Метаморфози - Публій Овідій Назон
484 Так от багрянцем тонким непомітно беруться під осінь
485 Ягоди, ще недозрілі, бліді в виноградному гроні.
486 Тільки-но те він помітив, коли заспокоїлась хвиля,
487 Більше терпіти не міг: як на полум'ї тихому тане
488 Жовтий віск або вранішня паморозь біла, як тільки
489 Сонце пригріє, так він, од любові на скіпочку звівшись,
490 Весь непомітним охоплений полум'ям никне повільно.
491 Вже не цвіте, як раніш, на лиці білосніжнім рум'янець;
492 Сили, снаги вже нема, пощезали принади недавні.
493 Далі — вже й тіло, що бідну Ехо полонило, зникає.
494 Муки ці бачить Ехо і хоча пам'ятає зневагу,
495 Боляче їй, і скільки разів бідолашний «О горе!»
496 Вигукне, стільки разів і вона відгукнеться: «О горе»!
497 Вдарить у відчаї він себе в груди — і вже співчутливо
498 Б'є себе в груди Ехо, одізвавшись таким же зітханням.
499 Все ще задивлений в воду: «Любове моя нещаслива!» —
500 Мовив останні слова. «Нещаслива!» — долинуло з лісу.
501 «Хлопче коханий, прощай!» — І «Прощай!» — Ехо повторила.
502 Ось на зелену траву він поник головою, і меркнуть
503 Очі, що ними в свою ж таки вроду так пильно вдивлявся.
504 Навіть у темнім житлі, в попідземній Стіксовій хвилі,
505 Все він себе споглядав. Наяди за ним голосили,—
506 Сестри, й братові в дар волосся зрізане склали.
507 Плакали й німфи лісів, і вторила Ехо їм луною.
508 Про смолоскипи подбали, про вогнище, ноші сплітали,
509 Тіла ж ніде не знайшли, натомість — шафранної барви
510 Квітку, в якої довкіл пелюстки, мов сніжинки, біліли.
511 Чутка про це розійшлась, і в ахейських містах по заслузі
512 Славу Тіресій здобув — знаменитим ім'я його стало.
513 Серед усіх тільки син Єхіона, зневажник безсмертних,
514 Гордий Пентей над старим посміявсь і словам його віщим
515 Віри не йме, дорікає, що темний, позбавлений зору.
516 Той головою схитнув і промовив, пророк посивілий:
517 «Щастя велике ти б мав, коли б і тобі відібрав хтось
518 Очі, щоб Вакхових священнодійств ти не міг оглядати.
519 День-бо настане колись (я вже бачу його), коли юний
520 Лібер — Семели дитя — завітає сюди, і як тільки
521 Жертвами ти не вшануєш його як годиться в святині,—
522 Землю довкіл, пошматований, всієш і темною кров'ю
523 Матір свою заплямиш, її сестер і в лісі дерева.
524 Бути тому! Божества не вшануєш-таки; з гіркотою
525 Слово згадаєш моє і позаздриш незрячому — зрячий!»
526 Син Ехіона жене, проте, геть ясновидця старого.
527 Скоро підтвердились віщі слова — що сказав, те стається:
528 Лібер — вже тут! Всі вітають його, аж полями луна йде.
529 Квапиться люд — матері і жінки разом з чоловіками,
530 Бо таємничий обряд і незнатного, й знатного вабить.
531 «Що то за шал, змієродні, напав на вас, Марса нащадки,
532 Розум затьмаривши вам? — так Пентей їх соромить — Невже ж то
533 Мідноголосий кімвал і покривлений ріг — ці марниці,
534 Весь цей обман, мають силу таку, що вас, котрим звичні
535 Меч бойовий, та сурма, та готові до бою загони,
536 Нині скорили жінок голоси і вином розігрітий
537 Безум, юрба сороміцька і пустопорожні тимпани?
538 Старці! Дивуюся й вам: подолавши море безкрає,
539 Тір тут заклали ви й тут поселили вигнанців-пенатів,—
540 Нині без опору піддаєтесь? А ви, хто сьогодні
541 В розквіті сил, мої друзі-ровесники, — спис, а не тирс вам
542 Личить тримати в руці, не вінок, а шолом одягати!
543 Не забувайте, молю, від якого ви кореня вийшли!
544 Духом проймітеся змія того, що стількох одним махом
545 Сам один подолав! Він за озеро та за джерела
546 Згинув, а ви перемогу здобудьте для слави своєї!
547 Мужніх змій переміг, а ви, слабодухих прогнавши,
548 Батьківську честь захистіть! Та якщо не судилося далі
549 Фівам нашим стоять, то хай воїни й пращі потужні
550 Мури зметуть, хай вирує вогонь, хай скрегоче залізо!
551 Ми б не соромились горя свого, нарікали б на долю,
552 Та не таїли б її, і за сльози ніхто б нас не ганив.
553 Нині ж — о сором! — хлопчині беззбройному коряться Фіви,
554 Хоч про війну він не чув, не тримав ні меча, ні повіддя,—
555 Кучері мастить усе та вінками чоло вповиває;
556 Носить коштовний багрець і вишивані золотом шати.
557 Я от за нього візьмусь (не юрміться лишень) і розвію
558 Всі ті про батька його та про таїнства вигадки-плітки.
559 Мав же сміливість Акрісій-владар: над оманливим богом
560 Він посміявсь, перед ним зачинивши аргоські ворота.
561 Тож чи Пентея й усі його Фіви той зайда злякає?
562 Гей же! — Велить він рабам. — До мене того верховода,
563 В путах міцних притягніть! Та мерщій мою волю сповняйте!»
564 Всі його хочуть отямити: дід, Атамант, умовляє,
565 Радять домашні гуртом, щоб зухвалим не був, але де там —
566 Тільки дратують його; від тієї загайки ще більше
567 Лютість у ньому кипить, не пішла йому рада на користь.
568 Бачив я: мірно
