Що таке українська література - Леонід Володимирович Ушкалов
Хвильовий нікуди й ні до кого не ходив. Навіть не телефонував нікому. Щоправда, повернувшись додому з квартири Шпола, він хотів зателефонувати Карлсонові, та дружина, Юлія Уманцева, порадила цього не робити. Він кивнув на знак згоди. А вранці наступного дня написав дві короткі прощальні записки. Об 11-ій годині покликав до себе Куліша та Досвітнього. Вони погомоніли про арешт Шпола і про те, що його робити далі. Гості вже хотіли йти додому, коли Хвильовий вийшов до сусідньої кімнати. За мить пролунав глухий постріл…
Дивне почуття охоплює мене щоразу, коли я дивлюся на цей будинок. І слова, які зринають тоді в голові, усі починаються з «не»: немислиме, нездійснене, ненаписане, незворотне… Якась бентежна щемка апофатика — так, ніби стоїш на краю безодні й намагаєшся боронитися словом від порожнечі. А може, нічого дивного тут і нема. Писав же Жадан:
просто існує такий різновид споруд
в яких ця остання межа особливо похмура
де надто неглибоко пекло і русла підземних руд
де час виступає ніби вугілля крізь ґрунт
де починається смерть і кінчається література
Урок 7
ЛІТЕРАТУРА NON FICTION
Продовження спогадів Юрія Шевельова
Про легенду харківської філології Юрія Володимировича Шевельова я почув іще студентом-першокурсником 1977 року, коли його ім’я в Україні було суворо заборонено. Федір Пилипович Медведєв, який читав нам «вступ до спеціальності», одного разу на лекції сказав: «Академік Булаховський мав трьох видатних учнів: перший — Іван Костьович Білодід, другий — я…» Професор на мить замовк, якось дивно посміхнувся і, дивлячись у вікно, додав: «І ще один…» Отой загадковий «ще один» і був Шевельов. Ясна річ, тоді я і гадки не мав, про кого йдеться. Між іншим, цю лекцію я слухав у приміщенні, яке Шевельов знав як свої п’ять пальців, — у старому будинку в центрі Харкова на маленькій і затишній вулиці Гоголя, якраз навпроти католицького костьолу Успіння Пресвятої Діви Марії. За мого студентства там був філологічний факультет Харківського університету, а за дитинства Шевельова — Третя казенна гімназія, де він навчався. Словом, із 1977-го до 1982-го року я щодня ходив тими самими коридорами, якими Шевельов щодня ходив із 1917-го до 1920-го.
Відтоді спливло чимало часу. Десь на початку травня 1995-го Юрій Володимирович надіслав мені з Нью-Йорка книгу «Hryhorij Savyč Skovoroda. An Anthology of Critical Articles», де було надруковано його статтю про мову та стиль Сковороди. На титульному аркуші він написав: «Л. В. Ушкалову з пошаною Ю. Шевельов. 22. 3. 95». Цей дарунок був мені особливо приємний, бо до того ми знали один одного тільки за публікаціями. Мабуть, Шевельову найбільше подобалася моя книжка про філософію Сковороди. Принаймні в серпні-вересні 1994-го він писав Олексі Ізарському: «А бувають усе-таки добрі речі з Хохландії. От книжечка Ушкалова про Сковороду. Їй-бо добре!.. Я робив висновки з мови й стилю, він з філософії, а виходить майже на те саме».
А трохи згодом, наприкінці серпня 1996-го, ми вперше — і востаннє — зустрілися. То було в Харкові під час роботи Третього міжнародного конгресу україністів. Тоді Шевельов прийшов на секцію «Українське бароко», чи, як він сам сказав, «на Ушкалова». Доповіді, сяке-таке обговорення — і люди рушили на обідню перерву. У порожній аудиторії лишилися я та Шевельов. Отут ми, нарешті, й потисли один одному руки. А потому була розмова — може, півгодини, може, трохи довше. Ми говорили про бароко, про Сковороду, про розбишак-ушкалів… Шевельов нахвалював мої книжки, хоча якоїсь миті хитро примружився і сказав: «А то добре, що ми працюємо в різних ділянках». «Чого це?» — питаю. «Так не будемо щипати один одного! — засміявся метр. — Для мене література — забавка». Тоді я грішним ділом сприйняв останню фразу як іще один комплімент, тобто як варіацію на сковородинську тему «життя-діатриба» чи щось таке, тому й собі задоволено посміхнувся. І дарма. Посміхатися слід було хіба що іронічно, бо у своїх спогадах «Я — мене — мені…», які побачили світ у 2001 році, Шевельов надто чітко пояснив, що він мав на думці під отією «забавкою»: «Літературознавство, як я його бачу, — дисципліна для юнаків, мовознавство — для зрілих мужів. То інша річ, що дехто ніколи не переходить за межі юнацтва». От тобі й на! От тобі й «життя-діатриба»! Утім, із другого боку, літературознавство в ролі молодильного яблучка — теж непогано. Хочеш бути «вічно молодим»? Ставай істориком літератури!
Принаймні коли я читаю шевельовські спогади про Харків 1920—1930-их років, враження «вічної молодості» мене не покидає. Ті самі вулиці, майдани, театри, пам’ятники, сквери, університет… «Я виріс у цьому місті, — каже Шевельов, — я був його частиною, і воно було частиною мене…» І, хоча я виріс не в Харкові, це місто є частиною мене, бо я живу тут довше за Шевельова — тридцять п’ять років. Та річ, зрозуміло, не тільки в цьому. Річ іще й у тому, що люди, про котрих згадує Юрій Володимирович, були й у моєму житті — тільки на півстоліття пізніше.
Ось, скажімо, однокурсник Шевельова — Василь Олексійович Повх. Він, пише Юрій Володимирович, дебютував як літературний критик десь близько 1933-го. Видатним літератором Повх не став, але на зламі 1950—1960-их
