Оповіді про стародавній Київ - Івакін Г.

Ось чому кожне літописне повідомлення потрібно перевіряти і критично його оцінювати. Дослідження літописів — досить копітка праця, яка потребує глибокого аналізу і багатьох порівнянь. Але без цього неможливо використати літопис як повноцінне історичне джерело. Значний вклад у цю справу внесли такі визначні вчені, як О. О. Шахматов, М. М. Тихомиров, М. Д. Присьолков, Б. О. Рибаков.

Найпростіша перевірка — це порівняння повідомлень різних літописів про одну й ту саму подію. Якщо дані цих повідомлень збігаються, їм можна довіряти. Радянські історики, глибоко і всебічно аналізуючи літописні тексти, визначаючи їх джерельну базу, порівнюючи свідчення літописів з даними інших історичних джерел, користуються літописами як найважливішими джерелами для дослідження історії Київської Русі.

Давньоруські літописці — перші історики міста — часто вдавалися до історико-топографічних екскурсів, щоб пояснити свою думку чи розповідь. Так, у літописах зазначається, що «седяше Кий на горе, йде ныне увоз Боричев». Вбитих Олегом Аскольда і Діра «несоша на гору, еже ся ныне зоветь Угорьс-кое, идеже ныне Ольмин двор». Битва з печенігами відбувалася на тому самому місці, «идеже єсть ныне святая Софья, митрополья Руская». Такі багаторазові повідомлення літописців про деталі історичної топографії стародавнього Києва дають можливість точно встановити, де і як відбувались події, де знаходились окремі споруди та феодальні двори.

Крім літописів, є ще й інші види писемних джерел: актові документи — офіційні грамоти, державні договори, купчі,

описи земель тощо; юридичні зводи, що, починаючи з «Руської правди», є найдавнішими законодавчими кодексами, які допомагають зрозуміти розвиток класових взаємовідносин на Русі.

У літературних творах також відображаються різні факти історичної дійсності. Наприклад, з твору «Слово о полку Ігоревім» дізнались про місцезнаходження відомої церкви Успенія Пирогощі. Навіть у численних церковних житіях 1 історики знаходять багато фактів, що висвітлюють певні історичні події.

Цікавим джерелом з історії Києва є спогади та повідомлення різних іноземних авторів. Так, німецький хроніст Тітмар Мерзебурзький залишив цікаві відомості про Київ початку XI ст. Багато даних про київські старожитності є в мемуарах Е. Лясоти, Г. Боплана, П. Алеппського (XVI — XVII ст.), які докладно описують місто, його вали, давні споруди.

Про розміри території стародавнього Києва, напрями оборонних валів, його загальний вигляд і окремих частин можна судити за такими цінними історичними джерелами, як графічні зображення, малюнки, плани міста XVII—XVIII ст. Особливий інтерес становить план Києва 1695 р., створений підполковником Ушаковим за наказом Петра І. На ньому добре видно не тільки укріплення, а й різні будови, вуличну мережу, переїзди та броди через річку Либідь, млини тощо.

Усі згадані різновиди джерел дають змогу встановити багато фактів з історії Києва, але, на жаль, вони не дають відповідей на багато запитань, що постають перед дослідником. Наприклад, нічого не згадується про рівень ремісничого виробництва, житла рядових киян, про характер кам’яних споруд міста.

Наприкінці XVIII ст. почалися пошуки нових джерел вивчення минулого. Учені збирали і вивчали різні предмети старовини, монети, печатки, розкопували кургани, руїни кам’яних споруд, тобто досліджували залишки матеріальної культури різних часів.

Отже, речі ставали джерелами інформації. Але щоб дістати інформацію з таких джерел, потрібна спеціальна професійна підготовка, особлива методика, тобто спеціальна наука.

Так виникла археологія — галузь історичної науки, що досліджує первісні, стародавні і середньовічні речові пам’ятки і на підставі цього відтворює минуле людського суспільства. Археологія — наука багатогранна. До неї входить цілий ряд галузей, що в наш час виділились в окремі допоміжні історичні дисципліни. Це нумізматика — наука про монети, сфрагістика — наука про печатки, геральдика — наука про герби, епіграфіка — наука про написи на речах та ін. Об’єктом вивчення епіграфіки є не тільки написи на речах, а й численні берестяні грамоти (деякі вчені навіть виділяють окремий розділ епіграфіки — берестологію), а також написи на стінах стародавніх споруд (графіті). Лише в одній Київській Софії вчені виявили близько 300 графіті.

Головна мета археолога — відшукати археологічний матеріал, який би розповів про свою епоху. Іноді звичайний глиняний горщик може бути вагомішим для науки, ніж якась золота річ. Адже за формою горщика, способом його виготовлення можна визначити, хто і коли ним користувався. Археологи — не скарбошукачі. їхнє головне завдання — розкрити історію суспільств і народів минулого! Це надзвичайно важка праця. Часто за незначними фрагментами археолог повинен пояснити минуле, з’ясувати, яким шляхом ішло людство до наших часів, визначити історичні закономірності.

Вивчення стародавнього Києва неможливе без комплексного використання всіх згаданих джерел. Певний час археологічне вивчення міста відбувалося паралельно з аналізом писемних джерел. Правда, історики іноді використовували дані археології, але епізодично, часто випадково.

Перші дослідники. Першим описав старожитності Києва викладач історії та географії Головного народного училища у м. Києві (пізніше Київської першої гімназії) М. Ф. Бер-линський (1764—1848). Його книжка «Короткий опис Києва» (1820) була схвально оцінена громадськістю міста.

Вивчаючи стародавню історію Києва, учений не обмежувався лише писемними джерелами, а й описував археологічні пам’ятки, які йому зустрічалися: старовинні фундаменти, давню цеглу, різноманітні речі, знайдені під час земляних робіт. М. Ф. Берлинського справедливо називають першим київським археологом, хоч сам він і не займався безпосередніми археологічними розкопками Києва. На честь великих заслуг ученого у вивченні історії Києва одну з сучасних вулиць міста названо його ім’ям. У 1972 р. на основі неопублікованого раніше рукопису видано іншу його працю — «Історія міста Києва».

Відомий історик, археолог і бібліограф, дослідник київських старожитностей Є. О. Болховітінов (1767 —1837) першим грунтовно описав історію двох найбільш значних архітектурних пам’яток давнього Києва — Софійського собору та Києво-Печерського монастиря.

У 1824 р. К. А. Лохвицький почав перші розкопки в Києві. Було розкрито фундаменти Десятинної церкви. Пізніше, у 1832 р., розкопав залишки Золотих воріт, а в 1834 і 1835 рр.— церкву на розі вулиць Володимирської та Іринин-ської і церкву біля Іорданівського струмка на Подолі.

У 30—40-х роках XIX ст. археологічні розкопки Києва проводились під керівництвом Тимчасового комітету по розшукуванню старожитностей. З 1843 р. починає свою діяльність Тимчасова комісія для розгляду давніх актів у Києві, яка була другою офіційною археологічною установою в Російській імперії. До роботи в цю Комісію для замальовування археологічних пам’яток було залучено і Т. Г. Шевченка. Пізніше йому доручили підготувати графічну частину першого випуску «Древностей», які видавались Комісією. У 1837 р. при Київському університеті було відкрито Музей старожитностей — перший державний історичний музей у Києві.

У цей час проводилися розкопки на території садиб Михайлівського монастиря, а також на садибі Корольова (вул. Володимирська). Хоч розкопки у першій половині XIX ст. іноді проводились не з науковою метою,