Витязь у тигровій шкурі - Шота Руставелі

Бо коли він вмре, я стріну смерть подвійну від тужіння.

Ні, мені нема рятунку,- долі отаке веління.

Якщо він зневажить долю, вб'є мене її каміння!

Просиш ти йому прислати знак якийсь від мене нині.

Шлю йому шматок вуалі, найдорожчої святині,

Бо на дар його дивитись - в мене радощі єдині,

Хоч, немов моя недоля, чорні барви в цій тканині».

До укоханого пише і зітхає з непокою,-

Полум'я палюче в серці гасне, зрошене сльозою;

Лист складає, що всі душі вмить пронизує стрілою;

Розкривається троянда, і кристали сяють грою.

«Любий мій! Я власноручно слово списую по слові,-

Стан гнучкий - пером для мене, а чорнило - з жовчі й крові.

А папір - серця то наші, разом з'єднані в любові.

О ти, серце, чорне серце! Ти, закуте, будь в закові!

Бачиш, любий мій, що діє світ оцей, його діла!

Скільки б сяєво не сяло, та для мене скрізь імла.

Мудреці ганьблять немарно світ, юдоль плачу і зла!

Горе, горе! Як без тебе існувати я змогла?

Роз'єднав нас, мій коханий, світ і час, проклятий тричі,-

Не судилось радо глянуть одне одному у вічі!

Що зробити може серце, мов списом пробите в січі?

Розум мій розкрив для тебе мрії й мислі таємничі.

Присягаюсь світлим сонцем, в мене зникла і надія,

Що живий ти, бо й у власнім вже зневірилась житті я,

Та, дізнавшись, прославляла милість бога-чудодія,-

Радість зваживши із горем, спалахнула марна мрія.

Ти живий - цього вже досить, щоб у серці зник одчай,

В серці, зраненому тяжко, в серці, спаленому вкрай.

Ти про мене, що вмирає за тобою, хоч згадай,-

Тут в журбі моє кохання виростає, наче гай.

Повість днів моїх для тебе тут описувать - несила,

Бо ця повість неймовірна і язик би мій зморила.

Раз мене Фатьма від горя - з ласки божої - звільнила,

Нині ж світ, як личить світу, знову кинув до горнила.

Він тепер ще збільшив горе, долучив до болів болі;

Мук моїх різноманітних, видно, світу не доволі,-

Знов у каджів непоборних опинилась я в неволі.

Все, що сталось з нами, любий,- все це справи злої долі.

Я сиджу в гірській фортеці - не сягти до мене й оку,

Через хід у скелі можна в тверджу вибратись високу;

День і ніч отут сторожа ходить з того, з цього боку,-

Вб'ють вони всіх супротивців, підступить не давши й кроку.

Ти гадаєш, що до інших рівне військо це вороже?

Не наклич такого горя, що мене забити зможе,-

Я тебе побачу мертвим, і в огні душа знеможе!

О, зречись мене! - хай серце на каміння стане схоже.

Не сумуй ти, мій коханий, побиватись перестань,

Що якийсь інакший ловчий заполює бідну лань.

Я не житиму без тебе, не знесу тяжких страждань:

Чи встромлю кинджала в груди, чи зі скелі кинусь в хлань.

Присягаюсь я, що зірка є тобі навіки вірна,

Хоч би від трьох сонць укупі їй стелилась блесть незмірна!

Кинусь вниз - стоїть над хланню ця моя тюрма нагірна.

Помолись: хай дух мій прийме неба глибина прозірна!

Помолись за мене богу, щоб звільнив мене з плачу,

Щоб послав мені він крила,- в ясний світ я полечу,

Від страждань в землі, в повітрі, у воді, в огні втечу,

Блиском сонячного сяйва там свій зір озолочу!

Чи без тебе, частко сонця, світить сонце милозоре?

Ні, бо ти з ним злитий, Леве, Зодіаку світла зоре!

Там, на сонці,- наша зустріч, там осяєш серце хворе.

Буде смерть мені солодка, бо життя гірке й суворе.

Я, тобі віддавши душу, розіб'ю життя кайдани,-

Лиш любов в серцях сховаєм ми, навічні милодани.

Горе! Спогади про тебе рани змножують на рани,-

Ради нашої любові, не вбивайся, мій коханий!

Йди до Індії, до батька,- потребує втіхи він,

Сам безсилий, ворогами замкнутий зі всіх сторін.

Звесели його,- він гине від недолі перемін,

І про мене, бідну, згадуй, що за тебе йде на скін.

Годі долі дорікати, годі скаржитись на муки!

Знай,- від серця йде до серця щира правда, без ошуки.

Прагну вмерти через тебе,- хай закрячуть хижі круки!

Доки житиму, невпинно я ридатиму з розпуки.

Глянь, пізнай,- це край вуалі, що мені дарунком дав,-

Хай би він тобі за згадку про кохання наше став.

Світ лиш це мені зоставив, хоч багато обіцяв,-

Круг звернув семинебесний, нам безжальний вирок склав».

Лист до любого кінчивши й застогнавши, діва мила

Відірвала шмат вуалі; їй коса чоло укрила,-

Гарні пахощі алое злива кучерів точила,

Пах духмяний проливали чорні воронові крила.

Рушив раб у Гуланшаро, зник у сяєві простору