Що таке українська література - Леонід Володимирович Ушкалов

прекрасних жінок, але ця дівчина зі Сумської здалася йому просто неймовірною. Словом, Льонька Чернов закохався без пам’яті. Та от біда: на ту пору він був уже одружений. І тоді наш «Кобзар на мотоциклі» знайшов десь фото Пігулович, на якому вона була гола-голісінька та ще й у неабияк спокусливій позі, й почепив його над своїм робочим столом у будинку «Слово». А щоби ніхто не бачив його пасії, поет прикріпив зверху зроблений на тонкому папері фотопортрет Зигмунда Фройда. З відчиненого вікна повівав легенький вітрець, портретик доктора Фройда раз по раз злітав догори, і тоді закоханий «Кобзар на мотоциклі» бачив свою любов такою, якою і хотів її бачити. Ось вона — справжня Муза. Якби іронічний Фройд довідався про свій грайливий портрет у ролі фігового листка чи то пак superego, він би, мабуть, не те що плакав, як в Ірени Карпи, а помер би від сміху.

Та хіба тільки Чернов утрачав голову від жінок на Сумській! Аж ніяк. Кажуть, що ніжний і трепетний лірик Володимир Сосюра, поки проходив Сумською знизу вгору, встигав разів із десять закохатися. Не знаю, що він собі думав про цих кралечок. Та нехай навіть те, що й епатажний Володимир Маяковський: «Один станок — просто станок, / Много станков — мастерская. / Одна б… — просто б… / Много б… — Сумская», — вони все одно чарівні та прекрасні…

Мій син Сашко — поет, прозаїк, драматург, перекладач, публіцист, кандидат філології та неабиякий бешкетник — так само, як і Хвильовий, безумно любить дощ. Але того дня світило ясне сонечко. Він його теж любить. Аякже! «Санечка-сонечко», як кажуть про нього юні поетки. Сашко стояв із одним своїм знайомим австрійцем на початку Сумської. Курили, сміялися, розмовляли про щось. Аж раптом — мчать на шаленій швидкості міліцейські машини, розганяючи сиренами і мертвих, і живих, і ненароджених, за ними — кавалькада розкішних авто, потому знову міліцейські машини, а насамкінець — карета швидкої допомоги та величезна, мов гарба, пожежка — така собі «червона фіра». Від несподіванки й подиву австрієць ледь цигарку не ковтнув. «Was ist das?» — ошелешено спитав він. «Herr President…» — відповів Сашко. Гість не повірив власним вухам. А коли нарешті повірив, сказав: «Наші політики їздять тихо-тихо й бічними вулицями, щоби людям не заважати».

Після того пройшли, як завше бурхливі, вибори, змінилася влада, та не змінилися її звичаї й обичаї. Якраз у той день, коли підписували Харківські угоди, нам із дружиною треба було забігти до видавництва. Повертаємося назад — Сумська порожня, обабіч вулиці через кожні п’ять метрів стовбичать міліціонери, а самою вулицею з інтервалом секунд сорок на шаленій швидкості пролітають люксусові авто. І в цей час трохи вище від міської опери довговолосе хлоп’я в навушниках, котрому вся ця катавасія була глибоко по цимбалах, спробувало перейти на «зебрі» через вулицю, та молодий лейтенантик узяв його за плече і скрушно-повчально мовив: «Ну, куди ти, дурачок!.. Задавлять і не помітять!»

І тоді я згадав назву книжки Льоньки Чернова «Людина з іншої планети». Справді, їздити моєю рідною Сумською отак можуть хіба що люди з іншої планети. То не їхня вулиця — вони її бояться. Мабуть, іще трохи, думав я, — і вони боятимуться не лише Сумської, а і власної тіні, якщо вона в них, звісно, є. А я Сумську люблю. Тому ходжу нею як нормальна людина, так, як ходили колись Бажан, Маяковський, Чернов, Хвильовий, Шпол, Сосюра… Як ходять нею мій Сашко, його друзі й тисячі-тисячі інших харків’ян. Це — наша вулиця. Це — наше місто. Це про нас співав колись Булат Окуджава:

О Харьков, Харьков, твои улицы,

они ясны и без огня.

Пусть пешеходы твои — умницы —

поучат мудрости меня.

И пусть, отвергнув все нелепости,

ты сам заговоришь во мне…

Твои полночные троллейбусы

плывут и тают в тишине.

Урок 5

ЛІТЕРАТУРА ТА ПОЛІТИКА

Звідки беруться вірші

Десь років за три до того, як я народився, тобто вже досить давно, засновник «нової онтології» Ніколай Гартманн у своїй «Естетиці» писав: «Розсудливій людині здається ясним і незаперечним те, що мистецтво, яке відкидає життя і його потреби та суперечить йому, втрачає ґрунт під ногами й зависає в повітрі. Питання тільки в тому, як саме воно має бути пов’язане з життям…» Я теж так гадаю, хоча я завжди обстоював і обстоюватиму думку про те, що поезія — «річ у собі», що вона існує сама по собі, незалежно від потреб буденного життя, а надто — від політики. Це моя, нехай навіть перебільшена, реакція на одвічну «інструментальність» української літератури, на її перебування в ролі чиєїсь служниці, реакція на нашу вроджену глухоту до таких простих речей, як «наука для науки» (аристотелівське «знання заради знання»), «мистецтво для мистецтва» тощо.

Справді, що таке наша література, починаючи від часів Хрещення та ледь не до самісінького кінця XVIII століття? Наймичка богослов’я, чи то пак, ancilla theologiae. А що таке наша література XIX століття? Наймичка ідеології. Лише на зламі ХІХ—XX століть Микола Вороний чи не