Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період - Оксана Стефанівна Забужко
33
Див., наприклад, примітки до статей «Поза межами можливого», «Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова», рецензії на книгу А. Фаресова «Народники и марксисты» [Франко І. Т. 45. Примітки].
34
І не тільки власного — Франко пильно стежив за всіма слов'янськими рухами в імперії, мав 1891 р. доповідь на з'їзді слов'янської молоді в Празі; низка його статей, видрукуваних у 90-х роках у газеті «Kurier Lwowski», свідчить про спеціальне зацікавлення поступом чеського відродження [49].
35
У рецензії на брошуру українського марксиста Ю. Бачинського «Ukraina Irredenta» Франко висловлює цю думку в такий спосіб: «Для мене вона (брошура. — О. З.) важлива… як прояв національного почуття і національної свідомости, — …перша на галицько-руськім ґрунті спроба синтези певних поглядів і наукового обставлення того, що автор відчув як потребу свого розуму і своєї душі. Може, прогрішуся проти матеріялістичного світогляду, коли скажу, що такі потреби так само як і потреби життя матеріяльного, породжують великі історичні події. А раз відчута буде — у кого з національних, у кого з економічних причин — потреба політичної самостійности України, то справа ця ввійде на порядок дня політичного життя Європи і не зійде з нього, поки не здійсниться» [138, 481—482].
36
«Я оце думку відчув», — каже один із героїв Достоєвського — формулювання, чи не найточніше для характеристики спеціального предмета літератури: жодне інше мистецтво «не вміє» прямо відобразити «відчування думки».
37
«…Поступ не йде рівно, а якось хвилями: бувають хвилі високого підйому, а по них наступають хвилі упадку, якогось знесилля і зневір'я» [126, 309].
38
І. Лисяк-Рудницький, серйозний і розважний історик, на чию думку можна покластися, ще в 1948 p., опонуючи витвореному українською еміґрантською пресою міфові про «безчисленні полчища» російських більшовиків-окупантів, котрі нібито й задушили молоду українську державу, зазначив, що «причин невдачі треба шукати насамперед у внутрішньому стані самого громадянства України» — «не наступило в 1917—21 pp. остаточне оформлення громадянства України в окремий політичний підмет» [68, 215—216].
39
Великої ваги Франко справді надавав тут агітаціино-пропаґандистській роботі серед селянства, позаяк саме цей — а не пролетарський — клас визначав соціальне обличчя української «етнічної маси», як, до речі, і словацької, румунської та багатьох інших «неісторичних народів»: доречно згадати, що Маркс і Енгельс свого часу навіть зараховували на сторінках «Neue Reinische Zeitung» всі слов'янські народи Габсбурзької імперії (крім польського) до «контрреволюційних» якраз із тої причини, що вони не мали власних розвинених буржуазії й пролетаріату, а селянство в них не було революційним класом [73, т. 6, 171—182; 74, 281—296]. За чверть віку після франкової з Лесею полеміки такий проникливий політолог, як В. Липинський, обґрунтував «проселянську» орієнтацію українського національного руху (у Франка ще все-таки інтуїтивно вичуту й на рівні здорового глузду прокламовану) вже як розгорнуту концепцію: «Тільки така суспільна група, яка міцно зв'язана спільним економічним інтересом; тільки така група, яка має спільну традицію та спільну культуру й одну, випливаючу зі спільного інтересу та спільної традиції й культури, спільну і ясну, свою власну політичну лінію, — тільки така група може об'єднати і зорґанізувати біля себе всю націю… На нашу думку, класом, що єдиний може мати на Україні потрібні для об'єднання та зорґанізування нації силу й авторитет — єсть найдужчий з усіх українських класів наш клас хліборобський. Ми не маємо і ще довгий час не могтимемо мати сильного класу міщанського, буржуазного, такого, який став підставою національного об'єднання, скажім, сучасної Чехії та Польщі. Наш слабкий і нечисленний пролетаріат теж до такої ролі нездатний. Тільки український клас хліборобський в стані власною силою і власним авторитетом політично зорґанізувати і національно об'єднати нашу етнографічну масу, тобто сотворити Українську Державу і Українську Націю…» [66, 490].
40
Звідси й на позір, здавалось би, неадекватне, вилите в хрестоматійному вірші обурення, коли В. Щурат побачив у збірці «Зів'яле листя» (1896) декадентські настрої: дефініція «декадент» сприймалася Франком позаестетично, як певним чином звинувачення в громадянському відступництві (докладніше див. про це нижче).
41
Див., наприклад, розбір знаменитої «Осінньої пісні» П. Верлена в статті «Із секретів поетичної творчости» [113].
42
Про Ніцше в духовній кризі Європи див.: [117, 411—412]. «Шалені ідеї» Гартмана Франко вважав «запереченням всякої здорової… науки» [120, 31].
43
Про домінування єврейського елемента в усіх царинах австрійської культури «Веселого Апокаліпсиса», крім народознавства (sic!), див.: [163, 23—29].
44
Для порівняння: «Ідеал є своєрідним „сплавом“ знання про світ з переживанням цього світу, знання про суще з баченням перспектив його розвитку, переживанням світу як належного» [145, 31].
45
«Бути недужим на смерть — означає не могти вмерти, причому життя тут не залишає жодної надії, і ця безнадійність є відсутністю останньої надії, тобто відсутністю смерти» [62, 371]. Коли мислити недужий дух як «об'єктивний», це найточніша характеристика існування вражених «антисистемами» спільнот.
46
«Не всі ви (поляки. — О. З.) єсте однаково добрі, але найгірший з-поміж вас є ліпший од доброго чужоземця, бо кожен із вас має духа самопосвяти» [167, 30].
47
У Ю. Словацького: «Отже, бійся! Звідусюди Дух летить, зриває вежі. Чи сказати можуть люди, Де його пориву межі! Може, смерть несе він в далі, Може, бурі кругойдучі, І у їх нестримнім шалі Королі дрижать могучі. Їхніх військ горять колони, Все дрижить, земля холоне. Скільки тих могил в тумані! Тільки рух живе тепер — Вічний революцьонер, Дух, що в людському стражданні» (Словацький Ю. До автора «Трьох псалмів» / Пер. Я. Шпорти // Вибр. твори: В 2 т. — К.,1959. — Т. 1. — С. 132).
48
Доходило до курйозів: так, наведена в статті «Поза межами можливого» мовою ориґіналу (німецькою) цитата з Г. С. Чемберлена в примітках до 50-томного видання приписується, на цілком неясних підставах, однофамільцеві філософа — британському державному діячеві Джозефові Чемберлену (Франко І. Зібр. тв. — Т. 45 — С. 538).
49
Для Карлайла маса іще взагалі «мертвий хмиз»: філософія романтизму дозволяла собі зневажати «чернь», сказати б, бездумно, себто не допускаючи її стати предметом думки, відмежовуючись од неї пустим запереченням, тоді як наприкінці XIX ст., коли «суверенність некваліфікованої одиниці як такої, як загального типу перестала бути правовою ідеєю чи ідеалом, а стала психологічним станом, притаманним пересічній людині» [85, 24], і маси вийшли з-за лаштунків на
