Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм - Єва Томпсон

Зміцнення в уяві читача міфології російської державності не було б таким повним без встановлення вертикальної етнії, тобто звичок і традицій нижчих класів. Селяни грають другорядну роль у «Війні і мирі», вони здебільшого безликі та неотесані, як, наприклад, у сцені в Богучарові. Однак Платон Каратаев зовсім інший. Він відрізняється також і від селян у «Записках мисливця», і зовсім не схожий на стилізовану няню в «Євгенії Онєгіні» Пушкіна. Каратаєв — мудрець, і він має значний вплив на духовний розвиток П’єра. Його роль у романі полягає в тому, щоб показати, що неоспівані герої російського народу походять із найнижчих верств суспільства. Каратаєв добровільно записується до війська, щоб порятувати родину свого брата. Він ділиться з П’єром скромним пайком. За умов, коли постійно загрожує небезпека, він виявляє своє духовне багатство. Каратаєв помічає безпорадність і самотність П’єра у полоні. Від нього пахне потом, і він вживає онучі замість шкарпеток.

Такі реалістичні мазки приховують той факт, що така тісна дружба між П’єром і Каратаєвим є чимось вкрай малоймовірним. У реальному житті братерські стосунки між графом та селянами, навіть у скрутному становищі, були великою рідкістю. У тюремних умовах, описаних Достоєвським у «Записках з мертвого дому», селяни всією душею ненавидять дворян. Незважаючи на це, Каратаєв непомітно увійшов у роль типового російського селянина, і жодний критичний дискурс навіть не пробував змістити його з цього місця. Понад те, оповідач у Толстого переконує нас, що Каратаєв співчуває П’єрові частково тому, що цей аристократ не був підготовлений до тяжкої подорожі як військовий полонений. У цей спосіб така неправдоподібна пара стала джерелом і підтвердженням міфу про солідарність росіян, незважаючи на класові відмінності.

Ще одне введення вертикальної етнії у «Війні і мирі» пов’язане з Наташею Ростовою — найбільш привабливою ясіночою постаттю у романі. Тут також реальність жорсткого поділу на класи завуальовується, і гору бере міфологія російської національної ідентичності. У реальному житті економічна відсталість Росії призвела до значних відмінностей у рівні життя і, отже, у смаках і культурі різних соціальних верств. Водночас танець графині Наташі Ростової в домі у її «дядечка» належить до найуспішніших літературних декларувань єдності російських людей. Оповідач запитує: «Де, як і коли всмоктала в себе з того російського повітря, яким вона дихала — ця графинечка, вихована еміґранткою-француженкою, цей дух, звідки взяла вона ці Прийоми, що їх pas de chale давно повинні були б витіснити?» 24 Запитання залишається без відповіді, але ми на це не звертаємо уваги — ця сцена, так само, як братання П’єра з Каратаєвим, є переконливою для нас, хоч їй і бракує історичного підтвердження. Кількома розділами раніше описується перший великий бал Наташі, на якому не було жодного російського танцю. Однією з причин, чому Наташа вийшла винятково багатим і цікавим характером, є те, що вона може виступати і як горда аристократка (наприклад, відмовляючи в дружбі княжні Мар’ї), і як проста дівчина, що поринає в сільські розваги. Вона символізує Росію більшою мірою, ніж будь-який інший герой роману — звичайно, міфічну Росію, а не політичну чи соціальну.

Те, що Толстой пропагував таке нове бачення Росії більш усвідомлено, ніж це може видаватися на перший погляд, видно з його ретельно зваженого розподілу історичних фактів і вимислу при зображенні різних дійових осіб і подій. Його визначеним для самого себе завданням було впровадження в картини історії міфологічної пам’яті народу. Це потребувало здатності міняти поведінку дійових осіб таким чином, щоб забезпечити їх злиття в уяві з історією, яку ще пам’ятали. Пригоди героїв «Війни і миру» є не тільки кольоровими мазками на полотні історичних подій, а й продуманими діями, які злегка (а іноді й досить сильно) змінюють історію. Як вказував Ентоні Сміт, впровадження вигаданих характерів у історичний наратив є найефективнішим способом формування національної політичної міфології, яка починає жити власним життям і, зрештою, стає частиною «реальності». Увага Толстого до історичних деталей, його спроможність змальовувати уявних героїв, як П’єр Безухов і Платон Каратаев, і водночас реальні історичні постаті, такі як Наполеон і Кутузов, додало російському культурному дискурсу не знаної раніше глибини. Толстой узгодив життєві історії придуманих ним героїв зі швидкими змінами подій наполеонівських війн і змусив своїх придуманих дійових осіб брати участь в історичних причинно-наслідкових зв’язках. Долі окремих осіб у такий спосіб синхронізовані з детальною «реальною» історією часів Наполеона і водночас представлені діахронно, як такі, що розгортаються у часі і зазнають впливу численних інших подій, які також подаються в часовому розвитку. Таким чином Толстой додав міфологічного виміру до російської історії XIX ст., подібно до того, як Редьярд Кіплінґ додав міфології «доброго» колоніалізму до британських діянь в Індії.

Розгляньмо чудовий приклад такого переплетіння історії і міфології в особі капітана Тушина. Вперше він з’являється під час огляду військ князем Андрієм: босий, розгублений, брудний, низький і непоказний, але вік має «великі, розумні та добрі очі». Ми здогадуємося, що він буде позитивним героєм і відіграватиме роль у війні. І справді, на наступних кількох десятках сторінок розсипано згадки про зовсім випадкові зустрічі і події, які підтверджують, що Тушину відведено роль зразкового солдата і важливе значення у здобутті перемоги в битві. Командири Тушина його не розуміють, але Толстой посилає князя Андрія для порятунку. Коли Тушина сварить його командир, князь Багратіон, за те, що він самовільно покинув артилерію, князь Андрій пояснює, що сталося, і добрий вчинок нагороджується. Тушин стає зразком російського солдата і, більш загально, «маленького росіянина», чия витримка, мудрість, відданість «родине» і здоровий глузд дають Росії змогу вистояти у вирі історії. Тушина представлено в такий спосіб, щоб він здобув нашу симпатію: він скромний і стриманий у захисті власних інтересів, і ми можемо віднести його до тієї ж категорії, що й Акакій Акакійович Башмачкін Гоголя, Макар Дєвушкін Достоєвського та інші літературні герої, котрі належать до нижчого середнього класу, який був гнобленим і представляв стражденну Росію. Однак Тушин, окрім того, — герой, людина, яка захищає і рятує свою «родину»; він заслуговує водночас на захоплення і співчуття. Такі стереотипи пом’якшують для нас образ Росії, посилюють здатність не помічати агресії і виводять на передній план позу смиренності Росії, яка захищає себе.

Варто поглянути також на символічний жест доброчинності і російського патріотизму Наташі під час евакуації Москви. Коли Наташа розпоряджається скинути сімейні пожитки з карет і возів, які вивозять клан Ростових із Москви, вона не тільки вводить себе в історичну подію перемоги, але й сприяє формуванню набору основних міфів російської держави, згідно