Витязь у тигровій шкурі - Шота Руставелі

Наоколо він поглянув, зупинившись на горі.

По полях помчався далі, пісню весело співав,

Викликав він друга вийти з хащів темних і з галяв.

Вдалині з'явилось сонце, лик чудесний засіяв,-

Між густого очерету Таріел з мечем стояв.

Таріел, забивши лева, меч свій вимастив у кров,

Відпустив коня й повільно очеретником ішов.

Автанділа клич зачувши, він, здивований, схолов,

Подивився і, впізнавши, кинувсь бігти стрімголов.

Він помчав до побратима, меч жбурнувши в очерет.

Скочив з огиря прибулець, рівний сяйвом до планет,

І в обіймах стиснув друга, радо кинувшись вперед;

Голоси троянд розквітлих стали барвою - як мед.

Буйнопишними словами Таріел заголосив:

«Червецем агатну зарость струм кривавий

прикрасив, Сліз потік невичерпанний цвіт алое заросив!

Я узрів тебе і марно вісім туг в собі носив!»

Таріел отак ридає, Автанділ же, сміючись,

Розтуляє вуст корали, сяють зуби, перлів низь;

Каже: «Маю втішні вісті я для тебе,- посміхнись,

Щоб троянди в'ялі знову свіжим цвітом узялись».

Таріел сказав: «О брате! Ти мене потішив сам!

Досить з цього,- всю відраду дав уже моїм очам!

Можеш більше не казати: бог найкращий шле бальзам.

Що з небес високих сходить, тільки те й дається нам!»

Недовіри Таріела Автанділ не переніс,-

Зразу ж вирішив сказати вість, яку сюди приніс;

Вийняв він вуаль тієї, що струнка, мов кипарис,-

Таріел, цей дар впізнавши, з рук схопив його й притис.

Він, листа впізнавши почерк і вуаль - цей талісман,

Притулив до них обличчя, і лице сповив туман,

Дух полинув, вій агати нахилив чуття буран;

Мук таких не зніс би Каїс, їх не зніс би й Саламан!

Автанділ узрів: як мертвий, Таріел звалився з ніг.

Красномовному на поміч побратим мерщій побіг,

Та понищеному палом помогти уже не міг,-

Дар коханої узрівши, вражений юнак знеміг.

Милозвучний плач і стогін в Автанділа витис шал:

Рвав він воронові крила, вбитий горем наповал,

Тяжко молотом з алмазу розбивав гранчастий лал,

Звідти ринули потоки, що багріли, мов корал.

Дивлячись на Таріела, дряпав він лице прекрасне:

«Як наваживсь я, ^безумний, на сповіщення невчасне?

Хто, ллючи так раптом воду, гасить полум'я невгасне?

Наглих радощів не може серце стерпіти нещасне!

Я забив свойого друга! Я достоєн глуму й сміху,

Бо, безтямно учинивши, вбив свою єдину втіху.

Люди, у ділах квапливі, завше служать тільки лиху.

Небучна розважність краща від уславленого спіху».

Таріел лежав, як попіл, втративши життя й сліди.

Автанділ пішов у хащі, скрізь шукаючи води,-

Він побачив кров левину,- взяв її, приніс сюди

І на груди бризнув - лалом став блакит, цей знак біди.

Кров'ю лева груди лева тричі він змочив підряд;

Затремтіли вії друга, мов стрільців індійських ряд,-

Він розплющив очі, сили поверталися назад,

І заграв блакиттю промінь, виблиск місячних принад.

Взимку в'яне цвіт троянди від вітрів, дощів і мряк,-

Влітку сонце палить квіти, сушить пагонці гілляк,

Але соловей не тихне, сівши на трояндний крак.

Жар пече, мороз морозить,- рани ниють так і так.

Серцю людському так само не вгодити - все одно,

Чи в розраді, чи в печалі,- завше в безумі воно,

Завше зранене, й ніколи щастя серцю не дано!

Хто себе довірить світу, ворог той собі давно.

Таріел на лист поглянув, що прирік його на скін,-

Він шалів, листа читавши, клекотів кривавий плин,

Мерхнув, гаснув промінь денний, очі сліпли від сльозин.

Автанділ сердитий звівся, став картати друга він.

Він казав: «Людина мудра не ведеться так, як ти! -

В час, коли радіти треба, нащо скніти з тяготи?

Нум, рушаймо! - ми повинні сонце втрачене знайти,-

Приведу тебе я скоро до жаданої мети.

Нині личить нам радіти, серце мужнє потішати,-

Тож на коней ми сідаймо до Каджеті вирушати;

Хай ведуть мечі нас наші,- розженімо їхні чати,

Покладімо каджів трупом,- що нам стріли та булати?!»

Вщухнув безум Таріела, зміг на друга він дивиться,

Із очей його сяйнула чорно-біла блискавиця,

Він світився - крізь рубіни сонця промінь так ясниться.

Обдаровує достойних бога щедрого десниця!

Він казав до Автанділа, вдячна річ його була:

«Годен ти похвал мудріших,- що тобі моя хвала?

Оживив зів'ялу квітку ти водою з джерела,

Зупинив ту слізну зливу, що з нарцисів потекла.

Я віддячити не можу,- хай тобі віддячить бог,

Бо в моєму серці нині вже ручай кривавий всох!»

Сівши верхи, заспівали і назад помчались вдвох,-

Щастям світ Асмат наситить, зголоднілу від тривог.

Он сидить Асмат печальна край печери, як вві сні,

Лиш в сорочку вбрана, знявши з себе одяги тісні.

Раптом бачить Таріела, з ним на білому коні

Бачить витязя,- лунають солов'ями їх пісні.