Витязь у тигровій шкурі - Шота Руставелі

Жодна мрія отакої красоти ще не сягла.

Ми дивилися і сліпли, тільки зір його сяйне,

І казали: «Як не з неба,- значить, сонце він земне»,

І схотіли захопити те видіння осяйне,-

От і стогнемо віднині, долю кожен з нас клене.

Я, найстарший, того левня попросив мені віддать,

Похвалив коня середній, румакову масть і стать,

Захотів лише молодший в герці лицаря здолать,-

Так погодившись, до нього ми наблизились на п'ядь.

Губи левня, як троянди, прикрашали блиск алмазу,-

Він в замисленості гордій нас оглянув, і відразу

Ми в очах його узріли і зневагу, і відразу.

Вчувши крик, провів рукою по бичу-залізов'язу.

Наймолодшого пустили, най би сам устряв до січі.

Той, на витязя помчавши, «Стій-но! Стій-но!» -

крикнув двічі. За меча не взявся витязь. Ми спинились на узбіччі.

Раптом - бич упав на брата, кров скипіла на обличчі.

Брату голову розкраяв канчука єдиним змахом,

Повалив у прах зухвальця, кров його змішавши з прахом,

Кинув долі, наче трупа, нам, завмерлим бідолахам;

Сам же, гордий і суворий, вільно далі їхав шляхом.

Тихо, повагом поїхав у тигринім убранні…

«Он, поглянь,- неначе сонце, витязь їде на коні!» -

Показали Автанділу подорожники сумні:

Там виднівся чорний огир проти сонця вдалині.

Снігом сліз уже не крилась Автанділова щока -

Недарма забрали мандри стільки сил в мандрівника!

Бо коли людина знайде те, чого вона шука,-

Забувається все горе, туга гоїться тяжка.

Він сказав: «Братове! В мандрах я по різних землях був,

Того витязя шукавши, батьківщину занебув,-

Лиш од вас почув я звістку, що ніде досіль не чув!

Хай вам дасть господь ласкавий, щоб ваш розпач проминув.

Бог втолив мені сьогодні всі бажання і труди,-

Хай і вашому ж він брату дасть рятунок із біди!»

Показавши свій притулок, їм сказав: «Ідіть туди,

І самі спочиньте, й брата покладіте край води».

Це сказавши, витязь рушив, залишив понурий люд.

Мчав конем, летів, неначе сокіл, звільнений від пут.

Як назустріч сонцю місяць, вгору гнався він отут,

Пригасало в нього в грудях полум'я скорбот і смут.

їдучи, майбутню зустріч він обдумував помалу:

«Може слово нерозважне лиш піддать шаленцю шалу!

Мудрий мусить в кожній справі обмірковувать ухвалу,

Не втрачати супокою, постанову мати сталу.

Шаленіючи в нестямі, розлютившись божевільно,

Він нікого не пускає підійти до себе щільно,

Тож і наша зустріч боєм закінчиться неухильно,-

Хтось із нас тоді поляже». Отже, він ховався пильно

І казав: «Невже даремно я терпів такі тортури?

Пристановище на світі єсть у кожної натури,-

Хай же десь до свого схову скаче витязь цей похмурий,

Та знайду я шлях до нього крізь які завгодно мури…»

Так блукали манівцями, мандрували дві доби,

Заморились, зголодніли, потомилися з ходьби,

Без угаву й відпочинку йшли на гори та горби,

На поля з очей ронили сльози розпачу й журби.

Вдень ішли й прийшли надвечір до крутих стрімких бескед.

В них були печери, в прірві ж поринала річка в лет,

Над рікою став стіною тьмочисленний очерет,

І дерева височезні нахилялися вперед.

Перебрівши річку, витязь простував крізь верболіз.

Автанділ, коня припнувши, сам на дерево поліз

І, з найвищої гілляки пильно глянувши униз,

Бачив: витязь до печери йшов, ллючи потоки сліз.

Лицар, вбраний в шкуру тигра, чагарі рясні продер.

В чорне хутро заповита, вийшла дівчина з печер,

Гірко плачучи, спинилась, стогін на вустах завмер.

Підійшов до неї витязь, пригорнув її тепер.

Він сказав: «Асмато, сестро! Всі мости упали в море!

Не змогли знайти ми тої, що за неї терпим горе!»

Бив себе у груди й слізьми вкрив лице своє прозоре,

Обіймав зомлілу діву, мов дитя кохане й хворе.

На собі волосся рвали, аж стемніла темінь гаю.

Обіймалися обоє, пригорталися без краю.

Не було риданням їхнім ні спочинку, ні розмаю.

Автанділ здаля дивився й дивувався з їх одчаю.

Діва першою притихла, вгамувавши в серці біль.

Завела коня в печеру, внісши трав туди й пахіль;

Зброю лицаря забрала, знявши з нього без зусиль,

А тоді ввійшли в печеру й не виходили звідтіль.

Як дізнатись Автанділу, що їм душу так пекло?

Вийшла діва, вбрана в хутро, вже як зовсім розсвіло,

Привела коня й серпанком втерла огирю чоло,

Внесла тихо, щоб не брязнуть, зброю витязя й сідло.

Витязь той, напевне, довго не затримувавсь ніде.

Плаче дівчина й руками б'є у лоно молоде,

Бо прощається вже витязь, на коня сідать іде.

Спохмурніло, стуманіло личко дівчини бліде.

Автанділ дививсь на левня, на красу просвітних рис,-

В нього гарні чорні вуса, бородою ж не заріс.

Автанділ чув пах алое, що вітрець