Записки в узголів’ї - Сей Сенагон

Танок птахів.[133]

У танці «Голова коня» в танцівника волосся сплутане, очі страшні, однак музика дуже красива.

У танку «На зігнутих колінах» два танцюристи б’ються колінами об підлогу.

Танок «Кома» – корейський спис – теж дуже цікавий.

Біва. На ній можна зіграти: «Аромат вітерцю», «Жовтий дзвін», останню частину мелодії «Живі аромати», а також «Спів солов’я».

На цитрі – соно кото – можна зіграти «Лотос першого міністра».

Який чудовий звук флейти, коли він чується десь вдалині, а потім починає потроху наближатися! Або ж навпаки, коли цей звук потроху починає віддалятися.

Флейта дуже зручна в дорозі. Чи їде її володар в екіпажі або на коні, чи йде пішки, вона завжди з ним.

А як приємно, прокинувшись, помітити в себе біля подушки флейту, нехай вона й беззвучна в той момент. Це коханий забув її на світанку, коли йшов. Незабаром він посилає за нею слугу. Ти віддаєш флейту, перед цим загорнувши її ніжно в папір, таке відчуття, що відсилаєш листа.

Прекрасно чути, сидячи в екіпажі світлої місячної ночі, звуки флейти шьо. Щоправда, вона доволі громіздка і на ній важко грати. А яку гримасу робить артист, який грає на ній. Хоча він дуже смішно надуває щоки, навіть коли грає на звичайній флейті.

Бамбукова флейта хічірікі – втомлює. Вона так верещить, ніби коник восени.

Не зовсім-то й приємно, коли грають на ній поблизу, особливо коли грають не дуже вміло.

Пам’ятаю, що в день святкування Камо, ще до того, як з’явилися танцівники, флейти почали грати десь позаду помосту. З якою насолодою я це слухала.

Раптом стали грати бамбукові сопілки; вони грали все гучніше й гучніше. Тут дами, у яких були найкрасивіші зачіски, стали відчувати, що їх волосся піднімається все вище й вище.

Але, нарешті, всі інструменти з’єдналися в гармонійну симфонію, і танцівники вийшли на сцену.

Святкування Камо. Імператорський кортеж. Урочисте повернення на другий день. Паломництво канцлера напередодні свята Камо.

Одного разу, у день святкування Камо, день видався похмурий. Сніг рідкими пластівцями падав на шапки танцюристів.

Навіть неможливо виразити це словами!

Чорні, розмальовані білим мечі особливо виділялися. Застібки безрукавок сяяли так, нібито їх тільки-но відполірували.

Хоча б ще трохи подивитися на це дійство танцюристів. Але ж ні. За ними з’явились імператорські посли. Мабуть, вони були набрані з провінційних губернаторів. Якісь сошки, не більше того. Але навіть вони виглядали доволі приємно, коли квіти гліцинії, що були прикріплені до їх шапок, закривали їм обличчя.

Ми довго проводжали зором танцюристів, а потім з’явилися співаки й музики в одежах кольору верби, на шапках – жовті керії.

Люди низького рангу, зовсім нічим не примітні, все ж таки зачарували мене, коли заспівали:

Що ж може зрівнятися з імператорським кортежем? Коли я бачу, як імператор велично їде у своєму дорогоцінному паланкіні, то забуваю, що повсякдень бачу його перед очима. Мене пронизує священний трепет. У цей момент слуги, що супроводжують його, на яких би я ніколи й не глянула, навіть вони стають красивішими. А які ж гарні гвардійські начальники середнього та вищого звання, коли вони тримають шнури імператорського паланкіна. Ще чарівніші – тайшьо – у ролі командирів гвардією. Але кращі за всіх сановники воєнного відомства, які несуть на своїх плечах паланкін імператора.

Урочистості в п’ятий день травня були, як на мене, найпрекраснішими з усіх. Але як прикро, що деякі звичаї вже зникли в наш час. Дещо можна уявити, коли чуєш розмови старих людей про минуле, але як же все було насправді?

У цей час прикрашали аїром дахи будинків. Гарний звичай, який і до сьогоднішніх днів зберігся. А як виглядав палац у минулому? Раніше галереї були повністю заслані аїром, у всіх людей аїр був на шапках.

Найпрекрасніші дами роздавали аїр і цілющі кульки – кусудама, а придворні кланялися на знак подяки і прив’язували кусудама до поясів.

Мабуть, це був цікавий звичай. Цікавий і кумедний.

На зворотному шляху перед паланкіном імператора скороходи виконували танок Лева й танок Корейського собаки.

Скільки в цьому чарівності! Ну що може бути кращим за свято п’ятого травня? Ніщо, навіть крик зозулі, що пролітає, не можна з ним порівняти.

Урочиста хода – це прекрасне видовище, та все ж мені чогось не вистачає: немає екіпажа з молодими аристократами – законодавцями моди. Коли погонич веде такий екіпаж, коли він ніби розштовхує всі інші екіпажі, то серце в мене дуже сильно б’ється від хвилювання.

Також дуже гарне видовище, коли після святкування Камо верховна жриця повертається додому. Напередодні, у день святкування, усе пройшло чудово.

На просторому проспекті Ічіджьо палко сяяло сонце, його проміння пробивалося крізь плетені штори екіпажа і сліпило очі. Ми прикривалися віялом, пересаджувалися з місця на місце. Як же важко було пережити цей час!

Проте сьогодні ми поквапились і виїхали якомога раніше. Біля храмів Урін’ін та Чісокуін стояли екіпажі. Гілки мальви, якими вони були вчора прикрашені, вже помітно зів’яли. Сонце вже зайшло, небо було в тумані. Всю ніч я не могла заснути, усе чекала, коли ж буде чути голос зозулі. А саме в цій місцевості співало багато зозуль. Я слухала із задоволенням їх спів, аж коли до їх хору приєднався хриплий голос старого солов’я, здавалося, ніби він хотів наслідувати голос зозулі. Це неможливо описати словами, було і цікаво, і неприємно слухати водночас.

Ми з нетерпінням чекали початку ходи. І ось на дорозі, що вела від головного святилища, в одежах червоного кольору з’явилася купа слуг, що несли паланкін.

– Ну що там? Чи скоро почнеться хода? – запитали ми.

– Почекайте! Ми самі не знаємо! – відповіли вони і понесли далі порожні паланкіни. В одному з них сиділа верховна жриця Камо. Я вже тремтіла лише від цієї думки.

«Але ж як таке мужло могло до неї навіть наблизитися?» – з жахом подумала я.

Нас налякали, мовляв, ще дуже довго доведеться чекати, але хода розпочалася скоро. Спочатку стало видно червоні віяла, потім з’явились і самі служителі імператорського палацу в жовто-зеленому одязі.