Записки в узголів’ї - Сей Сенагон
– Ваші келії готові, – сказав монах. Він допоміг нам вийти з екіпажа і дав взуття, щоб ми взули поверх нашого.
Нам було дуже страшно підніматися по сходах, ми весь час притискалися до них, не відпускаючи поручні. Та тільки і дивилися, як спритно монахи бігають по сходах, нібито це була просто гладка підлога.
По дорозі ми побачили багато паломниць. Одні у скромному вбранні, інші ж у китайських накидках з підв’язаними шлейфами. Відвідувачі храму всі були взуті в шкіряне взуття. Скрізь лунали кроки, це мені дуже нагадало палац.
За нами слідували молоді слуги та монастирські служки. Вони постійно застерігали нас:
– Будьте обережні! Тут сходинка трохи вища, а тут нижча.
Якісь незнайомі люди йшли впритул до нас, дехто навіть обганяв. Наші поводирі сварили їх:
– Стійте, хіба можна так! Це ж знатні дами. Не можна поводитися так неввічливо!
Дехто навіть трохи бентежився. Інші ж нічого не слухали і поспішали обігнати нас, щоб першими поклонитися Будді.
Для того, щоб потрапити до своїх келій, нам потрібно було пробратися крізь тісні ряди тих, хто сидів і молився на підлозі, – це так неприємно. Проте варто було мені потрапити до келії та побачити святилище, як я одразу відчула благоговійний трепет. «Як же я могла так багато часу змарнувати вдалині від храму?» – зніяковіло думала я. І тоді відчула, як мене наповнило відчуття віри.
У святилищі горіло багато вогнів. У храмі були не лише світильники, які завжди стояли тут, але й було багато лампадок, що їх сюди принесли паломники; вогонь освітлював божества. Таку красу не можна описати словами.
Тримаючи в руках обітниці віруючих, священнослужителі промовляли їх перед помостом. Їх голоси чулися скрізь у храмі. Неможливо було розібрати, що ж промовляє кожен із них, проте лише інколи можна було все-таки почути: «Тисячі світильників у пожертву від такого-то…». Ім’я того, хто жертвує, почути було неможливо.
Коли ж я поклонилася святині до землі, до мене підійшов монах і сказав, простягнувши гілку анісу:
– Ось, це я приніс для вас.
Потім інший монах прийшов до моєї келії:
– Я виголосив ваші моління Будді. Як довго ви збираєтеся пробути в нашому храмі? Зараз тут також перебувають такі-то й такі-то…
Коли він пішов, то слуги принесли нам жаровню та різні страви, а також налили води у відро для омивання рук.
– Ви ж ідіть он у ту келію, відпочиньте, – сказав монах служницям, і вони по черзі йшли туди відпочити.
Дзвін, який сповіщав про початок храмової служби, тепер лунав і для мене. Від цієї думки мені стало дуже радісно. Поруч за стіною якийсь чоловік високого звання бив поклони. Якась душевна витонченість відчувалась у цьому. Занурившись у себе, він молився всю ніч, ні на хвилинку не задрімавши. Це мене дуже вразило.
У хвилини відпочинку він читав сутри так тихо, що не можна навіть і почути було. Мені хотілося, щоб він підвищив голос і прочитав голосніше, та ні, ця людина навіть прочищала носа тихо. Ніхто не мав чути, що така поважна людина проливає сльози.
Мені так хотілося дізнатися, про що ж він молився. Та я від усього серця благала, щоб небо почуло його молитви.
Цього разу дні тягнулися так довго і були такі одноманітні, навіть довше та одноманітніше, ніж завжди бувало. Слуги всі пішли до келій, залишаюсь одна, так сумно та тужно.
Інколи який-небудь посланець принесе листа, скрученого в трубочку, та подарунки. Поклавши їх десь убік, він кличе монахів, та так кличе, що його голос чути скрізь у храмі.
Інколи дзвін починає лунати все гучніше та гучніше. Мимоволі замислюєшся, про що ж це моляться так. А потім промовляють ім’я знатної родини. Читають молитву про спокійні пологи. Мимоволі починаєш хвилюватися за вагітну і молитися за неї також.
Це часто трапляється, коли в храмі тихо. Проте в перший місяць року в храмі дуже гамірно. Якщо бачиш, коли до храму приходить дуже багато людей, всі зі своїми проханнями, то забуваєш про себе і починаєш молитися за них. Паломники часто прибувають на заході сонця, щоб молитися всю ніч. Хлопці-служки розстеляють матраци, ставлять ширми, такі важкі, що, здається, їх і не підняти. Відвідувачів один за одним відводять до їхніх келій. Чути, як чіпляють очеретяні завіси, щоб відгородити опочивальні гостей від головного святилища. Але все це роблять із легкістю, адже вже звикли до того, що в храмі багато гостей.
А одного разу в глибокій тиші почулося шелестіння шовку. Якісь знатні дами вже покидали храм. Мабуть, вони поверталися додому. Почувся голос дами похилого віку:
– Будьте обережні з вогнем. Тут небезпечно.
Хлопчик років восьми-семи щось наказував слугам. Також там був малюк років трьох. Він трохи покашлював, напівсонний, і це не могло не хвилювати серця. Як би мені хотілося, щоб мати вимовила ім’я годувальниці, тоді б я дізналася, що це за паломниці були.
Усю ніч у храмі до самого ранку було чути священнослужителів. Я так і не змогла заснути. Все ж таки вдалося задрімати після обідні, аж тут монахи знову стали хрипло промовляти молитву, присвячену храмовому божеству, проте не зовсім зберігаючи урочистість обряду. Мабуть, службу проводили мандрівні монахи, які тимчасово знайшли тут пристановище. Раптом я прокинулась і була вражена їх старанністю.
Пам’ятаю, один дуже знатний чоловік ніколи не молився вночі, тільки в денний час. Він був у синіх штанях і декількох білих одежах поверх. З ним були дуже гарні спадкоємці, на вигляд ще зовсім діти. А також молоді служниці у розкішній одежі супроводжували його. Перед ним були поставлені лише тимчасові ширми, здавалося, він лише зрідка відбиває поклони.
Завжди цікаво зустріти в храмі незнайомих людей і думати, хто ж вони такі. А з яким хвилюванням, побачивши чоловіка, думаєш: «Аж раптом це він?»
Молоді вельможі так і зиркають у бік жіночих келій, навіть частіше, аніж дивляться на Будду. Інколи вони кличуть до себе храмових служниць і жартують з ними про щось, та все ж я не наважуся назвати їх дурними.
Коли закінчився другий місяць і настав третій, якраз у пору цвітіння вишень я ще раз поїхала до храму. Це була дивовижна пора. Троє молодих людей високих посад також прибули до храму.
