Записки в узголів’ї - Сей Сенагон

«Той “покірний слуга”, який не відважився принести мені особисто холодні пиріжки, мабуть, із холодним серцем!»

Тоді я прив’язала лист до гілки квітучої червоної сливи і відправила його.

Майже одразу Юкінарі наказав доповісти:

– Ваш покірний слуга тут!

Я вийшла до нього.

– А я був упевнений, що як винагороду на мій подарунок ви пригостите мене свіжим віршем. Але ваша відповідь просто чудова! Адже якщо жінка хоч трохи загордиться, то вона починає сипати віршами, але ви не така. З вами дуже приємно поговорити! Я не дуже полюбляю тих, хто постійно складає вірші у відповідь. Це ж нецікаво принаймні.

Так і народилася нова історія в дусі тих, що розповідають про Норіміцу.

Хтось потім мені розказав:

– Коли цю історію розповіли імператору, він сказав: «А вона дуже дотепно відповіла!»

Але досить про це. Вихваляти себе непристойно і навіть смішно!

– Цікаво, чому для новопризначених куродо шостого рангу, щоб виготовити для них таблиці, беруть дошки з огорожі біля канцелярії завжди в одному і тому ж місці? Можна ж узяти на західній стороні, і на східній… Хіба їм не все одно? – почала таку розмову одна із придворних дам.

– Ну і що тут цікавого? – підхопила інша. – Мене от цікавить, чому деякі речі називають без усілякого сенсу? Наприклад, Хосонаґа – «довгі вузькі плаття» – правильно названі, оскільки вони і справді так виглядають. Проте чому верхню накидку зі шлейфом називають кадзамі – «те, що вбирає піт»? Треба було назвати шірінаґа – «довгохвістка». А чому караґіну – «китайська накидка», замість «короткої накидки»?

– Можливо, тому, що такі накидки носять у Китаї.

– Уе-но кіну – «верхній одяг», уе-но хакама – «верхні штани». Шітаґасане – «нижній одяг» – теж добре. В оґучі «широких штанів» – штани дуже широкі, тому назва дуже підходить.

– А от чому широкі штани називаються хакама? Не зрозуміло! Штани сашінукі краще назвати аші-но кімоно – одяг для ніг, а ще краще – ашібукуро – «мішки для ніг».

Дами голосно розмовляли про різні дрібниці.

– Ах, давайте вже припинимо гамір і підемо спати! – запропонувала я.

І тут нібито у відповідь на мої слова за сусідньою кімнатою, на наш подив, пролунав голос священика, який відправляв нічну службу в палаці:

– О, як прикро! Продовжуйте свої розмови цілу ніч.

У десятий день кожного місяця на честь поминання канцлера Мічітака за наказом імператриці відбувалася служба з приношенням у дар священних сутр із зображенням Будди. У вересні церемонія відбувалась у канцелярії імператриці в присутності вищої знаті.

Сейхан прочитав проповідь, сповнену такої скорботи, що всі були схвильовані до сліз, навіть молодь, яка не здатна так глибоко відчути сум нашого швидкоплинного життя.

Коли ж служба закінчилася, чоловіки, які були присутні на церемонії, почали пити саке і декламувати китайські вірші.

То-но чюджьо, пан Таданобу, процитував із китайської поеми:

Ці прекрасні рядки дуже влучно відповідали ситуації. І як тільки він згадав їх?

Я ж пробралася до імператриці крізь юрбу придворних дам. Вона якраз збиралася йти.

– Прекрасно! Цей вірш ніби був складений спеціально для сьогоднішнього дня.

– О так! Мені кортіло, щоб ви скоріше почули цей вірш, а потім уже пішли. Мені теж так здається, що Таданобу знайшов прекрасні слова!

– Ну тобі-то, очевидно, подобаються ці слова, – підмітила імператриця, і ось чому вона так сказала.

Одного разу Таданобу прислав слугу, щоб покликати мене, але я не пішла.

– Коли ж ми з ним випадково зустрілися, то він сказав мені:

– Чому ви не хочете, щоб ми по-справжньому стали близькими друзями? Це дивно, адже я знаю, що не огидний вам. Ми вже багато років знаємо одне одного. Невже тепер ми з вами розлучимось ось так холодно? Вже скоро термін моєї служби при дворі закінчиться, я не зможу вас часто бачити, а ви хочете, щоб я залишився з такими спогадами про вас?

– Безумовно, я могла б поступитися вам, – відповіла я. – Але тоді я вже не зможу вихваляти вас. Це справді буде прикро! Зараз, наприклад, коли ми, придворні дами, зустрічаємося з імператором, то я такі дифірамби йому про вас співаю. Та хіба я могла б так, якби… Кохайте мене, але лише в глибині своєї душі. В іншому випадку мені буде дуже соромно і важко вихваляти вас так само.

– Та що ви! – заперечив Таданобу. – Люди, які закохані одне в одного, навпаки, набагато більше вихваляють свою половинку, аніж це робили б прості знайомі. Існує багато прикладів.

– То і хай, якщо їм не соромно, – відповіла я. – А мені дуже не подобається, коли чоловік чи жінка з усіх сил хвалять того, з ким знаходяться в близьких стосунках, і зляться на тих, хто хоч слово скаже проти.

– Та від вас, я бачу, нічого не дочекаєшся! – приснув Таданобу, чим дуже насмішив мене.

Одного разу То-но бен Юкінарі відвідав імператрицю, а потім до пізньої ночі розмовляв зі мною.

– Завтра в імператора день очищення від скверни, і мені необхідно бути в палаці. Негарно буде, якщо я з’являюся там після опівночі, у годину Бика,[109] – і з цими словами він полишив мене.

Рано-вранці мені принесли аркуші тонкого паперу, на якому пишуть куродо в палаці. Ось що я прочитала: «Настав ранок, але в серці моєму лишилися спогади про вас. Я так хотів провести всю ніч із вами, спілкуватися про минуле, але крик півня завадив мені…»

Лист був написаний розлого і красномовно.

Я відповіла:

– А хіба крик півня не врятував Менчан цзюня?[110]

Відповідь була наступною:

– Згідно з переказом, обманний крик півня, який сповіщав, що вже ранок, відкрив заставу і допоміг Менчан цзюню втекти в останню хвилину разом зі своїми воїнами, але що нам до тієї застави? Перед нами – застава зустрічі.

Тоді я відправила йому вірш: