Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі - Автор невідомий - Народні казки

— Або вези його кудись звідсіля, або ми його вб'ємо.

Що робить батькові? Хоч і жаль було йому свого Климку, той все-таки хороший хлопець був, та й синок же, як не є. Та що ж його робить, як він ні лайки, ні бійки не слухає. Ще вб'ють, треба везти геть. Запрягає батько коня і каже Климці:

— Ну, сякий-такий, сідай! Повезу тебе до пана, хай він що хоче, те й робить з тобою.

Посідали вони й поїхали. Їдуть-їдуть, а дорога вже поміж пашнями. Та таке жито гарне: стіною стоїть з обох боків дороги, таке гарне!

Їдуть вони далі, коли бачать: веде чоловік барана на мотузочку. Климка так і засовався на возі:

— Тато, пустіть мене, я отого барана вкраду!

Батько здивувався: як же його можна з рук у чоловіка вкрасти?

— Ну, біжи, волоцюго, однак у тебе нічого не вийде.

Климка зрадів, що батько його пустив, та як стрибоне з воза, та в жито. І побіг понад дорогою, пригнувшись у житі. Біг він, біг — випередив того чоловіка з бараном. Сів, скинув один чобіт і поклав на дорозі, а сам у житі сховався та й сидить. Доходить чоловік з баранчиком до того чобота.

— Ой же й чобіт гарний якась роззява загубила! Та й шкіра гарна, товар — кращого не знайти, та й пошитий міцно та гарно. От чобіт, так чобіт! Взять би, так нащо він мені один здався?

Побалакав-побалакав так чоловік над тим чоботом та й повів барана далі. Тільки той дядько одійшов далеченько, Климка з жита — та за чобіт, та знов у жито, та оп'ять бігом! Знову випередив дядька з бараном і поклав другий чобіт на дорозі, а сам у житі заховався. Доходить чоловік до чобота.

— О, а це другий чобіт! Чого я, дурний, того чобота не взяв — була б оце пара нових гарних чобіт! От же який я дурний! Ні, треба-таки й той узять. Ну, ти, баранчику, попасися тут, а я вернувся та візьму чобіт.

Пішов чоловік назад шукать того чобота. Та тільки він зайшов далеченько, як Климка з жита та до барана, що пасся собі на спориші край дороги, та за чобіт, та за барана, та в жито! Потім він того барана до річки, одкрутив йому голову та й кинув її в річку. А сам сів за кущем та й сидить. А чоловік шукав-шукав чобота — нема, та й годі. Вернувся він до барана, глядь — і барана немає. Бігав-бігав він по дорозі, шукав-шукав — нема барана, та й квит! Коли дивиться: слід у житі протолочено.

— Ох ти ж, Боже мій! Бідний баранчик питки схотів та до річки подався.

Пішов чоловік тим слідом до річки. Дивиться: плава в річці голова бараняча.

— От тобі й напився дурний баран! Не вилізе теперь з річки, треба витягать.

Він же тоді штани й сорочку скинув, та до барана, та як хватить його за роги — аж там тільки голова, а барана й немає. А Климка тим часом з-за кущів схватив штани й сорочку, звалив барана на плечі та хода звідтіля. Біг-біг, догнав батька. Той як побачив — об поли руками вдарив.

— Ну, чекай же, вражий сину! Я й панові розкажу, хай він тебе хоч і вб'є, щоб тільки мої очі не бачили.

Привіз він Климку до пана та й каже панові:

— Оце, пане, привіз вам сина. Що хочете, те з ним і робіть, бо я вже не в силі його вчити уму-розуму. Такий він злодіяка, такий злодіяка, що хай мене Бог боронить! Оце їхали дорогою та побачили чоловіка з бараном. Так він у нього не тільки барана, а й штани та сорочку вкрав, лобуряка такий!

А пан не вірить, що такий злодій може буть. Хоче він все сам перевірить. Одсилає він чоловіка додому, а до себе кличе Климку.

— Ну що ж, Климку. Крадеш, значить?

— Краду, пане.

— Вкрав штани й сорочку?

— Вкрав, пане.

— Вкрав барана?

— Вкрав, пане.

— Он ти який бідовий! Ну, вкрадь же в мене скриню з грішми.

— Вкраду, пане.

Настала ніч. Пан звечора, як лягав спать, поклав собі скриню з грішми під голову, під подушку, та й заснув. А Климка найшов колодку підходящу, пробрався тихенько в панські покої — та до пана. З одного краю колоду підсуває, а з другого скриню витягає. Поки це Климка зробив, пан і не прокинувся.

Вранці пан прокинувся, лапнув рукою — є скриня! А не знає, що то не скриня, а колодка. Радий такий, кличе до себе Климку і питає:

— Ну що, Климку, вкрав барана?

— Вкрав, пане.

— Вкрав штани й сорочку?

— Вкрав, пане!

— Вкрав у мене скриню з грішми?

— Вкрав, пане!

Пан під подушку — нема скрині, тільки колодка лежить.

— Он ти який! Ну, коли так, то вкрадь же в мене коня мого найкращого.

— Вкраду, пане!

Панові вже страшно стало. На ніч біля того хліва, де кінь стояв, наставив пан сторожів.

— Та глядіть же, не пропустіть Климку! Тільки він підходитиме — бийте. Лучче його вбить, а то він мене зі світу зживе.

Стоять слуги, дивляться. А Климка зробив солом'яне опудало завбільшки з себе, вдяг його в свою одежу і, коли місяць зайшов за хмари, як кине те опудало до дверей хліва! Тут сторожі як закричать:

— Климка лізе! Бий Климку!

Та й давай дубасить опудало ціпами й кийками. Били-били — не ворушиться вже. Ну, що ж, раз убили Климку, од кого ж його берегти того коня? Пішли собі сторожі спать. А Климка тоді в хлів, та за коня, та тікать. Сховав він десь того коня, а на ранок прийшов до пана.

— Ну, Климку, вкрав барана?

— Вкрав, пане!

— Вкрав штани й сорочку?

— Вкрав, пане!

— Вкрав скриню з грішми?

— Вкрав, пане!

— Вкрав у мене коня?

— Вкрав, пане!

Пан не вірить, кличе сторожів. Ті кажуть, що вбили Климку та й пішли додому. Пішли до хліва. Нема коня, і Климка живий-живісінький ходить. А пан не хоче мужикові піддаватись.

— Ну, коли ти такий ловкий, то вкрадь же в мене панночку!

— Вкраду, пане!

Пан уже й сам не свій.

— Запрягай, кучере, трійку коней, та будем тікать, бо той лобуряка й панночку вкраде.

Посідали вони у фаетон та й поїхали. А їхали вони лісом, Климка прислідив, якою вони дорогою поїхали, та й