Діалоги - Луцій Анней Сенека
А й справді, хіба то важко повернутися туди, звідки прийшов? Погано живе, хто не вміє добре померти. Потрібно передусім знизити ціну свого існування і вважати, що й життя — не що інше як служба. Серед гладіаторів, сказав Ціцерон, нікчемами вважаємо тих, хто тремтить над своїм життям; наші улюбленці — ті, на чиїх обличчях читаємо зневагу до смерті. Не інакше, маєш знати, й щодо нас; іноді причиною смерті стає страх перед смертю. Доля забаву собі з нас робить: «Навіщо б то, — каже, — я берегла тобі життя, тремтлива, боязка істото? Не вмієш підставляти горло — значить, ще глибшими будуть рани, ще більше їх буде! А ти, хто не здригнувся перед мечем, не відвертався, не виставляв поперед себе дрижачих рук, а мужньо пішов на вістря, — ти і житимеш довше, і смерть матимеш миттєвішу!» Хто боїться смерті, від того й не жди гідного живої людини вчинку. Хто ж знає, що йому роковано, той відповідно до того вироку й житиме — гартуватиметься, сильний духом, так, щоб ніщо для нього не було несподіванкою. Бо якщо, мовби прозираючи майбутнє, передбачаємо те, що може статися, то в такий спосіб пом’якшуємо удар будь-якого нещастя.
Для того, хто в постійній готовності, для передбачливого, поганих новин не буває; бувають — для безпечних, хто плекає надію лише на щось добре. Хвороба, ув’язнення, завал, пожежа — все може статися. Не було то для мене новиною, в яку буряну оселю мене помістила природа. Скільки-то разів, по сусідству, я чув голосіння над померлими! Скільки-то разів, таки перед своїми дверима, я бачив похоронні факели й вогні передчасного похоронного ходу! Не раз аж здригався від гуркоту — чийсь дім обвалювався. Скільки-то тих, кого збирали довкола мене чи то форум, чи сенат, чи просто бесіда, скільки-то їх уже ніч забрала! Скільки-то порозлучала вона з’єднаних у дружньому потиску рук! То чи дивуватимусь, коли й на мене будь-коли впаде щось із того, що постійно наді мною кружляє?
А проте більшість, пускаючись у море, про бурю й не помишляє. Ніколи не соромлюся для доброї справи скористатися словами поганого автора. Бо ж і Публілій{166}, найвидатніший серед трагічних і комічних поетів, тільки-но полишив мімічні жарти й звернені до останніх лав амфітеатру словечка, озвучив між іншим таке, що перевищує не лише комедію, а й котурни{167}: «У що хтось потрапив — будь-кому притрапиться». Хто перейметься тією правдою, хто, щоденно маючи перед очима чужі нещастя, — а їх і не злічити, — думатиме про те, що їм відкрита дорога й до нього, той озброїться скоріше, аніж зазнає удару. Коли вже сталася біда, пізно привчати свій дух стійко їй протистояти. «Ніколи не думав, що таке може бути! Ніколи не вірив, що таке може статися!» А чому ні? Де той достаток, за чиєю спиною не ступають убогість, голод, жебрацтво? Де та висока посада, за чиїми відзнаками — претекстою{168}, авгурським жезлом, ремінцями патриція{169} — не йшли і приниження, й вигнання, і наруга, й незчисленні обмови, і крайня зневага? Де такий володар, якому не вготовані падіння, й топтання, і новий володар, і кат? Між тими перемінами не якісь там великі відстані: година часу, бува, відділяє володарський трон від колін переможця{170}.
Маємо знати: будь-яке становище — хистке. Що звалилося на когось — може й на тебе звалитися. Ти заможний? Може, заможніший, аніж Помпей{171}? Так ось його родич Гай відкрив йому дім Цезаря, а натомість (дивна гостинність) закрив його власний, от і залишив його без хліба й води. Той, у чиєму володінні була не одна ріка — від її витоків аж до гирла, втамовував спрагу як останній жебрак біля водостічної труби. Врешті, й помер від голоду й спраги у палаці свого родича, поки спадкоємець підраховував, скільки-то винесе громадський похорон того нещасного зголодованого. Ти сягнув найвищих почестей. Чи аж таких великих, таких несподіваних і всеохопних, як Сеян{172}? Того самого дня, коли сенат пишно впроваджував Сеяна у ті почесті, юрба пошматувала його на кусні. На кого і боги, й люди нагромадили, що лише можна поєднати з почестей, — від того й для ката мало що залишилося. Ти володар? Не відішлю тебе ні до Креза{173}, який з наказу переможця ступив на своє вогнище і бачив, як воно вигасло, переживши в такий спосіб не лише своє володарство, а й свою смерть; ні до Югурти{174}, хто впродовж року був для римського народу й острахом, і видовищем. Ми бачили Птолемея{175}, володаря Африки, Мітрідата{176}, володаря Вірменії, — під сторожею Гая; того послали на вигнання; цей бажав собі, щоби, посилаючи його, повелися з ним дещо м’якше. Якщо, за таких-от карколомних змін, не сприйматимеш того, що може статися нині, таким, що станеться завтра, то додаватимеш сил бідам, з якими дає собі раду завбачливий.
XII
Потім важливо те, щоб ми не виснажували себе, чи то здобуваючи щось зайве, чи, маючи його по вінця, й далі здобували. Щоб не бажали того, що годі здобути, або, здобувши, щоб надто пізно, червоніючи од сорому, не дорікали собі марнотою своїх бажань. Одне слово, щоб ані зусилля наші не були марні, без плоду, ані щоб той плід не виявився не вартим тих зусиль. Однаково ж неприємно і не домогтися чогось, і соромитися — що домоглися.
Треба покінчити з тією звичкою більшості людей швендяти сюди-туди: з дому — до театру, з театру — на форум. Зайняті чужими справами, вони постійно наче при якомусь ділі. От запитай когось із тих, хто виходить за поріг: «Куди так? Маєш якусь задумку?» — «Не знаю наразі, клянуся Гераклом… Та когось зустріну, чимось займуся…» Так і ходять навмання, без жодного наміру, шукаючи собі якесь заняття. Роблять не те, що намірилися робити, а те, на що натрапили. Бездумна та їхня метушня, суєтна; геть як ті мурашки десь між кущами — снують ненастанно сюди-туди: то до вершечка додріботять, то знову до самого коріння — і все намарно. Подібно й більшість людей: їхнє життя, добре хтось зауважив, — то метушлива бездіяльність.
