Оповіді про стародавній Київ - Івакін Г.
Енергійну діяльність по дослідженню Києва розгорнули в 60—90-х роках XIX ст. Я. Волошинський, М. Ф. Біля-шевський та І. А. Хойновський. Вони першими почали досліджувати стародавні кургани й могильники.
Початок XX ст. позначився новими успіхами в дослідженні історії Києва. У 1907 —1908 рр. видатний археолог В. В. Хвойко здійснив важливі розкопки в самому центрі стародавнього міста — на Старокиївській горі. Він відкрив язичеське святилище, залишки князівських палаців, ремісничих майстерень, жител киян. В. В. Хвойко та його продовжувачі збагатили науку новими знахідками, які дали можливість відокремити пам’ятки початкового етапу існування Києва від пам’яток пізніших епох.
До революції розкопки проводились переважно за рахунок приватних осіб, держава виділяла для цього мізерні кошти. Власники садиб, на території яких знаходились пам’ятки старовини, не дозволяли проводити розкопки. Отже, учені часто не мали можливості займатись науковими пошуками. Стародавні скарби привласнювалися, розпродувались, іноді вивозилися за кордон або просто переплавлялися. У 1839 р.
А. С. Анненков виявив поблизу Десятинної церкви величезний скарб. Золоті і срібні ювелірні вироби ледве вмістились у двох великих мішках. Дорогоцінна знахідка не мала собі рівних серед давньоруських скарбів. Анненков таємно перевіз її у свій сільський маєток. Пізніше коштовності були частково переплавлені і перетворились на дитячі іграшки і навіть на собачі ошийники. Так гинули вироби мистецтва стародавніх майстрів. А ті, що збереглися, не мали наукової цінності, оскільки не давали тієї історичної інформації, яку могли б дати. Адже невідомі були місце та обставини, при яких їх було знайдено. Часто знахідки переходили з рук у руки,
поки не потрапляли до справжніх ентузіастів, які збирали предмети старовини в інтересах науки, обнародували їх, сповіщали про них наукові установи.
Одним з таких ентузіастів був Б. І. Ханенко — колек-ціонер-меценат 2 і археолог. На кошти Б. І. Ханенка і з його участю проводились археологічні розкопки, головним чином, на території Київської губернії. Він був членом Археологічної комісії, Історичного товариства Нестора-літописця, почесним членом Академії мистецтв. Разом із своєю дружиною видав книгу «Старожитності Подніпров’я», яка становить значний інтерес для дослідників Київської Русі.
Свою велику колекцію картин він заповів Академії наук. Це зібрання стало основою експонатів Музею західного та східного мистецтва, який міститься в колишньому будинку Ханенків.
Під охороною Радянської держави. Тільки після Великої Жовтневої соціалістичної революції археологічні дослідження стали державною справою. Уже першими декретами Радянська влада взяла під охорону держави пам’ятки мистецтва і старовини. Було розроблено спеціальні заходи щодо охорони археологічних пам’яток. Розкопки дозволялось проводити лише спеціалістам і тільки на підставі Відкритих листів (офіційних документів, що давали право проводити археологічні розкопки), виданих державними установами. Усі знахідки, скарби та окремі предмети археологічного значення, що випадково виявлялись під час земляних робіт або на поверхні землі внаслідок осипання чи розмивання грунту, повинні були обов’язково здаватися в найближчі державні музеї.
Комуністична партія і Радянська держава завжди дбали і дбають про збереження і примноження пам’яток історії та культури, про активне використання їх у комуністичному вихованні трудящих. Ленінські принципи ставлення до культурної спадщини стали основою всіх наступних законів Радянської влади з цього питання.
Конституція СРСР законодавчо закріпила право громадян СРСР на користування досягненнями культури і вперше проголосила збереження історичних пам’яток та інших культурних цінностей обов’язком громадян Країни Рад. Це підкріплюється Законом СРСР «Про охорону і використання пам’яток історії та культури», що був прийнятий Верховною Радою СРСР 29 жовтня 1976 р., і Законом Української РСР «Про охорону і використання пам’яток історії та культури» від 13 липня 1978 р.
За радянським законодавством усі пам’ятки історії та культури в нашій країні є недоторканним всенародним надбанням і перебувають під охороною держави. Вони повинні сприяти розвитку науки, народної освіти та культури, формуванню в трудящих високого почуття радянського патріотизму й пролетарського інтернаціоналізму.
Усі пам’ятки історії та культури, незалежно від того, у чиїй власності вони перебувають, підлягають державному обліку. Якщо до ваших рук потрапила якась історична реліквія (скажімо, монета, печатка, амфора чи щось подібне), ви повинні зареєструвати її в державній науковій установі.
Ті історичні пам’ятки, які знаходяться в землі, тобто ще не відкриті, є власністю держави, всього народу. Тому кожний, хто знаходить якісь давні речі або помічає щось цікаве для археологів, повинен повідомити про це в Інститут археології АН УРСР або найближчий історичний чи краєзнавчий музей.
У нашому місті живе численна армія любителів історії стародавнього Києва, добровільних помічників археологів. Серед них — люди різного віку й професій. Вони часто сповіщають про свої цікаві знахідки, таємничі підземні ходи, кургани, вали, надсилають давні перекази. Кожний сигнал ретельно перевіряється. Звичайно, не всі повідомлення бувають по-справжньому цінними для археологів, бо інколи виявляється, що знайдені речі датуються XIX—XX ст., підземний хід — звичайний закинутий льох. Але за кожне повідомлення науковці завжди вдячні. Адже саме завдяки допомозі любителів старовини часто врятовуються унікальні пам’ятки минулого.
У 1976 р. в Рязані випадково було знайдено кістяну рукоятку ножа. На ній вирізьблено витку стеблину і три птахи. У тому ж 1976 р. в Інститут
археології АН УРСР таку саму рукоятку приніс учень VIII класу Юрій Козубовський, який знайшов її на березі Дніпра на Подолі біля Іллінської церкви. Так завдяки любителям історії в один і той самий рік у Києві та Рязані було виявлено дві чудові знахідки — вироби одного й того ж різьбяра по кості. Це свідчить про те, що між Києвом і Рязанню існували певні зв’язки.
Велику роботу щодо охорони пам’ятників та організації музейної справи на Україні в перші роки Радянської влади проводив Всеукраїнський комітет охорони пам’яток мистецтва, старовини і природи, створений у 1919 р. Одним з головних його завдань було археологічне вивчення минулого. У 1924 р. був організований Всеукраїнський археологічний комітет (ВУАК) Академії наук республіки, а на його базі пізніше — Інститут історії матеріальної культури АН УРСР (так тоді називався Інститут археології). Саме ВУАК і відновив археологічне дослідження стародавнього Києва.
У перші десятиріччя після революції в Києві проводили розкопки В. Г. Ляскоронський, С. С. Гамченко, Ф. М. Мов-чанівський. Крім центральної частини міста, вони вперше почали досліджувати ремісничо-торговельні посадські райони — гори Дитинку та Замкову (Киселівку).
З 1938 по 1952 р. на території Києва працювала археологічна експедиція під керівництвом відомого ленінградського дослідника давньоруських міст М. К. Каргера. Без унікальних знахідок цієї експедиції сьогодні важко уявити матеріальну культуру Київської Русі. Ось лише неповний перелік того, що було досліджено експедицією: Десятинна церква, садиба Михайлівського монастиря, Софійський собор та його територія, Видубичі, Копирів кінець (територія Художнього інституту).
Величезні археологічні матеріали, здобуті експедицією М.
