Витязь у тигровій шкурі - Шота Руставелі

Доля в тебе - звична доля, нащо ж гнівні ці слова?

Слухай річ мою: сідай же на коня та й в путь рушай,

На свої думки й бажання, на свій розпач не зважай.

Те роби, чого не хочеш, притамуй в душі відчай,-

Це найкраще,- так кажу я, не облудник, не шахрай».

Таріел відмовив: «Брате! Занімів я, занеміг.

Сил не маю прислухатись до розважних слів твоїх.

Легше біль долати в інших - тяжче збутись мук своїх.

Нині я близький до смерті і близька година втіх.

Я, вмираючи, благаю, щоб часи минули злі,

Щоб зійшлись на тому світі ми, проживши віддалі,

Щоб ми спільно там раділи, забуваючи жалі.

Поховай мене, мій друже, на могилу кинь землі!

Хто б кохану зміг лишити, не дивитись любій в очі?

На тім світі - наша зустріч; слово здійсниться пророче:

Там зустрінемось з тобою, там обіймемось охоче.

В ста людей спитай поради, а зроби, як серце хоче.

Ось кажу я остаточно, правду вислухай, як муж:

Наді мною смерть, і жити - мить одна. Мене не руш!

Вмру я - що тобі? Живий я, стану розумом недуж.

Частки первісні розклались і летять до сонму душ.

Що казав ти - я не тямив, прислухавсь несамохіть.

Смерть надходить до шаленця, і життя лишилась мить.

Світ мені гидкий був завше, а тепер - ще більша гидь.

Йду туди я, де злилися сльози людських всіх порідь.

Мудрий! Хто і що є мудрим? Як безумцю мудрим стать?

Розум свій я втратив - марно слів розважних тут не трать!

Сонце зникне, і троянда починає зов'явать. Ти мене турбуєш.

Годі! Сил нема, нема й завзять!»

Автанділ озвався знову словом дружніх умовлянь,

Він казав: «Коли помреш ти - все пожре одвічна хлань;

Не роби цього, для себе власним ворогом не стань!»

Все - даремно, він не слухав ні порад, ані благань.

Автанділ сказав: «Не хочеш слова слухатись мойого,-

Більш тобі не надокучу,- марно радить навісного.

Прагнеш смерті? Вмри! Хай в'яне цвіт трояндовий убого.

Про одне тебе благаю!…» Сльози хлинули у нього.

«Ту, що в неї, мов індійці, вії стали над кристалом,-

Я покинув, втікши звідти; не барився, гнався чвалом,

І не міг мене затримать цар з усім його загалом,-

Ти ж ідеш тепер від мене, став байдужим і оспалим!

Не жени мене, сумного, слізне виконай прохання:

Ще раз верхи сядь - на тебе я погляну на прощання,

Щоб в моєму серці зникла тінь засмучення остання,

І піду геть. Завершаться хай тоді твої бажання!»

«Сядь же верхи!» - так прохавши, Автанділ своє вів далі,

Він гадав їздою верхи розігнать його печалі;

Таріел схилив поволі вії, мов тростини в'ялі,-

Він погодився, він зважив на прохання ці тривалі.

Таріел промовив ясно: «Приведи коня,- поїду».

Автанділ привів, у серці вже святкуючи побіду.

їхав він зі стрункостанним по полях до круговиду,-

Час минув, і вже полегкість він з його примітив виду.

Автанділ прекрасні речі говорив,- на знак ухвали

Розімкнув, щоб відповісти, Таріел вуста-корали.

Юними од їх розмови і старечі вуха б стали!

Він йому терпець навіяв, щоб всі болі позникали.

Він - цей лік од горя - бачив, що зникає біль назавше,

І зрадів, лицем трояндним темне поле осіявши.

Став він лікарем розумних, нерозумних лікувавши,

І безтямного розважив, красне слово проказавши.

Почалась балачка. Мовив Автанділ при цій нагоді:

«Хочу я тобі сказати, чим цікавлюся відтоді:

Ось - обручка, дар від діви, що в чудовій сяє вроді,-

Дуже ти її цінуєш? Це скажи, і з мене годі!»

Відповів: «Бажаєш знати ціну персня оцього ти?

В нім - життя моє і радість, в нім - думки мої й скорботи,

Я за нього світ оддав би, землі, води, гір висоти,

Та гірке згадать - гіркіше, ніж усяких страв гіркоти».

Автанділ відмовив: «Знав я, що ти мусиш так сказати.

Відповім тобі, не думай, що я буду підлещати,-

Ліпше втратить цю обручку, ніж Асмат навік втеряти.

Не хвалю я твій учинок,- міг би краще ти вчиняти.

Золоту обручку носиш, золотарський труд. В цім диві

Ти кохаєшся, хоч речі і бездушні, й мовчазливі,

А Асмат не ціниш зовсім: це - чуття несправедливі,

Бо вона - сестра названа і служила вірно діві.

Цю прислужницю, що стала нареченою сестрою,

Що служила для побачень поміж нею і тобою,

Вихованку господині, вбиту горем і журбою,-

Ти покинув! Справедливо слався вдячністю такою!»

Відповів той: «Щира правда все, що мовив тут мені ти,

Бо Асмат, служницю вірну, справді треба пожаліти.

Я не думав жить,- прийшов ти, щоб вогні мої згасити.

Я - живий; ходім до неї скласти дяку і привіти».

Таріел послухав друга. їдуть витязі чудовні.