Що таке українська література - Леонід Володимирович Ушкалов
А ось зовсім інша історія. Якби на початку XX століття спитали в якого читача, хто найпопулярніший сучасний український автор, відповідь була б одна: звісно, Винниченко. Недаремно в 1909 році Коцюбинський писав: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка». Та хіба тільки «у нас»? Винниченко поруч із Горьким і Купріним належав до трійки найпопулярніших авторів Російської імперії, його п’єси з успіхом ішли на сценах Берліна, Дрездена, Ляйпцига, Мілана, Москви, Парижа, Петербурга, а в 1922 році німці навіть екранізували «Чорну Пантеру» («Die schwarze Pantherin»). Тим часом сьогоднішній читач асоціює українську літературу початку минулого століття з Франком, Лесею Українкою чи тим-таки Коцюбинським, а от Винниченко опиняється десь далеко-далеко на маргінесах — десятиліття замовчування та цькування цього надзвичайно талановитого письменника й у Радянській Україні, й на еміграції далися взнаки.
Крім того, історія літератури як історія читача допомогла би нам позбутися багатьох міфів. Тоді би ми знали, наприклад, те, що «Народні оповідання» Марка Вовчка далеко не такі «народні», як ми звикли думати. Ще в середині 1880-их років Іван Манжура писав Миколі Сумцову: «Народні оповідання» Марка Вовчка «наводять на справжній народ при читанні ледве не сон». Те саме зазначав уже в 1907 році й Борис Грінченко у своїй книжці «Перед широким світом». А ще Грінченко каже, що селяни на дух не сприймали «Енеїди» Котляревського: вони «її просто не розуміли, а грубі, карикатурні, а часом і сороміцькі вислови в ній відпихали від себе читача-селянина». «Се через те, — гадає Грінченко, — що селянський читач хоче знайти в книзі щось гарне, краще, ніж бачить коло себе: лайки, — каже він, — й без того багато чуєш, — нащо ж її ще й у книзі читати?» Та навіть у Шевченка простий читач сприймав далеко не все. Приміром, любовні сцени в «Гайдамаках» змушували молодь червоніти, а у старших викликали осуд. Зрештою, ми би знали й те, що аж ніяк не всі наші класики прагнули стати «народними». Згадаймо хоча би Якова Щоголева, який казав: «Видавати на бібулі, як дурацька «Енеїда» або не менше дурацькі байки Глібова, що з його галичани зробили генерала від поезії, і сунути цю книжку книгоноші в скриньку поруч з «Бовою» та «Єрусланом», — я на те не згоджуся». Ну, що ж! Може, і так. Читач завжди правий.
Урок 4
ІНОПЛАНЕТЯНИ
Балада про вулицю Сумську
Мій рідний Харків не можна уявити без Сумської. На перший погляд — вулиця як вулиця, та є в ній своя особлива принада. Недаремно ж писав колись рвійний панфутурист-екструктор Нік Бажан Аркадієві Любченку: «Я вже встиг так занудьгувати за Харковом, що мені й вночі сниться, ніби я по Сумській ходжу. От іще де сіро-зелена нудьга, так це на цьому хуторці, що Києвом зветься». А ось «Вступна новела» романтика Миколи Хвильового. Її автор разом зі своїм добрим приятелем Юліаном Шполом іде Сумською під справжньою тропічною зливою — розкішною, теплою, запашною: «…Юліан Шпол, автор комедії «Катіна любов, або Будівельна пропаганда», мовчки ступає за мною. Весь він як мокре курча, і — дивно — з його капелюша тече чомусь синя вода. Драстуй, Юліане Шпол! Драстуй, запашне життя! Тисну вам руку».
Сумська — то взагалі вулиця поетів і митців. Пройдіть сотню метрів від її початку — і перед вами пам’ятник Гоголю. Гоголь поглядає на Сумську, а за його плечима — майдан Поезії. Чи є ще де на світі майдан Поезії? Не знаю. Щоправда, останнім часом поезії на майдані трохи поменшало. Уже немає ні крамниці «Поезія», куди я заходив три десятки років поспіль, ані кав’ярні, яку ми називали «Грецька зала», з її духмяною кавою, тістечками, гіркуватим сигаретним димом і нашими нескінченними балачками про все прекрасне, що є в житті й у мистецтві… А що ж бачить Гоголь на Сумській? Нічого такого, що би змусило його меланхолійно зітхнути: «Скучно жить на этом свете, господа!» Яке там «скучно», коли прямо перед твоїми очима — ошатний будинок у стилі французького неоренесансу! Легендарний «Березіль». Пам’ятаєте вірші «Кобзаря на мотоциклі» Леоніда (Льоньки!) Чернова, де він оспівує романтику Харкова, а власне — вулиці Сумської? «В Харкові, / біля держдрами / після десятої / ночі /з жовтим квитком у кишені бродить / романтика міста. / Вітер / — з дощем під очима — / десь над держбанком лютує, / рве / крижаними зубами / мокрий зів’ялий плакат. / У «Березолі» — «Мікадо»…» «Мікадо»… Яким теплом віє від самої назви цієї славетної савойської опери Вільяма Гілберта й Артура Саллівана! Сьогодні у «Березолі» її не ставлять, але, коли прямуєш сюди на спектакль (особливо на малу чи на експериментальну сцену), здається, що ось-ось вийде з-за рогу Лесь Курбас у своєму темному шкіряному плащі та широкополому капелюсі…
Ще сотня метрів угору Сумською — і перед вами будинок міської опери, а відразу за ним — затишний сад Шевченка. Ще трішки вгору — і вас, обличчям до Сумської, стріне вже сам Великий Кобзар (без мотоцикла, ясна річ). Якщо вірити Сергієві Жадану, то одного разу він узяв та й утік зі свого височенного постаменту. Ішов неспішно Сумською, насолоджувався життям слобожанського мегаполіса. От тільки дівчата на Сумській йому не сподобалися: «Дівчата пахощами вкриті / Прохали в нього закурити / Їм одвічав не вельми чемно / Тарас Григорович Шевченко». Мабуть, ті дівчата просто заважали поетові подумки складати вірші. Бо як же можна бути нечемним із жінками на Сумській, коли вони такі прекрасні! Може, десь саме тут, а може, просто на сцені «Березоля» Льонька Чернов і побачив юну Курбасову вихованку, божественну Зіну Пігулович. Авторові «Профспілки божевільних», «Пригод професора Вільяма Вокса на острові Ципанго» й інших чудових творів за своє життя доводилося бувати у багатьох містах: і в Петербурзі, й у Владивостоці, й у Коломбо, й у Бомбеї, й у Стамбулі, й в Одесі, а в них, певна річ, він стрічав чимало
