Витязь у тигровій шкурі - Шота Руставелі

Автанділ - воєначальник тьмочисленної кінноти -

І Сограт - вазір найближчий, що ділив з царем турботи,

Встановили трон коштовний дивовижної пишноти.

Батько сам перед народом Тінатін веде до трону,

Садовить і власноручно царську подає корону,

Берло віддає, вдягає в одяг з пурпуру й віссону.

Світлосяйні очі діви сяють людям крізь запону.

Відступили і вклонились всі, що тут зібрались, люди;

їй на славу линуть кличі, линуть співи звідусюди,

І солодкі звуки сурем, і кімвалів перегуди.

Тільки діва плаче, хилить крила ворона на груди.

Недостойна - так вважає - в руки взять державу й владу,

І бринять по щоках сльози, мов струмки в трояндах саду.

Цар навчає: «Завше батька молоде зміняє чадо -

Цей закон ствердивши нині, відчуваю я відраду.

Не ридай же, доню, слухай, що тобі скажу сьогодні:

Ти - цариця аравійська, взявши берла верховодні,

Прийняла під владну руку царство й натовпи народні,-

Будь же скромна та розважна, справи звершуй благородні!

Блиск на гній і на троянди сонце рівно ллє в просторі -

Хай же рівно знають ласку сильні й кволі, дужі й хворі.

Щедрість зв'яже непокірних, а покірні й так в покорі,-

Будь же щедра! Відпливають й знов вертають води в морі.

Кипарис - краса Едему, щедрість - владарів оздоба.

Перед щедрим тихнуть чвари, поникає ворохоба.

їсти й пити - в цьому користь; бути скнарим - не подоба.

Що сховав - згубив навіки, що роздав - твоє до гроба».

Донька вислухала мудро слово батька неоцінне,

Щоб у пам'яті лишити назавжди вчення незмінне.

Веселиться цар, гуляє і вино кружляє пінне,-

Тінатін затьмила сонце, сонце ж стало тінатінне.

Скарбника старого кличе, їй відомого давно,

І велить: «Розкрий скарбниці, з них зірви моє клейно,

Принеси сюди багатства, що цариці їх дано».

Він несе, й вона дарами роздає своє майно.

Що з дитячих літ збиралось - зникло протягом доби.

Збагатіли і шляхетні, і звичайний люд з юрби.

Потім каже скарбникові: «Що отець казав - зроби!

Роздаруймо до останку нагромаджені скарби!»

Наказала: «Все, що маю, всі скарбниці відчини!

Ти же, вірний мій стайничий, добрих коней прижени!»

Роздавала всім багатства, коней цілі табуни;

Ті скарби хапало військо, наче здобич од війни.

Мов розбійники, тягали, що було, з її скарбниць,

Румаків добірних брали, аравійських кобилиць.

Як метіль, що з неба віє,- так щедроти слала ниць,

Без дарунків не лишила ні мужчин, ні молодиць.

Перший день минув бенкету - ріки трунків, гори страв.

Пишну учту влаштували для усіх вояцьких лав;

Тільки, голову схиливши, цар чомусь засумував.

«Він чому смутний? Що сталось?» - шепіт в залі пролунав.

З місць почесних над юрбою Автанділа сяє зір -

Там сидить, за лева дужчий, війська славний проводир.

Поруч нього коло столу сів Сограт, старий вазір,-

Кажуть: «Що царя турбує? Що смутить душевний мир?»

Кажуть: «Видно, зародились у царя похмурі думи,

Не могли ж його смутити ці п'янкі, бенкетні шуми?»

Автанділ сказав: «Сограте! Запитаймо привід стуми,

Пожартуймо з ним і, може, жартом звіємо журбу ми».

Встав Сограт, вазір владики, й Автанділ, прекрасний тілом;

Келих сповнивши по вінця, перед владарем змарнілим,

Посміхаючись поштиво, коліньми стають на килим,

І вазір тоді промовив проречистим словом смілим:

«Зажурився ти, владарю, мисль твою журба зборола.

Правий ти! Скарби пропали, у скарбниці - пустка гола,-

Все дочка пороздавала, милостива й світлочола.

Нащо горе скликав? Ліпше не давав би їй престола!»

Посміхнувшись, цар прослухав слово радника завзяте,

Дивувався, як наваживсь він царю таке сказати.

І озвався тихим словом: «Ти гаразд зробив, Сограте,

Та збрехав би той, хто скаже, що скупий я на витрати.

Ні, смутить не те, вазіре. Я журюся з мислі тої,

Що минула юність, чую кроки старості лихої,

Та в усій моїй країні не зродились ще герої,

Котрі вивчились би в мене діла - справи бойової.

Доручив клейноди царські я дочці своїй в наділ,

Бо господь не дав нам сина, що навчився б ратних діл,-

Так, як я, м'яча жбурляти, бити з лука градом стріл.

Перейняв у мене дещо, може, тільки Автанділ».

Витязь вислухав, що мовив цар вазіреві тому,

Похилившись, посміхнувся - личить посмішка йому;

Блиск його зубів сліпучих всюди розвіває тьму.

Цар питає: «Чом смієшся? Засоромився чому?»

Знов питає: «Чи кумедним ти вважаєш мій одчай?»

Витязь мовив шанобливо: «Я скажу, та слово дай,

Що з мого завзяття, царю, не розсердишся украй,-

Не вважай це за зухвальство і мене не погубляй».

Цар сказав: «З образи навіть не ображусь, втишу гнів!»

Тінатін іменням клявся, найпрекраснішої з дів.

Автанділ тоді озвався: «Сміло я заговорив:

Скромний будь, не вихваляйся, добрим луком