел не жив, а чах.
Таріел промовив: «Стану за господаря для вас,-
Всі ходім туди, де жив я, навісніючи весь час,-
Там Асмат печеним м'ясом почастує радо нас,
Я ж дари усім зготую, щоб втішались ви з окрас».
Злізши з коней, всі вступили до печерної хатини,
І Асмат гостям принесла шмат смачної оленини,
їли всі і потішались з добросердої гостини,
Прославляли божу ласку, бо минули злі години.
А тоді пішли в печери, що продовбані у скелі,-
Всі покої зі скарбами обійшли при Таріелі,
Безконечно розчиняли скрині ковані, дебелі,
І без заздрощів дивились, тільки бавились, веселі.
Таріел у цю печеру витязів привів недаром:
Він Фрідоновому війську, воякам і спасаларам,
Скарб роздав, усіх прещедро збагативши пишним даром,-
Та неначе й не займали тих скарбів, що грали жаром.
Він Фрідонові промовив: «Важко борг тобі сплатити,
Але сказано: щасливий той, що вмів добро творити;
Весь цей скарб, що тут таїться, наче власний, забери ти,
Бо віднині, як господар, ним ти маєш володіти!»
Вдячний був Фрідон,- схилився у поклоні він низькому:
«Царю мій! Твою я щедрість відчуваю, всім відому!
Ворогів, мов дуб, могутніх ти ламаєш, як солому.
Доки я з тобою, доти радість в серці є мойому!»
Надіслав Фрідон наказа, щоб верблюди скороході
Йшли сюди скарби забрати, бо інак їх взяти годі.
Путь в Аравію далеку всі верстали в дружбі й згоді,-
Автанділ до сонця линув світлим місяцем на сході.
Ось в Аравію вступають без турбот і без подій,-
Зустрічають замки й села на путі вони своїй.
Люди з тих осель, убрані у зелено-синій стрій,
Розпізнавши Автанділа, плачуть в радості палкій.
Таріел до Ростевана надіслав гінця, як слід,
Щоб сказав: «Нехай, о царю, квітнеш ти і весь твій рід!
Я, індійський цар, вістую про сумирний свій прихід
І несу тобі троянду, цвіт якої не поблід.
Вперше стрівшись, я, нікчемний, скрухи був завдав тобі,-
Ти неправий був, звелівши полонить мене в злобі,
І тоді я гнів свій мусив довести твоїй юрбі,
Повбивавши слуг та військо, хоч і був би ти в журбі.
Нині я прийшов до тебе, з шляху мусивши звернуть,
Щоб пробачення просити за свій гріх, за наглу лють.
Хай Фрідон засвідчить,- жодних я не взяв дарів у путь,
Автанділ - це дар єдиний, та найкращий він, мабуть».
Цар прийняв гінця негайно, не марнуючи й хвилин.
Не сказати, як втішався, добру вість почувши, він!
Впав потрійний блиск проміння на ланити Тінатін,
В тіні брів і вій царівни красно зазорів рубін.
Загриміли барабани, розляглись веселі кличі,
Вояки заметушились, щоб побачить їх у вічі,-
Скакунів вели і несли сідла, строї войовничі;
Безліч витязів хоробрих кінно рушили для стрічі.
Цар поїхав. З ним помчали воєводи й прості люди;
Звістку радісну почувши, люд надходив звідусюди,
Ревно дякуючи богу, кричачи на повні груди:
«Бог дає добро для тебе, час минув для зла й облуди!»
В мить, коли загін зустрічний з лісу виїхав на діл,
Таріелу ніжне слово так промовив Автанділ:
«Подивись уважно - бачиш, як встелив долину пил?
їде там вогонь, з якого я втрачаю рештки сил.
Там отець мій наречений - ось він їде на коні.
Я не можу йти до нього, я - у соромі й вогні,-
Перевищує цей сором почуття усі земні.
Хай Фрідон тебе порадить,- як поможете мені?»
Таріел сказав: «Це добре,