Що таке українська література - Леонід Володимирович Ушкалов
Отака похмура замальовка з натури. Я би сказав, «науковий реалізм» чистої води, що його порушують хіба лише невиразні натяки на якогось «злого демона» та його «чари». То невже саме оцих знедолених людей фантазія поета перетворила на мужніх будівничих нового, незнаного, але прекрасного життя? Так, стверджує поет. І я йому вірю. От лише чому ж тоді, коли читаєш «Каменярів», завжди виникає дивне — щемке й бентежне — враження, що перед тобою чи то вже середньовічна містерія, чи «Der Ring des Nibelungen» Ваґнера?
Можливо, відповідь на це питання слід шукати у книзі Франка «Молода Україна», що побачила світ у Львові 1910 року. На початку сьомого розділу надрукованої тут праці «З останніх десятиліть XIX віку» поет переказує ось таку легенду: «Є в староруськім письменстві одно оповідання про подорожнього, що, мандруючи на північ, дійшов до високих і недоступних гір. Зупинившися тут, він почув за горою дивний стук, і крик, і гомін, мов многі тисячі рук ненастанно товкли і лупали скалу. Ходячи попід височенну гірську стіну, він вийшов на одну супротилежну гору і відси заглянув за неперехідну стіну. Побачив тут людей незвичайного вигляду, страшних і диких. Сотки їх заняті були працею коло лупання скали; інші спочивали від роботи, а побачивши подорожнього, почали махати йому руками і різними знаками просити, щоб передав їм залізних знаряддів, обіцяючи за них золото і дороге каміння. Але подорожній в пору пригадав собі, що се, мабуть, ті безбожні Гоги й Магоги, яких загнав Олександр Македонський за неперехідні гори і заклепав на довгі віки: коли вони хоч і без залізних знаряддів проб’ють гору і висипляться на наші краї, то покорять собі всю землю, і тоді настане кінець світа. І подорожній — оповідає дальше легенда — з великим страхом у серці втік від зловіщої гори і вернув назад до свойого краю».
Спитаєте: що це за легенда? Франко переказує тут із пам’яті епізод з «Повісті минулих літ» — цієї справжньої перлини нашої середньовічної літератури. Епізод такий. У 1096 році, змітаючи все на своєму шляху, на Київ напав половецький хан Буняк. Це — кара Божа за наші гріхи, лихі люди «з пустині Єтривської», думає літописець і починає розмову про «нечистих людей» та про кінець світу. Ось тут він і згадує, як чотири роки тому новгородський посадник Гурята Рогович розповідав йому одну дивну історію. Мовляв, «коли послав я отрока свого в Печору, — це люди, що дають данину Новгороду, — то прийшов отрок мій до них, а звідти пішов в угри. Угри ж — це є люди, мова їх незрозуміла, і сусідять вони з самоїддю на північних краях. Угри, отож, сказали отроку моєму: «Знаходили ми дивне нове чудо, що про нього ми не чували до сих пір. Нині ж оце третій рік, як воно почалося. Є гори, що заходять з лукомор’я, а висота їх — як до неба, і в горах тих — крик великий і говір, і січуть вони гору, хотячи прорубатися. І є в горі тій прорубане оконце невелике, і туди вони мовлять. Але не зрозуміти мови їх, а показують вони залізо і махають рукою, просячи заліза. І якщо хто дасть їм залізо, або ножа, або сокиру, то вони дають хутро за це. А путь до гір тих непроходима є із-за пропастей, снігу і лісу, тому не завше ми до них доходимо. Є вона також і далі, ідучи на північ». Я сказав тоді Гуряті: «Се є люди, заклепані Олександром, македонським царем. Адже ж розповів про них Методій Патарський, говорячи: «Олександр, цар македонський, пішов на східні краї, до моря, до так званого Сонячного міста, і побачив там нечистих людей із племені Яфетового. Їх же нечистоту побачивши.., Олександр убоявся, що коли вони як-небудь умножаться, то осквернять Землю, і загнав їх у північні краї в гори високі. І за Божим велінням зступились за ними гори північні… В останні ж дні після сих восьми колін, які вийдуть із пустині Єтривської, вийдуть і сі нечисті народи, що пробувають в горах опівнічних за велінням Божим».
Оця легенда про «нечисті народи», що їх асоціювали насамперед із біблійними Гогом і Магогом, як показав Михайло Драгоманов у своїй чудовій праці «Шолудивий Буняка в українських народних оповіданнях», споконвіку розгорталась у дусі національного месіанізму. До нас вона прийшла з візантійської літератури, зокрема зі згаданого в «Повісті минулих літ» апокрифічного «Об’явлення Методія Патарського». І знали її тут, каже Драгоманов, «у двох течіях: 1) в ідеї про месію ворожого, антихриста, що, раз появившися, сховався на якийсь час, аби потому знов появитися… і 2) в ідеї про національного месію, що теж завмирає або ховається від світу.., але потому пробудиться або вернеться, побідить ворогів-невірних перед останнім приходом божественного Месії, Христа». Крім того, веде далі Драгоманов, ця легенда зазнала у слов’ян значних змін. У чому вони проявляються? Наприклад, у перетворенні «антипатичних образів замкнених Олександром Македонським нечистих народів на симпатичний образ товаришів сплячого національного месії, котрих прототипом треба вважати тих 99999 духів, що стережуть тіло Сама».
Та облишмо ці стародавні містичні візії. Погляньмо краще, як трактує легенду про «заклепаний народ» Великий Каменяр Іван Франко. «Історія нашого українського національного руху.., — пише він у «Молодій Україні», — пригадує нам образ того заклепаного народу, змушеного пробивати велику, віковічну скалу, яка ділить його від свобідних, повноправних, цивілізованих націй, а при тім позбавленого найважнішого знаряду для сеї праці — заліза, себто національної свідомості, почуття солідарності і невідлучного від неї почуття сили і віри в остаточний успіх. Скільки важкого зусилля! Скільки душевних і фізичних екзистенцій, загирених талантів, змарнованих сил і характерів! І як помалу, важко, майже мікроскопічно йшли перші кроки! І як малі й досі наші здобутки, осягнені нами результати в порівнянню до того, що за той час осягли наші сусіди, в порівнянню до тої конкуренції, яка на кождім кроці грозить нам із їх боку!»
Це було написано понад сотню років тому. За цей час світ змінився до невпізнання. От лише височенна гранітна скеля як стояла, так і
