Давній порядок і Революція - Алексіс де Токвіль
Навіть більше, в їхніх книжках уже проявляється той революційний та демократичний рух, який нам так добре знайомий; вони ставляться вороже не тільки до тих чи інших привілеїв, а й відмінності самі собою їм ненависні: вони ладні поклонятися рівності навіть у рабстві. Те, що заважає їм у їхніх планах, неодмінно підлягає, на їхню думку, руйнуванню. Угоди викликають у них мало пошани; приватних прав вони не щадять; достеменніше кажучи, в їхньому розумінні, приватних прав взагалі не існує більше, а є тільки громадська користь. До речі, все це люди лагідної й спокійної вдачі, люди розважливі, чесні посадові особи, вмілі адміністратори; але вони захоплені тим духом, який становить особливість їхньої справи.
Минуле є для економістів предметом безмежної зневаги. «Нація протягом цілих століть управляється двома фальшивими принципами: все в ній було зроблено на галай-балай»,— каже Летрон. Виходячи з цієї думки, вони й взялися, до справи. Нема такого закладу, хоч би який він був старий і хоч би як міцно коренився в нашій історії, скасування якого вони й не вимагали, якщо він бодай трохи зв'язував їх і порушував симетрію їхніх планів. Один з них пропонував ураз знищити всі стародавні територіальні підрозділи й змінити всі назви провінцій за сорок років до того, як Установчі збори здійснили це.
Економісти вже думали про всі соціальні й адміністративні реформи, що їх згодом провела Революція, тимчасом як думка про вільні інституції ще не почала пробиватися в їхній свідомості, щоправда, вони вельми співчутливо ставляться до вільного обміну життєвими припасами, до потурання чи до перепусток у торгівлі та промисловості; але про вольності політичні у власному сенсі вони зовсім не думають, і навіть, коли ці останні випадково постають у їхній уяві, вони попервах відштовхують їх. Більшість економістів починають з дуже ворожого ставлення до дорадчих зборів, до місцевих та підлеглих владі й взагалі до всіх противаг, установлених за різних часів у вільних народів для врівноваження центральної влада. «Система противаг в уряді,— каже Кене,— є фатальною ідеєю».— «Міркування, на підставі яких винайшли систему противаг, химерні»,— твердить один з друзів Кене.
Єдина гарантія, придумана ними проти надуживань владою, є народна освіта; бо, як каже той самий Кене, «деспотизм немислимий, якщо нація освічена».— «Вражені тими злигоднями, до яких ведуть надуживання урядової влади,— каже інший його послідовник.— Люди придумали безліч зовсім марних засобів і залишили без уваги єдиний діловий засіб, а саме — загальне й постійне публічне викладання справедливості по суті та природного порядку». Ось такими літературними нісенітницями вони гадають замінити політичні гарантії.
Летрон, гірко оплакуючи ту занедбаність, у якій уряд залишає села, змальовує їх нам позбавленими шляхів, промисловості, знань, але йому й на гадку не спадає, що все могло би влаштуватися куди ліпше, якби їм надали змогу самим турбуватися про свої справи.
Навіть Тюрґо, якого велич душі й рідкісні якості генія примушують вирізнити з маси економістів, трохи дужче за неї бажає політичних вольностей або ж принаймні прагнення їх з'являється в нього пізно, вже під впливом громадського настрою. Для нього, як і для більшості економістів, перша політична гарантія — це певне виховання, яке дає народові держава за певними правилами й у певному дусі. До такого інтелектуального лікування або, як висловлюється один з його сучасників, механізму виховання, узгодженого з принципами, він відчуває безмежну довіру. «Наважуюсь Вам відповісти, Ваша Величносте,— каже він у одній цидулці, в якій пропонує королю такий план: — що через десять років Ваша нація стане невпізнанною, і за своєю освіченістю, добрими звичаями, освітнім поривом до служби Вам та вітчизні стоятиме набагато вище за всі інші народи. Діти, яким нині десять років, стануть тоді людьми, готовими служити державі, пристрасно відданими своїй країні, покірними владі не зі страху, а внаслідок розуміння, швидкими на допомогу своїм співгромадянам, які звикли визнавати й поважати справедливість».
За тих часів політична свобода у Франції давно вже була знищена, давно вже були зовсім майже забуті її необхідні умови та наслідки. Більше того, спотворені уламки, які ще залишилися від неї, та інституції, призначені буцімто для її заміни, робили її підозрілою й часто давали привід до упередженого ставлення до неї. Більша частина тих політичних зборів, які ще існували, зберегла разом із постарілими формами середньовічний дух і гальмувала суспільний поступ, замість того, щоб сприяти йому; парламенти, які мали відігравати роль політичних корпорацій, не могли перешкоджати тому лихові, яке творив уряд, і нерідко заважали йому в його добрих починаннях.
Економістам здавалося неможливим здійснити за допомогою цих старезних знарядь переворот, який вимальовувався в їхній уяві; думка — довірити виконання своїх планів нації, яка сама стала б собі господинею,— навіть прямо не подобалася їм: як, справді, примусити цілий народ виробити таку велику й так тісно пов'язану у своїх частинах систему реформ і спонукати дотримуватися її? Їм здавалося легше і зручніше скористатися для своєї мети самою королівською адміністрацією.
Цей новий різновид влади не брав свого початку від середньовічних інституцій; на ньому не було ні найменших їхніх відбитків, серед помилок адміністрації економісти відкривають навіть деякі добрі схильності. В неї, як і в них, є природний нахил до рівності станів та до одноманітності норм. Так само, як і вони, вона відчуває глибоку ненависть до всіх видів старої влади, що виникли з феодалізму або тяжіють до аристократії. В решті Європи даремно було б шукати такого добротного, великого й сильного урядового механізму; існування такого уряду в нас здається їм вкрай щасливою випадковістю, яку вони назвали б присудом долі, якби тоді було в моді, як нині, з будь-якого приводу звертатися по допомогу Провидіння. «Франція,— говорить Летрон,— перебуває в незрівнянно ліпшому становищі, ніж Англія; тому що тут можна вмить здійснити реформи, які змінюють становище в країні, тимчасом як у англійців такі реформи завше можуть бути загальмованими партіями».
Отже, треба було не знищити цю абсолютну владу, а повернути її на шлях істини. «Потрібно, щоб державна влада керувала згідно із законами природного порядку,— зазначає Мерсьє де Ларів'єр,— а якщо це так, то вона має бути всесильною».— «Нехай державна влада зрозуміє як слід свій обов'язок,— каже інший,— і тоді надайте їй свободу». Від Кене й до абата Бодо всі вони налаштовані так само.
Економісти не тільки розраховують на королівську адміністрацію в справі перетворення сучасного
