І сьогодні вона збиралася сама відтворити те почуття єднання. Зараз. У кухні в Холівелл Менор. І неважливо, що спогади про яйця, які її змушували їсти у неділю, були не надто приємними. Якогось особливого рецепта для солодощів Фібі не мала. Але вона мала впевненість, що вона зімпровізує його.
«Якщо хочеш зробити омлет, то для цього треба розбити і збовтати яйця», — нагадала вона собі. Та їжа, яку «принесли у жертву» в Холівелл Менор за увесь час його існування, пішла на користь: вона живила його мешканців і сприяла їхньому єднанню. Тож чому ж вона мусила цю їжу жаліти?
«Нас налаштували проти власного будинку, тому нам треба поновити і освіжити наші спогади, — вирішила Фібі. — Відчути себе одним цілим з нашою домівкою. І починати треба з домашнього вогнища».
Тихенько мугикаючи пісеньку, Фібі дістала з холодильника інгредієнти, а з кухонної шафи — тарілки та інше приладдя. Її уваги не оминув той факт, що волаючі голоси враз якимось чудесним чином стишилися, як тільки вона взялася до роботи. Сам процес приготування їжі діяв на неї заспокійливо. Наспівуючи, Фібі любов’ю в серці куховарила для своєї родини — а хіба ж не для цього призначена кухня?
Пайпер, зі свого боку, знала, що їй доведеться за допомогою приємних спогадів про народження Ваята заглушили пологові болі. Звісно, легше сказати, аніж зробити, але чому б не спробувати? Зрештою, це їй цілком до снаги.
Поки Фібі та Пейдж втілювали в життя свої власні плани, Пайпер і Лео взяли Ваята і понесли його до їдальні. Біля одвірка Пайпер відчула перші поколювання від переймів. Спазми охопили її спину та живіт, але вона зціпила зуби, твердо намірившись не звертати на них уваги. Лео підбадьорливо поплескав її по спині.
— Усе буде добре, — заспокоював він. — Обов’язково буде.
— У такій ситуації я готова піти на все, — підтвердила Пайпер. — Особливо… Ой! Боляче!
Пайпер обережно вмостилася в кріслі. Дивно, але їй раз по раз доводилося нагадувати собі, що величезного живота у неї немає, і ніщо не обмежує свободу рухів, хоча вона й почувалася вагітною і їй здавалося, що вона буквально пливе хвилями болю, що охопив поперек та живіт. Пайпер поправила Ваятів чубчик.
— Зараз я розповім тобі про той день, коли ти народився, — лагідно почала вона.
Ваят поглянув на матір широко розкритими очима так, наче все зрозумів, хоча навряд чи це було можливо.
— Твоя матуся дуже здивувалася, дізнавшись, що у неї будеш ти, — вела далі Пайпер. — А ще, звичайно, вона трохи перелякалася. Але поруч були тітонька Фібі й тітонька Пейдж, і вони стали мені допомагати, радісно очікуючи на твою появу.
Хочеш вір, а хочеш — не вір, — вона наближалась до улюбленої частини історії Ваятового народження, — але твої пологи приймала тітонька Фібі. Це мене теж трохи лякало, але все одно краще було народжувати тебе вдома, аніж у лікарні. — І вона посміхнулася, пригадавши, як Фібі пишалася своєю роллю в народженні Ваята.
Пайпер зітхнула і на мить заплющила очі, піддавши сумніву правдивість останньої фрази стосовно лікарні. Річ у тім, що народжувати дитину було дуже страшно і дуже боляче. Але той факт, що вона народила Ваята у рідній домівці, оточена сестринською любов’ю, зробив цю подію ще більш значущою, ще більш символічною.
І вона збагнула, що не було жодної причини мучитися цими спогадами. Спогадами про те, як вона стала матір’ю.
— Згодом ти дізнаєшся, що наша родина складається, головним чином, із жінок. Тому ми гадали, що у мене теж народиться дівчинка. Ми були дуже здивовані, дізнавшись, що помилилися! — закінчила Пайпер і цьомкнула сина у малесеньку маківку. — Але ми не проміняємо тебе ні на кого в світі!
Відкинувшись у кріслі, Пайпер пригорнула Ваята до грудей. Цієї миті вона усвідомила, наскільки дорогою для неї є історія народження сина. І хоч якими б сильними не були пологові болі, для такого щастя їх варто було перетерпіти. Лео, що стояв за спиною, тихенько торкнувся її плеча. Обернувшись, вона побачила очі чоловіка, сповнені любові й ласки.
— Як ти себе почуваєш? — тихо спитав він її.
Якусь мить Пайпер мовчала, оцінюючи свої почуття. Болі в животі вгамувалися, і їй вже давно не було так добре, спокійно і комфортно, як зараз.
Посміхнувшись у відповідь, вона мовила:
— Я почуваюся прекрасно. Просто прекрасно.
І це справді було так.
Тільки-но Пайпер спромоглася подолати своїх власних хатніх бісів, Лео залишив її з Ваятом, щоб побути на самоті там, де він колись народився. Янгол-хоронитель мав розібратися зі своєю проблемою телепортації, бо інакше доведеться стикатися з неподоланними труднощами на шляху до виконання свого обов’язку: охороні дівчат просто зараз і в майбутньому.
Зайшовши до вітальні, Лео сів на кушетку. Заплющивши очі, він почав глибоко і рівномірно дихати. Він мав думками сконцентруватися на підопічних, яких він охороняв уже багато років.
Спогади його були суперечливими: в основному, він виконував свої обов’язки, але декілька разів йому не вдалося врятувати тих, кого він охороняв. Йому було боляче згадувати тих непорочних та відьом, які загинули відтоді, як він став янголом-хоронителем. Утім, підопічних у нього було дуже багато, тож як він міг за усіма ними услідкувати? А роботи він мав — хоч греблю гати!
У дитинстві йому доводилося доглядати за своїми численними братами та сестрами. Батьки тяжко працювали, вільного часу вони мали обмаль, тому Лео часто доводилося куховарити для братів та сестер, допомагати їм з домашніми завданнями, придивлятися, щоб вони вчасно лягали спати, і вгамовувати їхні суперечки — великі й малі.
Пізніше молодим хлопцем Лео служив санітаром в армії на війні. І в той час йому знову довелося допомагати багатьом людям; пацієнтів було так багато, що звичайна людина з усіма ними просто не впоралася, а Лео доводилося буквально розриватися між кількома невідкладними операціями одночасно.
Зрештою Лео помер і став янголом-хоронителем. Він розумів, що це — велика честь, визнання його відданого служіння іншим людям поки він був простим смертним. Але робота янгола-хоронителя дуже виснажлива як фізично, так і емоційно. Він не мав ані відпусток, ані вихідних. Захист ворожок був його постійним обов’язком, і до того ж — не єдиним. Окрім охорони, він ще й мав всіляко розважати своїх підопічних, а ще — знаходити час, щоб бути чоловіком і батьком.
«Не дивно, що я втратив здатність те депортуватися повністю, бо мені доводиться буквально розриватися на частини. Мабуть, у мене виник стрес саме через те, що я
