Українська усна народна творчість - Мар'яна Б. Лановик

Волинь — територія басейну верхів'я правих приток Прип'яті й середнього поріччя Західного Бугу, що охоплює південні райони теперішніх Волинської та Рівненської, південно-західні — Житомирської, північну смугу — Хмельницької, Тернопільської та Львівської областей. У давнину Волинь заселяли праукраїнські племена дулібів, бужан, волинян. Пізніше ці території входили до Володимиро-Волинського та Галицько-Волинського князівств, були місцем активної боротьби з іноземними поневолювачами.

Основні заняття — землеробство, народні промисли (ткацтво, гончарство, вишивка з переважаючим рослинним орнаментом, часто тільки білого кольору).

Поділля — район, що займає басейни межиріччя Південного Бугу і лівобережного Середнього Подністров'я. Це — більша частина Вінницької, Хмельницької, Тернопільська та суміжна з нею на півдні частина Чернівецької областей. Поділля поділяється на Східне і Західне. До 13 ст. стосовно цієї території вживалися назви «Пониззя» та «Русь долішня». Назва «Поділля» зустрічається з 14 ст., відповідно до найменування жителів цього краю — подолян чи поділян.

У минулому ці території населяли прадавні східнослов'янські племена тиверців і уличів. Подільські землі неодноразово поневолювали турецько-османські загарбники, окремі частини знаходились під владою Литви, а після Люблінської унії (1569) — Польщі. Після двох поділів Польщі (1772, 1793) Західне Поділля увійшло до складу Австрії, а Східне разом з Правобережною Україною було приєднане до Російської імперії.

Тому на надзвичайно своєрідну і колоритну культуру цього реґіону, що характеризується виразними локальними особливостями, мали вплив представники інших народів, що поселялись тут — поляки, чехи, молдавани та ін.

Покуття — територія південно-східної частини теперішньої Івано-Франківської області, що з півночі проходить вздовж Дністра, на північному заході доходить до річок Бистриця і Бистриця Солотвинська, на південному заході межує з Гуцульщиною, а на південному сході — з Буковиною. В минулому ці землі входили до Київсько-Руської держави, Галицько-Волинського князівства, зазнавали частих нападів з боку іноземних завойовників. Тут розгорталися події війни під проводом Богдана Хмельницького.

Опілля — землі північно-західної частини Подільської височини, Львівської, Івано-Франківської і центрального західного виступу Тернопільської областей.

Археологічні пам'ятки засвідчують давню заселеність цього краю, де проживали древні племена дулібів, бужан, на півдні — білих хорватів. Окремі місцевості реґіону (Перемишлянщина, Рогатинщина, Бережанщина, Яворівщина) зберегли значний пласт давньої культури та фольклорної традиції.

У південно-західній частині Опілля переходить у Прикарпаття, а на заході — у Надсяння, які є своєрідними етнографічними підрайонами. Карпатська зона західно-українського реґіону поділяється на три райони, які, відповідно до етнічного населення, називаються Гуцульщиною, Бойківщиною і Лемківщиною.

Гуцульщина охоплює східну частину Українських Карпат: Верховинський, частину Косівського, південну частину Надвірнянського та Богородчанського районів Івано-Франківської області, суміжні Путильський, Сторожинецький і південну частину Вижницького районів Чернівецької та Рахівський район Закарпатської областей. Крім давньоукраїнських жителів, тут вірогідне поселення решток давніх кочових тюркських і східно-романських племен. Культура полонинського господарства з перевагою вівчарства та промислами обробітку вовни, шкіри, дерева, лози, коріння тощо зберегла відбитки різних епох старовини в усній словесності.

Бойківщина займає центральну частину Українських Карпат. До її території входять південно-західна частина Рожнятівського і Долинського районів Івано-Франківської області, Сколівського, Турківського, південної смуги Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і більшої частини Старосамбірського районів Львівської області, Міжгірського, Воловецького, північної смуги Великоберезнянського районів Закарпатської області. Деякі частини Бойківщини належать Польщі та Словаччині.

Особливості розвитку цих земель полягали в освоєнні жителями не тільки долин рік, а й гірських схилів, а основними промислами були ткацтво, кушнірство, гончарство, теслярство.

Лемківщина охоплює західну частину Карпат по схилах Низьких Бескидів. Карпатський вододільний хребет розмежовує її територію на південну (Закарпатську) і північну (Прикарпатську). Уся північна Лемківщина належить тепер до Польщі, а південно-східна (Пряшівщина) — до Словаччини.

Давніми предками лемків та бойків було слов'янське плем'я білих хорватів. У княжі часи Лемківщина, що належала до Київської Русі, Галицько-Волинського та Галицького князівств зазнавала частих нападів поневолювачів. Незважаючи на те, що після Другої світової війни корінні жителі північної Лемківщини були насильно переселені до Польщі та в Радянську Україну, їм вдалося зберегти своєрідну культуру, на яку поклало свій відбиток спілкування з поляками та словаками.

Закарпаття і Буковина — території, для яких характерне вкраплення між українськими поселеннями поселень етнічних груп різних народів: угорців, румунів, словаків, чехів, молдаван, німців, циган, що помітно позначилось на традиційній культурі корінних мешканців. У фольклорі тут відчувається значне нашарування та поєднання різних взаємовпливів. Тому ці землі — не етнографічно однорідні райони, а ареали локалізації та взаємодії різних національних культур.

З цієї побіжної характеристики етнічних реґіонів України можна зробити висновик про різнорідність, розмаїття, багатошаровість української культури вцілому, та її фольклорної традиції зокрема. До цього часу ще не існує цілісного й докладного історико-порівняльного дослідження фольклорної системи етнічних реґіонів України, їх розвитку та взаємовпливів.

Не маючи змоги в цьому підручнику окремо описати усну народну творчість кожного реґіону, обмежимось стислою характеристикою цієї структури з урахуванням головних відмінностей та відхилень (на рівні жанрів, тематики та мови) на різних етнічних територіях.

Фольклор (від англ. folklore — народна мудрість, знання) є важливою складовою частиною культури народу. «Фольклор — одна з найтриваліших і всеохоплюючих систем духовного життя народу, тісно зв'язана з народним побутом (як окремою системою), з літературою (яка, зрештою, витворилась з фольклору і зберігає з ним тісний зв'язок на всіх етапах свого розвитку) та ін.» До цього часу в науці не існує чіткості чи одностайності щодо того, які сфери народного знання окреслюються цим поняттям. Це пов'язано з тим, що у більшості західноєвропейських наук під поняттям «фольклор» розуміють не тільки усне словесне мистецтво народу, а духовну творчість у поєднанні з матеріальною, з урахуванням елементів побуту, знарядь праці, особливостей побудови житла тощо.

У сучасній українській фольклористиці знаходимо трактування цього терміну у вужчому розумінні: «Фольклор — це художнє відображення дійсності у словесно-музично-хореографічних і драматичних формах