Що таке українська література - Леонід Володимирович Ушкалов
А якими іменами називав Бога Шевченко? Їх чимало. Я спробував віднотувати бодай основні. Ось вони, подані за абеткою: Благий, Великий, Верхотворець, Визволитель, Владика, Всевидящеє око, Всевишній, Вседержитель, Всемилосердий, Всемогущий, Всещедрий, Всюдисущий, Господь, Держитель, Довготерпеливий, Єдиний, Живий, Життєдавець, Заступник, Істина, Людинолюбець, Милосердий, Милосердний, Милостивий, Невмолимий, Податель, Правдивий, Праведний, Саваоф, Святий, Серцезнавець, Сивий, Сильний, Спаситель, Суддя, Творець, Успокоїтель, Утішитель, Цар, Щедрий… А ще, ясна річ, Христос. І за кожним із цих імен криється якась галузка Божої економії, тобто зовнішніх проявів Абсолютного, — іншими словами, Тройця, пізнавана в її стосунку до всього безконечного творива, в осередді якого — людина.
Що означає, скажімо, дивне окреслення «Сивий»? Ніщо інше, як біблійне «ветхий деньми». А що значить «Милосердний»? Те, що Бог — наша вічна надія. Пам’ятаєте, як поет писав у поемі «Тризна», яка, за словами Альфреда Єнсена, є «ключем до внутрішнього життя Шевченка»: «В ком веры нет — надежды нет! / Надежда — Бог, а вера — свет»! І ці слова луною відгукнуться у щоденниковій нотатці, написаній наприкінці десятилітнього заслання: «Милосердний Бог — моя нетлінна надія».
А що означає «Людинолюбець»? Та хоча би те, що наша рідна Україна — то справжній земний рай. «О мої милі, непорочні земляки мої!.. — вигукує оповідач повісті «Прогулянка…» — Земля ваша як рай, як сад, насаджений рукою Бога-людинолюбця». І коли я це кажу, то ні на мить не забуваю слів В’ячеслава Липинського: «…Україна це не рай земний — бо раю на землі не може бути, — а найкраще виконаний обов’язок супроти Бога і людей»… Зрештою, це означає також те, що Бог — Живий, а всі людські мудрування щодо Його єства насправді важать не так і багато. «Теологія без живого Бога, — сказав якось Шевченко одному набридливому співрозмовникові, — не в силі створити навіть ось оцього липового листочка». Поет зірвав із гілки зелений запашний листочок і показав йому. Ні, то був не липовий листочок. То був Бог у всій своїй величі.
Урок 41
«ОСЬ ТИ, І ЖИЙ!»
Вступ до філософії українського фемінізму
Хто ж не знає, що українка вільнолюбива! Недаремно Леопольд фон Захер-Мазох, якого ще за часів моєї молодості інколи називали виразником «української душі» (згадаймо хоча би Жиля Дельоза), побачив в українській жінці втілення ідеалів свободи, гендерної рівності й демократії. Мовляв, українка не хоче ні панувати над чоловіком, ані підкорятися йому. Вона хоче бути вільною та рівною з ним. «При кожній нагоді в ній спалахує нестримна козацька вдача, що не визнає жодного пана і жодного слуги. Між Доном і Карпатами живуть вроджені демократи…»
Ясна річ, це особливо характерно для наших феміністок. І, якби мене спитали: «Що таке філософія українського фемінізму першої його хвилі?» — я би, мабуть, спробував знайти відповідь на це питання в Ольги Кобилянської.
Отже, 14 жовтня 1894 року. Чернівці. Збори «Товариства руських жінок на Буковині». Виступає Ольга Кобилянська. Вона говорить про те, що таке ідея жіночої емансипації.
«Позаяк велике число людей, як мужчин, так женщин, — каже письменниця, — утримує, що ідея жіночого руху, або ідея емансипації жінки, полягає в тім, щоби не виходити зовсім заміж, прибирати манери мужчин, ходити з обстриженим волоссям, з паличкою в руках, курити папіроску, їздити верхом і, як одна жінка раз висловилась, «ходити в фраках», — то хочу довести, що, противно, ідея «емансипації жінок», або ідея «жіночого руху», є власне тою ідеєю, яка доказує, що сучасне положення жінки середньої верстви, а головно жінки незамужньої, є сумне, є гідне звернення уваги всіх мислячих умів, гуманних сердець обох полів, і бажає щиро поліпшення жіночої долі».
А далі Кобилянська проголошує думку про всеосяжну самодостатність жінок, тобто про їхнє право не бути, як каже героїня оповідання «Valse melancolique», «жінками чоловіків або матерями, лише самими жінками». «…Женщина, — підкреслює письменниця, — побіч своєї, природою назначеної задачі стати жінкою і матір’ю, посідає і надане тою само природою право — бути і собі самій цілею, іменно в тім змислі, як буває собі цілею мужчина, а то учитись, щоб мати раз свій кусник хліба і бути собі паном, доки не рішиться взяти на себе обов’язків — статись мужем і вітцем… Задля того свого сутя, себто існування (Dasein), домагається вона необмеженого права, як його, напримір, і мужчина, яко людина, уживає. Вона його домагається на підставі людяності, індивідуальної свободи, поваги людської і справедливості!» А насамкінець — іще одна декларація права жінки бути самодостатньою особистістю, бо це право надане їй природою: «О, не кажіть, що чоловік о ню дбає, має о ню дбати! Не обманюйте себе самих і не ганьбіть природи, начеб вона систематично приводила неповнолітніх неудачників на світ і вкладала труди о них лише виключно в руки мужчин! Вона казала до жінки, як казала і до чоловіка, і до пташки, і до рослини: «Ось ти, і жий!»
Мені здається, міркування письменниці з повним на те правом можна вважати варіаціями на теми Ніцше. Справді, за часів свого активного фемінізму Кобилянська, як зазначала ще Леся Українка, переживає «сильний вплив філософії Ніцше, часом виявляє прагнення до ідеалу «надлюдини». Трохи згодом Василь Сімович прямо скаже: образи «аристократів духу», що їх створила письменниця, є ніщо інше, як «далекі відгуки поезії Ібсена, в якій до безтями зачитувалась Кобилянська, все це обривки філософії Ніцше, того творця надлюдини — та тільки вмілою рукою перенесені на наш ґрунт…» І, хоча сама Кобилянська заперечувала таке розуміння її ранньої творчості, не можна не помітити, що мотиви та образи знаменитого роману «Also sprach Zarathustra» («Так казав Заратустра») раз по раз зринають у її творах, наприклад, у повістях «Людина» чи «Царівна». Й оце поєднання ніцшеанства та фемінізму видавалося критикам-чоловікам доволі парадоксальним явищем. Згадаймо, як у 1896 році Агатангел Кримський, рецензуючи повість «Царівна», писав: «Мабуть, не тільки мене, а й багатьох читачів трохи чудно вражає те, що в повісті так часто цитується «філософ» Ніцше (коли його можна звати філософом, а не божевільним). Жінка, що обстає за своїми жіночими правами, і заразом Ніцше!.. Чуднота!.. І що
