Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі - Автор невідомий - Народні казки

— Рятуйте, хто в Бога вірує!

А крамар їхав через греблю, почув та й каже:

— Піду обрятую сердешного чоловіка.

От прийшов, розв'язав той мішок, а Іван виліз, та мерщій туди крамаря, та й зав'язав, а сам сів на повозку та й поїхав.

Прийшли туди бурлаки, прив'язали гарненько той камінь до мішка та й пустили на дно.

— Отепер же то одплатили ми тобі, Іване, за все. Гуляй собі на дні та не дури людей!

От ідуть собі додому і зустрічають Івана. Вони й руки опустили. А Іван їм дякує:

— Спасибі вам, добрі люди, що ви мене укинули у воду; там добра, що хто його й зна скільки… і повозки стоять, так я набрав собі повну повозку та й виїхав відтіль.

– Іване, повпихай і нас туди!

— Е, не хочу, дайте сто карбованців, то повпихаю!

— Ну, на, тільки повпихай; наберемо і ми собі добра!

Повпихав Іван бурлаків, тільки бульби здіймаються. Засміявсь наш Іван, та сів на свою повозку, та й поїхав собі.

Про Калинку й доброго Івонця

Колись жили на світі чоловік та й жінка. У них була дуже файна донечка, що звалася Калинкою. Ненько й мамка любили її. Але мати заслабла і вмерла, а батько невдовзі привів у хату мачуху, яка дуже не злюбила дівчинку. Била її, їсти не давала, хотіла, аби падчерка ходила у чорній, як земля, сорочині.

Одної неділі зібралися старі на весілля. А мачуха сказала Калинці:

— Дивись, дівко, аби ти нічого нікому не давала, бо я тобі руки відрубаю!

— Не бійтеся, нічого не дам, — відповіла дівчина.

Поприбирала в хаті й сіла вишивати. А до хати увійшов якийсь дід із торбою. Він почав просити:

— Дай мені муки, бо я дуже бідний, не маю що їсти.

Калинка пожаліла бідняка. Побігла до комори й насипала півторби муки. Жебрак подякував і вийшов. Та за порогом зробив дірку в торбі, а борошно почало сипатися на землю і сипалось аж до тої хати, де батько і мачуха гуляли на весіллі. Коли вони набулися, зібралися додому. Вийшли надвір, і мачуха одразу помітила слід від муки:

— Гей, хто б міг отак розсипати муку на дорозі? Вони йшли помалу, і той слід привів їх до самого дому. Мачуха влетіла, як вихор, до хати і крикнула на дівчину:

— Що я тобі казала?

А Калинка не вміла дурити і зізналася:

— Приходив якийсь дід, я його пожаліла й насипала у торбу муки.

Мачуха довго не думала, схопила сокиру і відтяла Калинці руки.

— Тепер іди, куди очі дивляться, аби-м тебе більше тут не виділа!

І Калинка пішла. Блукала полями й лісами, заходила в села і скаржилася на свою сумну долю. Була дуже голодна, бо не мала чим і якусь крихтинку до рота піднести; блукала і невмивана, бо не мала чим зачерпнути води…

Одної ночі вона зайшла в сад маючого ґазди і пообгризала нижчі яблука. Господар вийшов, подивився і чухає потилицю:

— Ов, це зле! Ба хто мені таку шкоду робить?

Вернувся до хати і сказав синам:

— Ось, леґені, якась біда заходить у сад і обгризає яблука. Ану, най хтось зловить!

Коли стемніло, старший син пішов вартувати. Походив попід яблуні, й потягло його на сон. Ліг собі на сіні, а вранці устав і пішов до хати. Ґазда вийшов, дивиться на яблуні.

— Ей, та сеї ночі наробили ще більшої шкоди. Відай, на тебе, сину, хтось ману пустив.

Увечері сторожити сад пішов середущий. Ходив, скільки ходив, попід яблуні та й захотів спати. Ліг на сіно й солодко заснув. Уранці ґазда подивився і розсердився ще більше:

— Ото лайдачина! Відай, хропів там на весь сад, а якийсь дідько зовсім пообгризав яблука.

Найменший син Івонцьо почув те і каже:

— Може, мені вдасться зловити шкідника.

Хлопець пішов у сад. Сів собі під яблуню й чекає.

Минула година, друга, третя… Раптом хвіртка скрипнула, і в сад увійшла дівчина. Така файна, як зірка на небі! Підійшла до яблуні та й дивиться вгору, де би було яблуко. Івонцьо несподівано вискочив із-за стовбура і схопив її.

— Це ти нам шкоду робиш?

— Пусти мене, леґеню. Не видиш — я без рук. Як не буду гризти, то вмру з голоду.

— А де твої руки?

— Мачуха відрубала.

— За що?

— За те, що-м дала муки бідному чоловікові.

Вони сіли під яблуню і розговорилися. Просиділи до самого ранку. Коли сонце зійшло, Івонцьо сказав:

— Слухай сюди, Калинко. Будь моєю жінкою.

Дівчина відповіла:

— А твої ненько й мамка не виженуть мене?

— За що?

— За те, що я не можу робити.

— Не журися, люба…

Івонцьо взяв Калинку, повів її в хату.

— Ця дівчина, — сказав своїм родичам, — буде моєю жінкою.

Батько здивувався, а мати сплеснула в долоні:

— Як же вона може бути жінкою, коли не має рук? Ні обіду не зварить, ні сорочину не випере, ані дитину не побавить.

— Доста, мамо, моїх рук. Адіть, які моцні. Буду робити і за неї…

Івонцьо так насівся, що родичі мусили зробити весілля.

А Калинка скоро народила двох хлопчиків-близнюків із золотими чупринами. Івонцьо дуже тішився своїми синами. Але недовго він радів: цісар на десять років узяв його до війська.

Івонцьо зібрався, поїхав служити, і Калинка лишилася з дітьми. А свекруха тільки те й чекала. Вона поклала їй одного хлопчика на праве плече, а другого на ліве, отворила перед нею двері й крикнула:

— Ану, пакуй із моєї хати, аби я не виділа й не чула про тебе і твоїх дітей.

А що мала робити Калинка? Вона пішла дорогами, по яких люди не ходили, аби не дивувалися. Блукала лісами, полями. Ночувала у корчах і боялася, аби звірі дітей не роздерли. Одного дня змучилася так, що не чула своїх ніг. Та й схотіла пити. Підійшла до кринички… А тільки нахилилася, як одна дитина впала з плеча у воду. Калинка, не стямившись, торгнулася за нею, та — плюск — упала у криницю і друга дитина. Мати закричала, що аж темно стало. І так ревно тяглася до своїх дітей, що у неї виросли обидві руки. Нараз витягла дітей і дуже раділа, що не втопилися. Притиснула малих до грудей і понесла далі. Зайшла в темний ліс. А у тому лісі була стара-престара хатинка. Жінка увійшла, поклонилася:

— Добридень… Хто тут є живим?

— Та, ади, я доживаю віку, — почулося з печі.

А там лежав старий чоловік, увесь покритий