Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період - Оксана Стефанівна Забужко

Не будемо зараз вдаватися в розбір, скільки в цій Франковій «духовній вітчині» від «горнього Єрусалиму» Сковороди, скільки, хай і несвідомо запозиченого, — від «братчиків», точніше, від «Книг Буття Українського Народу» з їхньою національно-месіаністичною історіософією та похідною від неї ідеєю, що шлях народу, як і окремого індивіда, має провадити в царство духа. Загалом, попри сюжет, Франкова поема з ідейного боку з месіанізмом стикується досить опосередковано — Франків Мойсей не наділений визначальним і сутнісним для класичного пророка-місіонера «почуттям посланства», яким так дорожив романтичний націоналізм [174, 18] і яким ще відзначалися «братчики». У «Молодої України» його вже заступило почуття обов'язку, а відповідно й національний герой утратив свою харизму, зробившись трудівником-«каменярем» (останнім українським харизматичним героєм-націотворцем можемо вважати Шевченка). Не випадково й про Мойсея в тексті раз у раз наголошується, що він віддав своєму народові «весь вік, весь труд», «для нього трудився» і т. д. — такий лексичний ряд навряд чи пасує харизматичному лідерові («трудящий пророк» і нині звучить оксюмороном!), зате доволі точно відображає характер Мойсеєвої місії як власне виховної, світоглядно-формуючої, отже, типово інтеліґентської (показові епізоди з дітьми, чию «кров і душу» таки просякли чуті з колиски «пророцькі слова»). Саме в цьому сенсі слід розуміти Мойсеєву заяву, що Ізраїль піде «у мандрівку століть» із печаттю його, Мойсеєвого, духа. А що цих сорокалітніх цілеспрямованих трудів виявилося все ж замало, аби виплекати в народу готовність посісти власне царство (ми вже згадували про страх історичної неготовности як домінантне — і несхибне! — Франкове передчуття напередодні глобальних революційних потрясінь), то потрібен рішучий пасіонарний поштовх, котрий спричинив би одномоментний перехід від помалу накопичуваних кількісних змін до нової якости — від юрби до народу. Функцію такого пасіонарного поштовху й виконує Мойсеєва смерть, чи, радше, зникнення: певним чином тут дублюється парадиґма «пустині» — Ізраїль уражений навіч представленою відсутністю Мойсея на горі, його не-буттям, пустотою («І було те „нема“, Мов жах смерті холодний») і бунтується-повстає він, у кінцевому підсумку, саме опираючись цій новоутвореній пустоті, тобто це і є в чистому вигляді «бунт духа» («Із номадів лінивих ся мить Люд героїв сотворить»). Місія героя-інтеліґента завершилась — з «маси» викристалізувався «народ-творець».

Таким чином, завдання витворити з «мас» українську націю було для Франка аж ніяк не суто політичною програмою, а насамперед проблемою філософсько-антропологічною, оскільки й національна спільнота, взята як самостійний суб'єкт історії, є для нього в першу чергу певним типом випродукуваної свідомости, цілком співставним із емоційно-вольовою інтенційністю свідомости індивідуальної.

Висновки

У 1954 р. в еміґрації — у цьому, за його влучним висловом, «антракті» української історичної драми — Є. Маланюк висловив дійсно неперехідну за значенням тезу: «Може, найважливішим з наших завдань, як національної спільноти, було, є і буде: пізнати себе» [70, 148].

Єдина пряма, нічим не опосередкована форма такого самопізнання — філософська рефлексія над національною ідеєю, вперше виокремлена тут нами, post factum, у самостійну інтелектуальну течію, — впродовж цілого XIX ст., поки тривало становлення нової, секулярної української культури, була спрямовуючою свідомістю цієї культури, її світоглядною інтенцією. Вона була дослівно занурена — і, відповідно, розчинена — у товщі тих інтенсивних культурних процесів, котрими напіврозбуджений до історичного життя український народ намагався об'єктивувати суверенітет свого духовного буття, тож і не дивно, що вийти на поверхню цих процесів — на той рівень теоретичної абстракції, де філософія здобуває вартість самодостатности, — змогла тільки починаючи з 1920-х років, себто аж у четвертому поколінні нової української інтеліґенції, названому згодом поколінням «Розстріляного Відродження». Було воно водночас першим, за термінологією А. Грамші, «органічним», отже, тим, що застало вже сформовану, цілісну, структурно вироблену й здатну до саморозвитку українську культуру, витворену зусиллями попередників (вельми прикметно, що, явивши у своїй політичній свідомості всю повноту спектра — від комуніста М. Хвильового до «інтеґрального націоналіста» Д. Донцова, — покоління «Розстріляного Відродження» культурно самоусвідомлювалося власне на ґрунті «української ідеї»). Саме воно потрапило дати вже «чистих» філософів національної ідеї в спеціально-фаховому, академічному сенсі слова «філософ», як-от В. Липинський і Д. Чижевський, М. Шлемкевич і І. Мірчук (сюди ж можна зарахувати «культурософську» есеїстику Є. Маланюка). Але шо це покоління було розгромлене внаслідок встановлення в СРСР тоталітарного режиму, то започаткована «братчиками» інтелектуальна традиція, продовжувана, попри всі труднощі недержавного існування, від 40-х років XIX ст. до 20-х років XX, урвалася якраз на підступах до апогею своєї теоретичної зрілости.

Запропонована нами в цій книзі «ґенераційна» періодизація історії нової української культури, таким чином, передбачає в її розвитку наступні етапи, відповідно до міри самоусвідомлення культурою себе як об'єктивації національного буття свого суб'єкта — українського народу: 1) період мовної партикуляризації (від «Енеїди» І. Котляревського до «братчиків»), той, що його М. Скрипник недбало йменував «котляревщиною-гулаківщиною», — саме тоді, попри виразно провінційний характер цих перших, спричинених потужним впливом Романтизму з його підвищеним інтересом до етнокультурної диференціації паростків нової культури на місці напівабсорбованої імперськими інституціями давньої, було виявлено той тяж, довкола якого систематизуватиметься й «наростатиме» майбутня національна культура, — народну мову; 2) «українофільський», чи, за М. Грохом, культурно-просвітницький період — від романтичного націоналізму й зародження «української ідеї» в документах Кирило-Мефодіївського братства до київської «старої громади» 70-х років та першої української політичної еміґрації (М. Драгоманов, Ф. Вовк, С. Подолинський): у цей час відбулося виокремлення України як суб'єкта історичного процесу з відповідно суверенними культурними запитами; 3) франківський (львівський) період, або період «Молодої України» (з кінця 1880-х років по 1910-ті) — тут остаточно завершився процес структурного «укомплектування» української культури, котра вже засвідчила й належну міру рецептивности, і, отже, готовність до прямого інтеркультурного діалогу, так що 4) «Розстріляне Відродження» — покоління революційної доби, що його (хронологічно) можна назвати скінченим після 1930 р. (після так званого процесу СВУ, коли новостворювана тоталітарна держава винесла смертний присуд вихованій «українською ідеєю» українській інтеліґенції), — це покоління здатне було вже на автентично українському культурному ґрунті ставити питання про «європеїзацію» психологічної домінанти українства (М. Хвильовий, В. Юринець), про перехід до національного само-владдя, само-діяльности, само-певности. Далі традиція переривається — тоталітарний період української історії належить розглядати окремо. (До речі, вельми прикметно, що перші ж об'яви деструкції тоталітарного світогляду — у кінці 50-х — на початку 60-х років — потягли за собою реанімацію української філософської думки власне зі сторони «української ідеї»: «Україна як проблема» — скористаємося формулкою П. Л. Ентральґо — була без перебільшення «ідейним нервом» покоління наших «шістдесятників».)

«З минулим не можна змагатися рукопаш, — завважив свого часу X. Ортеґа-і-Ґасет. — Майбутнє перемагає, поглинаючи його. А коли воно залишить якусь частину, то це його загибель» [85, 74]. Те, що XX ст., проволочивши Україну по кривій, відкинуло її