Діалоги - Луцій Анней Сенека

стояв на своїй. То який висновок? А такий, що волію перемогти, аніж потрапити у полон. Хай там що — зверхньо дивитимусь на фортуну з усіма її дарами, але, ставши перед вибором, — оберу краще. Що б там не випало на мою долю — прийматиму як благо, але волію, щоб випадало щось і легше, і приємніше, щоб менше воно дошкуляло. Та не подумай, що чеснота сама тобі прийде до рук. Проте одним чеснотам потрібна острога, іншим — вуздечка. Так само й з тілом: рухаєшся схилом униз — мусиш його стримувати, а схилом угору — підштовхувати. Так само й чесноти: одні донизу, інші — догори спрямовані. Хто ж тут сумніватиметься, що терпеливість, хоробрість, завзяття й інші чесноти, які протистоять усіляким труднощам і самій долі, — спинаються на вершини, видираються, натужуються? І хіба не очевидно, що поміркованість, лагідність щедрість, навпаки, — на спадистій дорозі? Тут — смикаємо за вуздечку, щоб дух, бува, не зісковзнув униз, там — понукаємо острогами, і то щонайгостріше. Тому-то в убогості звертатимемось до стійкіших, гартованих у боротьбі чеснот, а в багатстві — до розважніших, що ступають обережно, тримаючи рівновагу. Коли вже так розмежовано ті чесноти, то скажу: волію бути при тих чеснотах, які можна вдосконалювати спокійно, аніж при тих, що вимагають поту й крові. Отож, — підсумує мудрець, — я не з тих, чиї слова розбігаються з життям: як говорю — так і живу. Це ви одне чуєте, інше — розумієте: ловите вухами лише звучання слів, а яке їхнє значення — вам байдуже».

XXVI

«Але яка, скажи, різниця між мною, дурнем, і тобою, мудрецем, якщо ми обоє хочемо чимось володіти?» — Різниця є, ще й яка: мудрецеві багатство слугує, дурневі — наказує{118}. Мудрець нічого не дозволить багатству, ви ж — усе йому дозволяєте. Ви звикаєте до багатства, прив’язуєтесь до нього, начебто хтось запевнив вас, що воно вічно буде у ваших руках. А мудрець серед найбільших достатків — про вбогість найбільше думає. Жоден очільник війська не уповатиме на мир аж так, щоб не готуватися до війни, яка, хоч і притихла, та однак оголошена{119}. Вас же робить гордовитими один лише добротний дім, мовбито ні згоріти не міг він, ані обвалитися. Достатки ввергають вас наче в якесь сп’яніння: думаєте, що купа грошей може протистояти будь-якій небезпеці й що такі вони вже могутні, ті гроші, що й фортуні забракне сил одним махом із ними покінчити. Багатство — наче забавка для вас у бездіяльності, тож і не підозрюєте, скільки небезпек воно приховує у собі. Як ото варвари в облозі: дивляться собі спокійно на тих, хто, облягаючи місто, споруджує різні пристрої, і навіть не здогадуються, чим то зайнятий ще далекий від них ворог, — так і ви: серед статків, розслабившись, не хочете й думати про те, скільки-то лихого звідусіль чигає на вас — ось-ось чи та, чи інша якась біда загребе всі ваші дорогоцінні здобутки. А мудрець, хоч би й все йому відібрали, — справжнє своє майно завжди матиме при собі; житиме — як жив: задоволений теперішнім і впевнений у майбутньому. «Найглибше моє переконання, — скаже Сократ чи ще хтось, кому до снаги судити про людські діла, — не стосувати свого життя до ваших суджень. Ви ж тільки те й робите, що нападаєте звідусіль, але ті ваші словесні нападки — то, як на мене, скимління нещасних малят».

Таке скаже вам той, хто сягнув мудрості, той, чий дух, звільнившись од пороків, велить дорікати іншим, та не тому, що їх ненавидить — тому, що їхнього зцілення хоче. А ще таке додасть: «Ваші міркування зачіпають мене не з огляду на мене — з огляду на вас, бо хто завзявся на чесноту, хто нападає на неї постійно, — сам же позбавляє себе надії на зцілення. Мені ви не робите жодної шкоди, як і богам — той, хто повалює їхні вівтарі. Але погані наміри й лихі помисли залишаються такими й тоді, коли не роблять комусь шкоди. Ваші нісенітниці сприймаю, мабуть, так само, як Юпітер найвеличніший і найдосконаліший — побрехеньки поетів: зображують його то крилатим, то рогатим, то нічним блудником, то жорстоким до богів, то кривдником людей, а ще — викрадачем вільних людей, навіть родичів, врешті, — батьковбивцем, загарбником чужого та й батьківського престолу{120}. А домагаються тими вигадками хіба того, що звільняють людей від сорому за їхні ж безчинства: самі ж боги, мовляв, не кращі. Отож, хоча те ваше лихослів’я мене не діймає, закликаю вас задля вас же самих: шануйте чесноту, довіряйте тим, хто, довгий час їй услід ступаючи, подивляє її велич, яка з кожним днем постає ще величнішою, хто закликає йти за нею. Вшановуйте її, як ушановуєте богів, а її послідовників — як жерців, і щоразу, тільки-но зайде мова про священні писання, — шануйте ваші язики{121}. Не в тому розумінні, як багато хто вважає, щоб ми, шануючи їх, давали їм волю, навпаки, — маємо повелівати їм дотримуватися мовчанки, щоб священнодійство могло відбутися належно, жодним лихим словом не скаламучене. Вам же слід особливо пильнуватися, щоб, тільки-но пролунає мова цього оракула, слухати, стуливши уста, якомога уважніше. Вас же не треба зганяти й закликати до уваги, коли хтось там, потрясаючи систром{122}, викрикує з чийогось веління усіляку маячню; коли якийсь спритник більше вдає, аніж закривавлює лезом і плечі свої, і руки; коли якась жінка, завиваючи, повзає вулицею на колінах; коли якийсь старець у лляній сорочці з лавровою гілкою та з запаленим у білий день ліхтарем у руці викрикує на все горло, що хтось із богів — тяжко ображений. Ось тоді ви збігаєтесь, роззявляєте рота і, заражаючи один одного безглуздим своїм страхом, готові заприсягтися, що все почуте — свята правда».

XXVII

Ось що проголошує Сократ із в’язниці, яку він своїм приходом очистив, зробив її почеснішою від будь-якої курії{123}: «Що то за шал такий, що за така природа, і людям, і богам ворожа, — неславити чесноту і злобливими язиками оскверняти святиню? Якщо можете, то хваліть добрих людей, а ні, то просто оминайте їх. А якщо вам так уже подобається та ваша розбещеність, то нападайте один на одного, бо ж гавкати на небо — то, скажу, не лише блюзнірство, а й марна трата часу. Та й сам я свого часу став ласою поживою для жартівника Арістофана{124},