Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі - Автор невідомий - Народні казки

— Дідику, я буду у вас жити, бо не маю куди йти зі своїми дітьми.

— Най буде так, жіночко… Але тобі тяжко буде слухати, як я стогну від ран.

— Ні, дідику, я зіллям загою ваші боляки, — приймається Калинка.

— Не загоїш їх ніяким зіллям — воно не помагає. Треба би спалити оцю хатку і тим попелом посипати рани. Лише так загояться.

Калинка засмутилася. Якщо згорить хатка, де ж вона буде жити з маленькими дітьми? Але таки сказала:

— Ану, злазьте, дідику, з печі — я підпалю хату. Як будете здорові, то ми збудуємо собі нову хатину.

Дід зліз із печі. Калинка повиносила надвір усе дрантя і підпалила хату. Вогонь був великий, аж до самих хмар. Коли погас, Калинка підійшла, набрала жменю попелу й посипала дідові рани. Посипала один раз і другий… Після третього разу рани загоїлися.

Дід підвівся і сказав:

— Дякую, Калинко. А тепер ти оглянься назад: подивися, яку маєш хату. В ній є все для тебе і твоїх дітей.

Жінка не повірила і своїм очам. Вона зайшла в таку велику хату, якої не мав ні один багач.

— Діду, це ж королівський палац!

Та старого вже не було поруч — зник, ніби в землю провалився.

Минав рік за роком.

Калинка жила у добрі.

Івонцьо вернувся з цісарського війська. Він не застав удома жінку і дітей. Питає:

— Мамо, де мої?

— Твоя жінка з дітьми пішла неворотом, не схотіла триматися хати. Я їй казала, аби була дома, але вона не слухала.

Івонцьо узяв палицю і торбу — подався у світ. Ішов дні та ночі. Усюди блукав, але ні жінки, ні дітей не міг знайти. А якось він заблукав до темного лісу. Довго йшов дорогою і раптом помітив великий палац.

Зайшов подивитися, хто це тут живе. Лише відчинив двері — побачив Калинку. Вона простягла до чоловіка руки. Але він налякався і хотів утекти.

— Ти тікаєш від своєї жінки? — спитала Калинка.

— Ти не моя жінка. Вона була без рук, а ти — з руками.

— Ні, Івонцю, я твоя.

— А хто тобі дав руки?

Калинка розповіла. Івонцьо залишився зі своєю жінкою і дітьми. Вони довго жили і лиха не знали.

Про ледачу дівчину

Були собі чоловік та жінка, і була у них одна дочка. Вона була гарна і вже й велика, але нічого в них не робила, бо нічого не вміла, а тільки вміла в колисці колихатися. Сидить собі, колишеться з ранку до полудня, потім злізе, наїсться і знов колишеться. От доросла вона вже до того, що прийшли до неї свати. А батьки кажуть:

— Що ж її сватати, вона ж у нас нічого не вміє!

— Як це не вміє?

— А так! Вона тільки вміє в колисці колихатися.

А дівчина гарна була. Жених подивився та й каже:

— Нічого, візьмемо. Не вміє, то навчиться.

— То беріть разом з колискою!

Взяли вони її разом з колискою, відгуляли весілля. А після весілля вона одразу стриб у колиску й давай гойдатися!

На другий день батько-свекор рано став розподіляти роботу:

— Ти, сину, іди на тік молотити, а ти, старенька, ставай коло печі, а я піду воза ладити.

А до невістки нічого не каже, вона собі колихається. Як прийшов вечір, посходилися усі до хати.

Батько й каже:

— Ну, я ниньки воза полагодив, а ти, старенька, що зробила?

— А я ось хліба напекла, їсти зварила, в хаті позамітала…

— А ти, сину, що робив?

— А я на току жито помолотив.

— А ти, дочко, що нині робила?

— Нічого, — каже, — я в колисці колихалася.

— Ну, — каже батько до матері і сина, — ви сьогодні заробили вечерю, їжте. А ти, невістко, не заробила, колихайся собі і далі.

Та й не дав їй їсти.

Шкода синові стало своєї жінки. Взяв він кусень хліба та й хотів сховати за пазуху. Але батько побачив:

— Куди це ти хліб береш? — питає. — Ти що, з'їси стільки?

Нічого не відповів йому син.

На другий день батько знову розподілив роботу і знову всі розійшлися. Осталася в хаті тільки невістка — сидить в колисці, гойдається. Коли чує, — в печі каша біжить, і так смачно пахне! Вона тоді вискочила, помішала кашу і ложку облизала — та й знов у колиску! І проколихалася цілий день.

Ввечері знов посходилися. Батько всіх питає, хто що робив, і просить вечеряти. Питає й молоду невістку:

— Що ти сьогодні робила, дочко?

— А я в колисці колихалася, але як в печі каша бігла, то я злізла, помішала й ложку облизала.

— То ти, дочко, стільки ниньки з'їла, скільки заробила!

І знов не дав їй нічого їсти.

Задумалась тоді невістка: що ж то воно буде? Думала, думала та й на другий день почала замітати хату. А як замела, то пішла до криниці по воду. А ввечері батько її вже посадив за стіл.

Так помаленьку, помаленьку стала вона вчитися до роботи. А згодом каже до батька:

— Тату, давайте порубаємо колиску, я вже не буду в ній колихатися, бо буду все робити.

Порубали вони й спалили ту колиску.

Так батько привчив ледачу дівчину до праці.

Про льоху-козу

Жив гуцул Дументій. Він ніколи не ходив на ярмарок — не мав що продавати і за що купувати. Думав із заздрістю про тих, що кожного тижня з чимось їхали до міста.

А Дументієва жінка тримала пацятко. Так його доглядала, так його годувала, що за рік з пацяти стала велика льоха.

«Тепер я піду на ярмарок, як порядний ґазда», — тішився Дументій.

Нарешті настав довгожданий день.

— Дивись, аби тебе не обдурили! Рахуй гроші помалу, — наказувала жінка, виряджаючи Дументія на ярмарок.

— Не бійся, жінко. Най бояться ті, що будуть купувати, аби я їх не обдурив! — відповів згорда чоловік.

А про Дументієву льоху наперед дізналися три купці-шахраї. Вони уже порадилися, як ошукати Дументія, й чекали з нетерпінням, аби вивів льоху із села.

Купці-шахраї стояли при дорозі один від одного далеко.

Коли Дументій підійшов до першого, той запитав:

— Що, вуйку, женете на ярмарок козу?

— Агій на твоє лице! Це не коза, а льоха, дурню!.. — відтяв йому Дументій попри саму шкіру.

Купець-шахрай реготав, аж підскакував. Гуцул погнав свою льоху далі. Підійшов до другого купця-шахрая. Той гукнув на всю горлянку:

— Дай Боже щастя, вуйку!

— Дякую вам.

— Продавати женете козу? Скільки правите за неї? — спитав і не кліпнув.

— Тисячу лей! — кинув Дументій спересердя, аби тому